Україна: глибина нерівності

Наука визнає нерівність головною проблемою сучасності. І вона чи не головний чинник громадської нестабільності : чим вище і різноманітніше нерівність, тим вище риски соціальної напруги і соціального конфлікту.

Міра нерівності і його громадське сприйняття значною мірою відбиває цивілізаційні орієнтації населення.

Виділяється нерівність економічна, соціальна, політична і етнокультурна. Первинним найчастіше являється економічна нерівність, найбільш очевидний прояв якої—нерівність по доходах. Воно зазвичай служить причиною нерівності в доступі до основних соціальних благ, ресурсів, до реалізації основних прав. Але і сама нерівність по доходах є наслідком інших видів і проявів нерівності.Відсутність можливості отримати якісну освіту прирікає дітей з бідних сімей на нижчі шанси знайти прийнятну роботу і, врешті-решт—на бідування у вже дорослому житті. Оскільки навіть в Україні (де значна частина населення з вищою освітою працює не за фахом або на робочих місцях, що не вимагають високої кваліфікації) з 1999 р. спостерігається постійний прямий зв'язок між рівнем освіти і рівнем доходів. Повною мірою це стосується і нерівності за тривалістю життя—діти з бідних сімей стикаються з більш високим ризиком передчасної смерті або захворювання. Зазвичай люди з високим доходами живуть довше, ніж бідні, і в той же час хороше здоров'я—фундамент належної економічної конкурентоспроможності.

Повна рівність не менш шкідлива, бо не стимулює до активності, зокрема економічної, включаючи активність на ринку праці, і до придбання конкурентної професії. Зате надмірна нерівність неминуче формує падіння громадської довіри до влади.

Найбільш небезпечною є "застигла" нерівність, тобто ділення суспільства на окремі касти при украй ускладненому переході з нижчої касти у вищу.

Ефективна державна політика передбачає обгрунтовану, обмежену, зрозумілу і прийнятну для суспільства диференціацію доходів. Відповідно, завдання влади—зниження нерівності з допомогою, передусім, політики доходів.

Український вимір нерівності.Найочевиднішенерівність по достатках і/або доходах. Важливо, що нерівність за розміром капіталу, наявністю і вартістю нерухомості у більшості країн, принаймні з середини ХХ ст.істотно перевищує нерівність по поточнихдоходам, а по заробітках—і поготів. Але Україна по нерівності, визначеній по заробітках, значно випереджає не лише країни, яким властиво помірна або слабка нерівність, але навіть США, визнані країною з високою нерівністю. Так, за даними Томаса Пикетти, заробітки 50% найбідніших платників податків в скандинавських країнах в 1970–1980 рр. (період найбільш низької нерівності) складали 35% від загальних трудових доходів населення, в європейських (2010 р.)—30, в США (2010 р.)—25, а в Україні (2015 р.)—всього 15%. За умови повної рівності вони б дорівнювали 50%, згідно долі цієї групи в загальній кількості платників податків.

Зате заробітки 10% найбагатших складали в скандинавських країнах 20%, в європейських—25, в США—35, а в Україні—аж 39% (за умови повної рівності повинні були б складати рівно 10%).

Неприпустимо низькі (навіть за національними стандартами офіційної оплати праці) заробітки принаймні половини працюючих є характерною ознакою нерівності в Україні. Так, в скандинавських країнах середня зарплата 50% бідніших складає 70% від середньої по країні, в європейських країнах—60, в США—50, а в Україні—усього лише 30%.

Друга особливість—надзвичайно велика різниця в оплаті праці 1% найвище оплачуваних працівників і іншої робочої сили. Зокрема, в скандинавських країнах заробітки цієї відносно невеликої групи перевищують середні в п'ять разів, в європейських країнах—у сім, в США—у 12, а в Україні—у 13 разів.

