ОТВЕТ на провокацию. Памятник «комсомолу» не/рушим

прочитання: 9086
04.02.2021 14:42

Смутные времена

Когда дело идет к миру и согласию, и за стол садятся дипломаты, когда народ разбредается по тихим домам, а армия – возвращается в казармы, наступает идеальное время для гражданских распрей.

Оживляются партии, начинается интенсивное брожение в цивильных группировках, выскакивают на трибуну хваткие и пронырливые депутаты, общество делится на 2 враждебных лагеря, бегут, сами не зная куда, упрекают друг дружку неизвестно в чем.

Крупные и мелкие вожди обмениваются бранными и резкими словами, громко спорят на политшоу ТВ, призывают на помощь СБУ, пугают тюрьмой, пинают друг дружку по тёмным углам.

Война в украинских реалиях медленно угасает, но озлобление остается. С бойцовых полей битва уходит в политику, религию, языковые проблемы, в область духа патриотизма и нравственности.

Жаль, что в Украине нет ни большой литературы, ни большого кино, куда мог бы перетечь дискурс гражданской распри.

Однако имеется в наличии «нишевая» словесность, закольцованные на отдельных языковых группах – но нет единого литературного пути для общения этих больших обломков украинского населения.

Между тем, ныне Автор «Смутных времён» и ядро группы «Гражданина знающего» всё чаще обращается к истории «Великой пролетарской культурной революции» ( 無產階級文化大革命), не удивляйтесь идеографической системе записи, наш коллега Вася Лоханько учит китайский, а вместе с ним до купы и Автор, не переживайте, украинский мы знаем не хуже Павла Загребельного и Олеся Гончара.

Так вот, Мао «врубил» культурную революцию (1966—1976) против отцов будущего Великого Китая Лю Шаоци, Чжоу Эньлая и Дэн Сяопина. Первой жертвой председателя Мао и революции, пало мелкое и среднее предпринимательство.

По всей Поднебесной- 天下 с цитатниками Великого Кормчего бегала молодежь, безжалостная, кровавая и безрассудно-непросвещенная. И назывались они хунвейбинами (紅衛兵), это студенчество и ученики школ, и цзаофани ( 造反 ), т.е. низкоквалифицированне рабочие, временные рабочие, служащие.

У нас цитатников Великих Кормчих не наблюдается, но подобие хунвейбинов и цзаофани существует. И, как полагает николаевский Голова Александр Сенкевич - это вполне правильное гражданское течение, защитники революции Гидности.

Зато у нас есть управляемая культура! Живёт в реале актуальная тема исторических памятников, легко принимающая вид дорожной карты национальной идеи.

В нынешних смутных условиях украинского политического кризиса любая информационная провокация – очко в пользу того или другого лагеря.

Этот инфо-скандал явно спровоцировала провокационное сообщение о решении Верховного Суда по демонтажу памятника Ленинскому комсомолу в Николаеве. Напустили тумана вокруг псевдо-решения много. А правда и рядом не стояла…

Правозащитник Анатолий Ильченко внес ясность

«Новості Н» і «Вєчєрній Ніколаєв» збурили своїх неврівноважених читачів. Збурили повідомленням про рішення Верховного Суду, яким зобов’язано виконком знести пам’ятник Ленінському комсомолу. У інтернеті зчинився страшенний ґвалт. Повідомляю таке: якщо стягувач у виконавчому провадженні відмовляється від виконання рішення суду, то рішення суду не виконується. Тож обов’язковість виконання рішення суду умовна, а не абсолютна. Я казав, що пам’ятник стоятиме, отже він стоятиме.

Тепер як все справді. Є рішення апеляційного суду: «Зобов’язати Виконавчий комітет Миколаївської міської ради в місячний термін вирішити питання демонтажу пам’ятного знаку Ленінського комсомолу 1918-1978 років, встановлений у місті Миколаєві, у парку «Юність» просп. Богоявленський». Це рішення не зрозуміле Сєнкевичу та іншим членам виконкому і не виконане. Та суть в тому, що ще у 2019 році я погодився з невиконанням цього рішення і не вимагав притягнення винних у невиконанні цього рішення до кримінальної відповідальності.

Тепер немає механізму примусового виконання рішення апеляційного суду, бо виконавче провадження давно закрите і повторно не може бути відкритим. Тож зчинений в інтернеті галас, усі ахання-охання, усі бідкання і усі невимовні страждання читачів «Новостєй Н» і «Вєчєрнєго Ніколаєва» навколо знесення пам’ятника - це прояви істеричності немічних людей. Як видно з коментарів у «Новостях Н», немічних у Миколаєві в десятки разів більше, аніж здорових і врівноважених. Я сказав, що пам’ятник стоятиме, а вони страждають і бурхливо обурюються. Мені телефонують і повідомляють про організовані групи для захисту пам’ятника і не тільки.

У мене тривалий досвід перебування з психічно хворими, тож я давно навчився не ображатися на них. Я справді не ображаюся на немічних, які не спроможні розібратися в ситуації і замість логічних аргументів вдаються до образ. Нещасні немічні не можуть зрозуміти, що не я приймаю закони, не я ухвалюю судові рішення і не я виконую рішення судів.

Хотів би я демонтажу пам’ятника, то він давно був би демонтований. Якщо я хотів повернути вулиці назву Паркова, то вона вже Паркова. А з назвою вулиці було важче, бо там крім позовів було ще кримінальне провадження, в якому фактичним процесуальним керівником довелося бути мені. У 2018 році я закінчив вечірню школу аж з 10 (ДЕСЯТЬМА) балами з правознавства. Рівень правової підготовки у вечірній школі вищий аніж у юридичних академіях. Тож я ще вчу права і поліцаїв, і суддів, і прокурорів. Так вже судилося мені. Позови про пам’ятник теж були для навчання юристів та представників влади.

Буває, що я називаю судів нікчемними, пришелепуватими і ще гірше. Але вони мене не штрафують за неповагу до суду, бо ж вони легко хворі і розуміють, що я правий. Більше того, судді повільно, але таки виправляються. Мої старання не марні.

Знову про Верховний Суд. Я казав, що Верховний Суд вирішив, що пам’ятник має бути демонтований, але ж я не казав, що Верховний Суд зобов’язав демонтувати пам’ятник. Цей суд, розглядаючи касаційну скаргу юристів міської ради, підтвердив правильність рішення апеляційного суду та необґрунтованість касаційної скарги і більше нічого. Рішення Верховного Суду взагалі не підлягає виконанню. Тож я вчу розуму і юристів міської ради, бо вони набираються досвіду беручи участь у справах за моїми позовами.

Від початку моєю метою було ще раз показати невігластво правової системи України. Чого я досяг, бо є ще рішення апеляційного суду, яким встановлено, що цей самий пам’ятник не підлягає зносу і мені відмовлено у задоволенні позову.

Принагідно раджу не тратити грошей на юридичні академії, а йти до вечірньої школи, бо там навчать правознавства краще.

А щодо Зої Віталіївни, то ми таки були зустрілися і спілкувалися. До того я ще не думав, треба чи не треба демонтувати пам’ятник, а після зустрічі вирішив, що пам’ятник буде стояти.

Тепер я суджуся з Міністерством освіти і науки, з Міністерством Соцполітики, з Кабінетом Міністрів і з президентом Зеленським. Якби я цього не робив, то в Україні було б ще гірше.

Замечания к Автору https://www.facebook.com/elena.kabashnaya