Я не писав диктант

перегляди: 5629
10.11.2022 16:46

Не поспішайте кидати в мене миколаївськими капцями чи херсонськими помідорами. Наразі українська мова для мене є чимось більшим, аніж публічне написання текстів після третього десятиріччя офіційно відновленої незалежності України.

Коли єдиний маратон покаже, як цей диктант пишуть ВРУ, КМУ, ОПУ, ГПУ, МВС, ОВЦА з наступним негайним звільненням з посад чиновників, депутан, що зробили неприпустимо значну кількість помилок?

Чому в Німеччині, Франції, Італії чи Іспанії ніхто привселюдно, під телекамери не пише диктанти державною мовою? Бо для нормальної нації вживати власну мову (найбільший скарб будь-якого народу) – все одно, наче дихати. Диктантів з коректного дихання не існує?

Я вирушив до першого класу школи № 1 м. Золоте, на Луганщині (де «нелох» В. Зеленський наказував українським військовим добровільно відступити, здати місто росіянам) 01. 09. 1966, шестилітнім дитинчам. В родині завжди говорили українською мовою. А моя бабуся, по мамі, Маланка Харитонівна Михайлюк, онука Білокуракінського куркуля Марка Михайлюка, росіян інакше, як katsapamy, не називала. Мене не попередили, що школа вже стала російською, після заяви М. Хрущова про ліквідацію УПА. Власне, завдяки виключно цій заслузі перший секретар ЦК КПУ і став очільником СРСР – кузькіної матері з ядерною боєголовками.

У власний перший шкільний день я намагався говорити з вчителькою та однокласниками рідною, українською мовою. За це відразу отримав прізвисько «БандЄра мАлий». А через те, що був наймолодшим та найменшим у класі, на кожній перерві шахтарські сини намагались мене побороти чи просто побити, яко кровожерливого бандерівця, що кидав молоденьких вчительок та медичних сестер в криниці, вбивав голів колгоспів десь на Львівщині. Коли 01. 09. 1966 я повернувся зі школи додому (нашого будинку на вулиці І. Репніна, біля шляху на Первомайськ, нині вже немає) мама дивувалась, чому нова шкільна форма брунатного кольору така брудна та подерта, наче «шахтарки». Так в Золотому називався одяг для вуличних ігор.

Я не хотів засмучувати маму. Їй, сподіваюсь, в січні виповниться 86 років. Звичка не засмучувати маму зберіглась на все життя. Я нічого не розповів про українську мову. Але почав вчити російську, щоб добре розуміти вчительку. Від того часу українська мова для мене є паролем. Говорить зі мною людина українською – це наша людина. Чуєш російську – стріляй на звук, потрапиш в окупанта чи колаборанта, якому 30 років мало, щоб вивчити українську мову. Мало, бо він ПРИНЦИПОВО не бажає вчити її, чи писати всеукраїнські диктанти.

Отож, без образ – я власні українські диктанти написав ще у вересні 1966 року в Золотому, яке знову окуповане мишебрацьями.

Можете не продукувати під відеозапис диктанти, не проводити (за гранти європейських донорів) в Києві конференції тих, хто на 30-му році незалежності України нарешті став україномовним. Бачив вчора на одному з телеканалів цих героїв, майбутніх кавалерів орденів.

Живіть в україномовному середовищі, створюйте його самі. Використовуйте в повсякденні виключно українське. Дихайте українською, наче киснем. І тоді в УКРАЇНСЬКІЙ УКРАЇНІ зникне потреба в публічних диктантах з української мови. Сподіваюсь дожити до тих славетних часів.