Відповідно різниця в оплаті праці 1% найбільш забезпечених і 50% найменш забезпечених працівників в Україні фантастично висока.Якщо в скандинавських країнах середні заробітки 1% найбільш високооплачуваних працівників перевищують середню заробітну плату 50% найменш оплачуваних в 7,1 разу, в європейських країнах—у 11,7, в США—у 24, то в Україні—аж в 43,3 (!) разу. І йдеться лише про офіційно виплачену заробітну плату, з якою абсолютно офіційно сплачені податки. Але є багато підстав вважати, що облік незареєстрованих доходів підвищить показники не стільки бідніших, скільки найбільш заможних верств українського суспільства. Це, до речі, повністю відповідає світовій практиці.

Взагалі верхня центиль (1% багатіших)—дуже нечисленна група (скажемо, в Україні—це 120 тис. чоловік, якщо мати на увазі платників податків, і 420 тис.—якщо мати на увазі усе населення країни).Але саме її представники надзвичайно могутньо впливають на соціально - психологічний клімат в суспільстві, на фінансову і взагалі економічну ситуацію.

Можливо, у високій нерівності по заробітках не було б нічого поганого, якби високі доходи асоціювалися з талантом, хорошою освітою, врешті-решт, з удачею. Увы, немає. Спостерігається велика різниця в оцінюванні українцями чинників успіху на батьківщині і в економічно розвинених країнах. На думку українців, успіх в західних країнах значно більше залежить від особистих якостей, чим від зовнішніх (див. таблицю). Так, з великим відривом лідирують високий інтелект і здібності (60,8%), хороша освіта (48,4%). Зате в Україні вирішальну роль грають походження (впливові родичі—46,5%, походження з сім'ї з високим соціальним становищем—38,6, заможні батьки—37,5), уміння йти в обхід закону (33,1) і хороше здоров'я (38,3%).

Правда, не завжди відчуття населення відбивають реальність. Зокрема, незважаючи на поширені тези про те, що вища освіта не уберігає від безробіття і бідності, про те, що українські внз частенько не дають знань і навичок, що зажадалися ринком праці, об'єктивні дані свідчать, що вища освіта насправді продукує відносно більш високі доходи. Якщо серед людей з повною вищою освітою доля бідних складає 13%, з середніми доходами—32, а заможних—12%, то серед тих, у кого лише повна загальна середня освіта (тобто немає системної професійної підготовки), бідних—29%, людей з середніми доходами—19, а заможних—4%. Наявність в сім'ї хоч би однієї людини з вищою освітою знижує ризик бідності на 38%, а двох—на 54.Попри те, що багато людей з вищою освітою працюють не по отриманій у внз спеціальності, вони все ж взагалі конкурентоздатніші на ринку праці, рідше втрачають роботу і частіше і швидше знаходять нову.

Високий рівень освіти є ефективнішим запобіжником бідності, чим матеріальна підтримка населення. Можливо, цим пояснюється і зростання зацікавленості батьків в підвищенні освітнього рівня дітей навіть за умови контрактного навчання, обмеженої фінансової можливості сім'ї. Така тенденція свідчить про можливості зростання освітнього потенціалу країни за рахунок усвідомлення самим населенням важливості навчання.

Важливо і те, що досить виразний прямий зв'язок між рівнем освіти, з одного боку, і доходами і зайнятістю—з іншою сприймається населенням як цілком обгрунтована і не викликає нерозуміння.

Традиційна нерівність за ознакою місця проживання. Велике місто дає більше можливостей отримати якісну освіту, кваліфіковану меддопомогу, знайти прийнятну роботу, нарешті, провести дозвілля. Але в той же час у великому місті абсолютно інший спосіб життя, набагато більше загазованість і взагалі забрудненість довкілля, значно менш доступні недорогі свіжі продукти. Зате сільські жителі частіше страждають від неможливості отримати медичні, освітні і інші види послуг, що до того ж переважно поступаються в якості послугам в містах. Важливо, що розбіжності в рівні і якості життя жителів великих міст і селищ і малих городків набувають ознак постійності.

