Як КДБ боровся з акціями пам’яті убитих у Бабиному Яру євреїв

прочитання: 38480
06.10.2021 07:05

Видання «Настоящее время» і історик Едуард Андрющенко опублікували матеріал про те, як за часів СРСР спецслужби перешкоджали акціям євреїв, які хотіли вшанувати пам'ять жертв розстрілів у Бабиному Яру.

Щороку 29 і 30 вересня у київському Бабиному Яру згадують жертв масових убивств 1941 року. За два дні тут загинули понад 33 тисяч євреїв. У Радянському Союзі вперше вшанувати їхню пам’ять зібралися через 25 років, вже за Брежнєва. Але замість тихої скорботи ці меморіальні акції перетворювалися на скандали, лайки, сутички і затримання. Вся справа в тому, що були люди, які, на думку влади, неправильно шанували пам’ять загиблих: наприклад, приносили траурні вінки «не тих» кольорів з написами забороненою мовою. Про те, як радянська влада намагалася заборонити і «приручити» пам’ять про трагедію в Бабиному Яру, розповідають розсекречені документи КДБ з архіву Служби безпеки України

Заборонена сторінка

Незважаючи на сакральність теми Другої світової війни для Радянського Союзу, були в ній епізоди, про які влада воліла не згадувати. Або згадувати, але не все.

Серед таких епізодів був Голокост (саме це слово в СРСР не вживалося – ред.). Вголос говорити про те, що нацисти вбивали євреїв саме за національною ознакою, було небажано. Адже це могло пробудити в радянських євреїв національну самосвідомість, чого комуністи в післявоєнні роки точно не бажали.

За пізнього Сталіна це небажання вилилося в справу Єврейського антифашистського комітету (діячі створеного в роки Другої світової війни Єврейського антифашистського комітету в 1948-1952 роках були заарештовані і віддані до суду; їх звинувачували в єврейському націоналізмі, створенні антирадянського підпілля, державній зраді і співпраці з американською розвідкою; репресій зазнали 125 людей, 23 із них були розстріляні – ред.) і «справу лікарів» (групу лікарів (переважно євреїв), які лікували високопоставлених чиновників, звинуватили в роботі на «єврейську буржуазно-націоналістичну організацію «Джойнт» і вбивстві пацієнтів; фігурантів врятувала смерть Сталінанезабаром після неї справу закрили – ред.), а за Хрущова – в гучні пропагандистські кампанії з нальотом антисемітизму. У країні не було єврейських шкіл, вивчати іврит могли тільки рабини (кількість яких стрімко скорочувалася), сходознавці і співробітники КДБ.

У конфліктах на Близькому Сході СРСР послідовно підтримував арабські держави. Ізраїль, відповідно, став однією з найбільш недружніх країн, симпатії до якої вважалися майже злочином.

Всіх національно мислячих євреїв радянська влада записувала до «сіоністів», при цьому назва реального політичного руху в устах радянської пропаганди перетворилася в зловісне тавро.

Тема Бабиного Яру порушувалася в літературі, але щоразу не без проблем. На поета Євгена Євтушенка після виходу поеми «Бабин Яр» посипався шквал критики, а по однойменному документальному роману Анатолія Кузнєцова значно пройшлася цензура.

Що стосується самого київського урочища, то там через два десятки років після трагедії нічого не нагадувало про неї. В одній частині Бабиного Яру розгорнули будмайданчик, в іншій були просто пустир і звалище.

В середині 1960-х оголосили про закритий конкурс проєктів меморіалу в Бабиному Яру. Але жодна з поданих тоді ідей реалізована не була.

Бабин Яр через 25 років

Ось в такій атмосфері в Бабиному Яру вперше зібралися люди, щоб вшанувати пам’ять загиблих. Йшов 1966-й, двадцять п’ята річниця трагедії.