Надзвичайно важливою ознакою нерівності в Україні є відсутність помітного зв'язку між її суб'єктивним баченням і статистичними оцінками.Люди добре знають свої достатки, але дуже часто мають абсолютно помилкове уявлення про доходи і майно інших. Так, 28% українців, що мають у власності друге житло і автомобіль, відносять себе до 30% найбідніших. Серед 35 країн Європи і Центральної Азії, де за сприяння ЄБРР в 2010 р. були проведені обстеження Life in Transition, цей показник був найвищим. Для порівняння: в Італії тільки 1% власників другого житла і автомобіля рахують себе бідними, в Албанії—2, в Німеччині, Чехії і Чорногорії—3%. Така специфіка українського суб'єктивного оцінювання розподілу населення по достатках, безперечно, відбиває особливості національного характеру.

Можна констатувати наявність деякого соціокультурного чинника, що формує в українському суспільстві "презумпцію несправедливості". Прийняття установки про тотальну несправедливість світу сприяє підвищенню власної самооцінки :усі досягнення є результатом власних зусиль, а невдачі—наслідком несправедливості суспільства. Зате визнання справедливості суспільства тотожне усвідомленню того, що індивідуальні успіхи—результат не лише власних зусиль, але і справедливості громадського устрою, а невдачі, хоч би частково—наслідок власних помилок.

Слід зауважити, що перебільшення фактичного розшарування, типове для бідних країн, загострює соціальні проблеми, формує потенційну готовність до протесту. Чим бідніше суспільство, тим гостріше воно реагує на існуючу (реально або в його уяві) диференціацію. Особливо гострою є реакція на різке або тривале падіння рівня життя.

Надзвичайно важлива для проведення реформ і розвитку сучасного суспільства наявність значної групи людей, упевнених у своїх можливостях впливати на власне життя і готових брати на себе відповідальність за неї. Так, за даними Інституту соціології НАН України, кожен другий українець вважає, що його життя визначається переважно зовнішніми обставинами, і тільки кожен п'ятий—домінуванням власної поведінки.

Вплив політики доходів на нерівність.За відсутності можливостей забезпечити справедливий розподіл економічних результатів, а отже і доходів, влада повинна зменшувати надмірну нерівність за допомогою їх перерозподілу. Найочевиднішою формою є податковий перерозподіл, зокрема через застосування прогресивної шкали оподаткування : багатіші платять більший відсоток своїх доходів, чим бідніші.Відповідно, багатіші "щедріше діляться з суспільством", більше вкладають у фінансування публічних послуг, а бідніші додатково отримують певні вигоди—за рахунок більшої їх доступності, більшого розміру допомоги і тому подібне Проте порівняння українських показників з аналогами США, модель економіки яких передбачає мінімальне втручання держави в соціально - економічні процеси, свідчить про те, що українська держава майже усунулася від виконання цієї функції.

І у Україні, і в США вклад багатішої частини платників податків перевищує вклад біднішою. Але якщо в Україні багатіші платять 63,7% загальної суми податків з населення, то в США—97,8, а бідніші—половину: відповідно, 36,3 і 2,3%. Наболее багаті 10% платників податків в Україні забезпечують 20,2% загальної суми надходжень з населення, а в США—70,5.Проте найяскравіша різниця у вкладі 1% найбільш заможних: в Україні вклад цієї категорії складає 4,4% від загальних надходжень, а в США—36,7 (слід ще згадати, що в США представники верхньої центили отримують 35% загальних доходів, а в Україні—39). Причин такої різниці багато, але головними видаються більше поширення ухилення від сплати податків в Україні і відсутність реально прогресивної шкали оподаткування.

Основними наслідками нерівності є консервація бідності, макроекономічна нестабільність, звуження можливостей економічного зростання і поширення корупції, тотальна недовіра до влади.Прямий наслідок надмірної диференціації доходів населення—консервація масштабної бідності і істотне (втричі—уп'ятеро) перевищення суб'єктивними оцінками її рівня, визначеного за об'єктивними критеріями.Масштабна суб'єктивна бідність є надзвичайним ризиком для соціального спокою в країні: люди, що ідентифікують себе як бідні, зазвичай невдоволені своїм громадським положенням і взагалі тим, як склалася їх доля, але схильні покладати відповідальність за це на владу, на зовнішні обставини, тільки не на себе. Дуже часто вони чекають лідера, який "поведе їх до світлого майбутнього". Особливо небезпечна масштабна суб'єктивна бідність серед людей активного віку. Виправити ситуацію може тільки трансформація політики доходів, зокрема її напрям на зниження нерівності, значне підвищення доходів працюючих, дієву підтримку бідних шарів.

Нерівність по доходах часто служить причиною макроекономічної нестабільності :

—значна нерівність населення є чинником бідності (особливо визначеною за так званим відносним критерієм) і, відповідно, масштабного вторинного перерозподілу доходів через соціальні трансферти;

—масштабні соціальні трансферти обумовлюють високі бюджетні витрати, а отже і бюджетний дефіцит, принаймні більший, ніж був би без необхідності фінансувати значні додаткові соціальні трансферти;

—необхідність покрити бюджетний дефіцит провокує інфляцію, яка значно сильніше впливає на рівень життя бідніших верств населення, а отже провокує посилення нерівності, виносячи його на новий виток спіралі.

Коло замкнулося.

Глибока нерівність украй негативно позначається і на можливості економічного зростання.Наслідком низького рівня життя часто стають хворобливість і низький рівень освіти, що, безперечно, знижує економічну активність відповідних груп населення, негативно впливає на сукупний трудовий потенціал країни і, таким чином, викликає уповільнення темпів економічного зростання в цілому. І навпаки—підвищення доходів бідних верств населення викликає підвищення попиту на товари національного виробництва, тоді як представники заможних шарів частіше орієнтуються на імпорт або взагалі купують значну частину одягу, взуття, техніка і тому подібне за кордоном. Таким чином, саме зростання попиту з боку бідних шарів найбільше стимулює розвиток національної економіки, яка, у свою чергу, викликає зростання попиту на робочу силу.І, нарешті, справедливіший розподіл доходів є вагомим стимулом (і матеріальним, і психологічним) розширення участі усіх верств населення в економічному розвитку, тоді як посилення нерівності загрожує соціальною напругою і опором з боку тих, хто втратив надію на поліпшення своєї долі. До речі, найчастіше така активна деструктивна поведінка характерна для освічених людей. Так що політика подолання нерівності сприяє розвитку економіки в цілому.

Нерівність є безпосереднім чинником криміналізації суспільства, зокрема корупції, оскільки провокує втручання в політику і державне управління осіб з високими доходами. Чимала концентрація ресурсів і доходів дозволяє направляти деяку їх частину на хабарі високим посадовцям і використати їх можливості у власних економічних інтересах.Таке зрощення багатства з владою, очевидно, не сприяє ні гармонійному розвитку суспільства, ні високим темпам економічного зростання, оскільки дає преференції окремим складовим економіки за рахунок інших. Преференції надаються через безпосереднє бюджетне фінансування або через різні податкові привілеї. Вплив багатих шарів на розподіл бюджетних коштів—окремий і практично неминучий прояв нерівності в країнах з низьким розвитком демократії і відсутністю відповідних структур громадянського суспільства.

Така несправедливість зумовлює економічні (а потім і соціальні) конфлікти, гострота яких прямо пропорційна мірі нерівності.Наявність яких - або економічних преференцій (а викликаних кастовою приналежністю—і поготів) суперечить принципам вільної конкуренції, істотно ускладнює доступ на ринок новим гравцям, змушує їх прибігати до протизаконних дій. В той же час така практика—надзвичайно потужний стимул для правлячої еліти намагатися щоб то не було зберегти свої позиції.

Уразливі верстви населення залишаються такими значною мірою з - за слабкій можливості відстоювати свої інтереси в ухваленні державних рішень, а слабкі можливості визначаються передусім їх уразливістю. Таким чином, економічна нерівність перешкоджає демократичним перетворенням і є чинником послаблення легітимності і посилення корозії політичних установ.

Корупція негативно позначається на якості і кількості державних послуг, зокрема у сфері освіти і охорони здоров'я, істотно знижуючи ефективність державних витрат. У сфері освіти знижується реальна якість навчання. Системи оцінювання успішності учнів і студентів, визначення рейтингу учбових закладів не відбивають реальний стан речей і не забезпечують випускникам конкурентних переваг з - за недовіри до системи освіти. У сфері охорони здоров'я знижуються масштаби і дієвість програм вакцинації і імунізації дітей з - за недовіри населення до цих програм, сповільнюється і погіршується якість лікування хворих, сповільнюються процеси заміни застарілого устаткування і тому подібне В цілому—знижується задоволення домогосподарств отриманими державними послугами.