У наш час зазвичай згадують мітинг 29 вересня 1966 року. Але перша акція у Бабиному Яру відбулася трохи раніше – 24 вересня. Дату обрали невипадково: день початку розстрілів, 29 вересня 1941 року, збігся з важливим єврейським святом Йом-Кіпур (Судним днем), а через 25 років це свято припадало на 24-те.

Ідея зібратися і вшанувати пам’ять жертв належала молодому киянину Еммануїлу (Аміку) Діаманту і його друзям. У домовлений час до входу на старе, вже неіснуюче, єврейське кладовище в Бабиному Яру прийшли 50-60 осіб. На огорожі цвинтаря, що зберіглася, вивісили плакат-розтяжку з пам’ятними написами, що підготував Амік.

Незабаром на місце під’їхало два автомобілі, з яких вийшли люди з кінокамерами, без пояснень почавши зйомку. Присутні вирішили, що це КДБ, – і зі зрозумілих причин багато хто з них ретирувався.

Того дня Діамант познайомився з письменником Віктором Некрасовим, який прийшов на акцію. Його знали як небайдужого до теми людини – Некрасов у своїх публікаціях виступав за збереження пам’яті про Бабин Яр, проти будівництва будь-яких сторонніх об’єктів на місці трагедії, за спорудження меморіалу.

Письменник запропонував провести ще одну акцію 29 вересня. Цього разу в Бабин Яр прийшли близько 500 осіб. Деякі (про них пізніше) звернулися до присутніх з промовами. Плакат з написами на івриті так і висів на паркані – за кілька днів його ніхто не зняв.

Цим зборам «громадян єврейської національності» присвячене окреме повідомлення КДБ УРСР на адресу ЦК Компартії України. Надалі подібні повідомлення будуть з’являтися майже до кожної річниці протягом приблизно десятка років. Всі ці документи зберігаються в архіві Служби безпеки України (орфографія і пунктуація збережені).

«Ті, які виступали і були присутні, поряд із закликом вшанувати пам’ять загиблих, висловлювали невдоволення неприбуттям на мітинг офіційних представників влади, невжиттям заходів щодо спорудження пам’ятника і наявністю антисемітизму в країні, що нібито має місце, що виражається в нерівноправному становищі євреїв у порівнянні з іншими націями, відсутністю єврейських шкіл, театрів, друкованих органів тощо», – доповідали чекісти.

Серед тих, хто виступав, КДБ виділив трьох, які давно були на олівці. Перший – сам Некрасов, який на той час вже пережив цькування за нариси про подорож на Захід, нібито занадто компліментарні щодо капіталізму. Другий – літературний критик Іван Дзюба, який випустив гучну роботу на захист української мови «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Третій – двічі судимий за націоналізм письменник Борис Антоненко-Давидович.

«Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозумінням єврейської проблеми. Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тими, хто не поважає українську людину, українську культуру, українську мову, несправедливо бачить у кожному українцеві прихованого антисеміта», – сказав, серед іншого, Дзюба. Через пів року КДБ повідомляв, що надрукований текст промови Дзюби поширюється серед української інтелігенції.

Відзначаючи схвалення виступів присутніми, КДБ підкреслює, що «особливо бурхливо, з націоналістичних позицій, проявила себе єврейська молодь».

Люди з камерами, яких 24 вересня сприйняли за «конторських», з'явилися знову. Виявилося, що це знімальні групи двох кіностудій, київської і московської, які прибули відобразити історичну подію. У документах згадані імена двох місцевих кіношників – оператора Едуарда Тімліна і режисера Рафаїла Нахмановича (КДБ помилково і його називає оператором). Київську плівку вилучили, але Тімліну вдалося зберегти невеликий фрагмент. Через десятиліття унікальна хроніка неодноразово використовувалася при створенні документальних фільмів. Нахманович і Тімлін на роботі отримали суворі стягнення. Редактора Української студії хронікально-документальних фільмів, який організував приїзд групи, Гелія Снєгірьова після цього понизили в посаді до рядового режисера (згодом він став дисидентом і зазнав репресій).