Украй низькі офіційні заробітки більшості працівників бюджетної сфери викликають не лише низький рівень життя і масове невдоволення що надають публічні послуги населенню, але і їх—частково вимушену—орієнтацію на різні додаткові нелегальні або напівлегальні платежі. В результаті корупція вийшла далеко за межі тих видів діяльності, де вона традиційно концентрується: поліція, суди, чиновництво—і поширилася чи не на усі сфери громадського життя.

У багатьох учбових закладах оцінки учнів безпосередньо залежать від того, наскільки їх батьки стимулюють учителів. Як результат, учні не отримують належних знань. Практика "оплачуваних оцінок" поширена і у вищих учбових закладах. Але це тільки одна сторона проблеми. Значно небезпечніше те, що нові покоління рано привчаються до думки :мовляв, все можна купити, і немає ніякого сенсу тяжко працювати і вчитися. Тобто сприйняття корупції як неминучій реальності формується вже з дитинства. За оцінками Фонду "Демократичні ініціативи" імені Іллі Кучерива і Центру Разумкова, кожен п'ятий українець вважає хабарі нормою життя, а кожен третій погоджується, що завдяки хабарам простіше вирішувати усі проблеми.

Практично така ж ситуація склалася і в медицині. Платити доводиться абсолютно за все, і переважно безпосередньо тому, хто надає послуги : конкретному лікареві, конкретній медичній сестрі, конкретній санітарці. На думку українців, саме медицина—найбільш корумпований вид діяльності в країні: 84,6% опитаних убачають тут масштабну корупцію—про це свідчать дослідження Центру Разумкова. Звичайно, до певної міри такі висновки пов'язані з різною мірою обізнаності :переважна більшість населення так чи інакше мають справу з системою охорони здоров'я і, відповідно, обізнані про реальну ситуацію, на відміну від, скажімо, СБУ або ВСУ, про діяльність яких люди найчастіше мають дуже віддалене представлення. Про це побічно свідчать показники долі тих, хто не зміг визначитися з відповіддю (відносно медицини цей показник найбільш низький).

Безперечно, головною причиною збору додаткових коштів на ремонти, на придбання нового устаткування, на оплату додаткових послуг шкільних, дошкільних, медичних установ являється украй низький рівень фінансування усієї соціальної сфери і, відповідно, низький рівень оплати праці. Але навряд чи одним лише підвищенням зарплат і поліпшенням фінансування взагалі вдасться розв'язати проблему.Щоб підвищення фінансування, зокрема зарплат, привело до зниження корупції в освіті і охороні здоров'я, потрібне дотримання трьох умов. У - перших, повинні існувати реальні можливості для населення вибирати місце отримання послуги. У - других, працівники повинні дорожити своїм робочим місцем. У - третіх, керівництво закладу має бути зацікавлене у збільшенні кількості наданих послуг, за якими люди можуть звернутися і до інших установ. Тоді сама адміністрація встановлює суворий контроль і викорінює які - або додаткові платежі.

Оскільки із зростанням корупції все більша частина населення бідніє і виявляється за межею бідності, росте попит на масштабніший перерозподіл доходів через фіскальну систему, щоб компенсувати вплив корупції на нерівність і несправедливість.Але такий перерозподіл додатково мотивує впливові заможні верстви населення на посилення економічної і політичної корупції для захисту своїх доходів.

Поширення переконаності в кастовій структурі суспільства, сформованій виключно за ознаками достатків і зв'язків, і упевненість в тому, що приналежність до вищих каст може практично узабезпечити від покарання за які - або злочини, перетворює нерівність на одну з найбільших загроз соціальної стабільності. Тотальна недовіра переважної більшості населення до власників "заводів, газет, пароплавів" трансформується в неприязнь до т.з. олігархів (так часто називають навіть не найбагатіших, а просто заможніших людей в Україні), і будь-яке підвищення цін трактується як наслідок їх тиску на владу для підвищення власних доходів.

Різні по матеріальному статусу групи населення України по - різному реагують і на пропаганду, зокрема антиукраїнську. Так, за оцінками Київського міжнародного інституту соціології, люди, що не зазнають матеріальні труднощі, в цілому практично не сприймають інформацію ЗМІ Росії про природу і завдання Революції гідності, положення російськомовного населення в Україні, впливі США і НАТО на українську політику і тому подібне В той же час ті, кому засобів бракує навіть на їжу, найчастіше займають прямо протилежну позицію. Пов'язано це зовсім не з їх наївністю—вони абсолютно невдоволені своїм життям і провину за це покладають виключно на владу, а тому сприймають будь-яку критику дій цієї влади. Чи представляє ризик для української держави протестний потенціал цих людей? Безумовно. До того ж він і росте під впливом зниження рівня і якості життя населення.І якщо таке зниження торкається значної частини суспільства, то ризик неминуче перетворюється на загрозу. Тому навіть в умовах украй складної економічної ситуації необхідно, в - перших, намагатися мінімізувати риски зубожіння населення, а в - других, якщо вже цього уникнути неможливо—систематично роз'яснювати наміри і дії влади, не приховуючи труднощів і негараздів.

Чи може на це вплинути політика доходів? Ймовірно, так. Зараз в Україні є досить численна група людей, що вірять у власні можливості впливати на події в країні, мають досвід озброєного протистояння, часто у них на руках є зброя. Навряд чи їх можна переконати обіцянками світлого майбутнього—цим людям потрібні наочні зміни в системі управління, на місцевому і державному рівнях. І найочевиднішим проявом таких змін може і повинне стати підвищення рівня і поліпшення якості життя.Навіть якщо це не торкатиметься усіх, виборча спрямованість має бути зрозумілою, дії і наміри влади мають бути відповідним чином роз'яснені, чітко визначені риски як дій, так і бездіяльності.

Традиційна недовіра українців практично до усіх владних структур, у поєднанні з довірою до свого найближчого оточення—сім'ї, родичам, колегам, сусідам, взагалі співвітчизникам, також є свідченням слабкості і неефективності держави, передусім в соціальній сфері. Дуже високий рівень довіри до волонтерів (59%) обумовлений переважно надзвичайно відданою і ефективною діяльністю цих структур під час першого періоду військового конфлікту в Донбасі і визнанням їх ролі в подіях останніх років в цілому.Продемонстрована довіра до учених (51%), швидше, пов'язана з проведенням опитування фахівцями інституту НАН України, чим реальним престижем науки в українському суспільстві. Довіра до ВСУ (41%), очевидно, викликана несподіваною для багатьох рішучим опором агресорові.

Формування довіри до співвітчизників—відображення розвитку сучасного громадянського суспільства.В умовах низької довіри населення чи не до усіх владних структур успіх проведення радикальних економічних реформ, що потребують підтримки широких верств суспільства, представляється дуже проблематичним. Потрібне формування широкої коаліції груп, що виступають проти діючої системи корумпованих представників влади.Активність населення, спрямована на користь реформ, може виникнути спонтанно, але без рішучого і авторитетного лідерства і ефективної організації мас такі настрої не будуть трансформовані в реальні зміни. В той же час, як справедливо підкреслює Ф.Фукуяма, економічні і особливо соціальні зрушення, на кшталт Революції гідності, об'єднують людей в нові групи, які хочуть інший, сучаснішої, некорумпованішої політики.

Цю тезу підтверджують ознаки стійкого—можливо, не такого швидкого, як хотілося б—процесу формування в Україні сучасного громадянського суспільства, зокрема, це і постійне позитивне сальдо довіри українців до своїх співвітчизників. Інститутом соціології НАН України в 2015 р. зафіксований найвищий за усі роки незалежності рівень довіри до співвітчизників (51,5%), і практично найнижчий (12,8%)—недовіри.Вже саме по собі позитивне сальдо відношення до співвітчизників—свідоцтво довгожданих громадських зрушень. Адже перехід від вертикально до горизонтально організованого суспільства без цивільних структур, без активної поведінки представників різних шарів в захисті своїх прав, електоральної поведінки, налагодження і здійснення постійного контролю над діями влади здається абсолютно неможливим. В той же час в умовах низького рівня життя виникає ризик трансформації цієї активної поведінки в певну квазігромадянську діяльність, яка камуфлюватиме традиційні для українського співтовариства результати загравання влади/опозиції з населенням.

* * *

Підсумки.Чи є можливості для кардинальної зміни політики доходів в умовах економічної кризи і браку коштів у сфері публічних фінансів? Очевидно, так.Зокрема, насущною є потреба переорієнтації усієї системи з надання допомоги тим, що потребують стимулювання підвищення оплати праці. Це означає:

—корінна зміна усієї системи оподаткування, зокрема відновлення на принципово інших підставах повномасштабної прогресивної шкали;

—монетизацію одних видів пільг і немонетарних допомоги і субсидій і відміну інших, таких, що суперечать ідеології активізації економічних процесів;

—зміна практики визначення вартості публічних послуг (медичних, освітніх, житловий - комунальних, соціальних і тому подібне) і механізму їх оплати (державний бюджет, місцевий бюджет, фонди страхування населення і тому подібне); напрям системи тарифів не лише на компенсацію витрат тим, що надають публічні послуги, але і на економію об'єму їх споживання;

—визначення і чітке подальше дотримання співвідношень між основними соціальними стандартами і державними гарантіями (мінімальна заробітна плата, співвідношення оплати праці у бюджетній сфері з мінімальною заробітною платою, узгодження/неузгодження окладів по тарифній сітці з мінімальною заробітною платою, співвідношення мінімальної заробітної плати з мінімальними соціальними трансфертами, диференціація пенсій в солідарній системі і тому подібне);

—диференціацію соціальних трансфертів по працездатності, економічній активності і зайнятості—стимулювання працездатного населення до максимально активної поведінки на ринку праці і в економіці в цілому;

—введення жорсткої системи контролю витрат і доходів з метою зробити неможливими масштабні незареєстровані доходи—на перших етапах це повинно торкатися чиновників і працівників бюджетної сфери.

Швидкого ефекту не буде, більше того—введення кардинальних змін в політиці доходів майже неминуче викличе потужну протидію тих її суб'єктів, які зазнають втрат (краще потенційні, чим фактичні), але зневага наявними рисками погрожує соціальними конфліктами і розхитуванням української держави.

Але кардинальні зміни в політиці доходів—лише одна, хоча і дуже важлива, складова комплексних зусиль, спрямованих на зниження нерівності.

Слід якнайшвидше здолати перешкоди в доступі сільського населення до базових соціальних послуг, передусім освітніх і медичних. І в цьому полягає одне з головних завдань децентралізації. Але навіть за наявності значних відмінностей в економічному розвитку регіонів соціальні стандарти в унітарній державі мають бути єдиними.Відповідно, ті територіальні громади, які з об'єктивних причин не зможуть їх забезпечувати, повинні отримувати централізовану підтримку.

Необхідно ввести систему соціальних ліфтів, які забезпечать інтеграцію в громадське життя все тих, хто з різних причин позбавлений необхідних і характерних для нашого суспільства стартових можливостей. Йдеться передусім про людей з інвалідністю, дітях - сиротах, дітях, позбавлених батьківської турботи, дітях з асоціальних сімей.

Необхідно узабезпечити Україну від поширення дискримінації. Для цього потрібно визначити і законодавчо ввести різноманітні запобіжні заходи. Але, окрім цього, мають бути сформовані відповідні громадські норми, що вимагає широкої систематичної роз'яснювальної роботи.

Нинішня модель поведінки в Україні, коли допускаються і навіть схвалюються несплата податків, хабаря, різні види порушення законодавства, має бути зламана, яких би зусиль це не зажадало. Інакше усі декларації про відданість європейському шляху розвитку залишаться, у кращому разі, гаслами.

Ела Либанова Дзеркало тижня