Як мітинги перетворилися у традицію, а радянська влада перехоплювала ініціативу

Невдовзі після першої акції відбулися ще дві важливі події. По-перше, в жовтні 1966 року в Бабиному Яру встановили камінь з пам’ятним написом на місці майбутнього меморіалу.

По-друге, в червні 1967 року відбулася Шестиденна війна, в якій Ізраїль здобув перемогу над військами чотирьох арабських країн. На цьому тлі СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, а боротьба з будь-якими проявами «сіонізму» посилилася.

Спонтанний мітинг 1966 року став початком багаторічної традиції: тепер небайдужі київські євреї і ті, хто співчуває, знали, що 29 вересня потрібно йти до Бабиного Яру.

У 1967 році все пройшло хаотично. Як пише Амік Діамант, люди прийшли, але частина зібралася на старому місці, а частина – біля нового каменю, і один одного ці групи не помітили. Просто поблукавши місцевістю, всі розійшлися. Мабуть, саме тому в тому році КДБ не доповідав у ЦК про Бабин Яр.

А ось у 1968-му – ще влітку, за пару місяців до річниці – до КДБ дійшли чутки, що в Києві очікується мітинг небувалого розмаху. Наприклад, 42-річний начальник автоколони Дмитро Спектор (в документі уточнюється, що він – єврей) говорив: «Восени 1968 року в Бабиному Яру збереться стільки євреїв, що буде страшно. Учасники мітингу вимагатимуть політичних свобод для євреїв».

Одна з наведених КДБ цитат вказує на те, що людей міг надихати приклад Чехословаччини. Там якраз розвернувся курс на лібералізацію, який увійшов в історію як «Празька весна», – і одним з його проявів була демократизація суспільно-політичного життя. Щоправда, приблизно за місяць до річниці введення радянських військ припинило «Празьку весну».

Влада в результаті зробила хід конем: сама запланувала на 29 вересня 1968 року офіційний мітинг пам’яті в Бабиному Яру.

«На ньому найкращі люди Шевченківського району (в тому числі і євреї) з кумачевої трибуни біля каменю повинні були рішуче викрити і засудити ізраїльських агресорів і їхніх наймитів (а, якщо хочете, натхненників) – агентів міжнародного сіонізму», – згадує Діамант.

Чекісти в черговому повідомленні описують події 29 вересня 1968 року так: на мітингу було більш ніж 700 «представників підприємств і установ Шевченківського району» і приблизно три сотні «громадян єврейської національності, які опинилися там ініціативно», тобто тих, хто прийшов з власної волі

Уже після закінчення офіційної частини зборів, коли на місці залишилися 80-100 осіб (звичайно, не «представників підприємств»), перед ними виступив інженер Борис Кочубієвський.

«[Він говорив] про те, що обурливо говорити в Бабиному Яру про сіоністів і ізраїльських агресорів, не згадуючи, що Бабин Яр – це місце загибелі багатьох тисяч євреїв», – пише Амік Діамант.

Оратор говорив про антисемітизм в країні, про право на репатріацію в Ізраїль, якого позбавляють його та інших радянських євреїв. Зустрівши колишнього в’язня Сирецького концтабору Володимира Давидова, який виступав із лояльною промовою на офіційному мітингу, Кочубієвський назвав його «не євреєм» і «запроданцем».

Упродовж наступних років у Бабиному Яру все проходило приблизно за тим же сценарієм: гучний офіціозний захід і «сіоністи-відщепенці» десь на задвірках. Із повідомлення до повідомлення КДБ перераховує імена найактивніших: Володимир Кислик, Олександр Фельдман, Олександр Цацкіс, Кім Фрідман та інші.

Напередодні роковин розстрілів у 1969 році щонайменше 175 київських євреїв отримали поштою листівки, що вельми стурбували КДБ. На них були віддруковані: заклик пам’ятати вбивство тисяч «братів і сестер», відома цитата чехословацького антифашиста Юліуса Фучика «Люди! Будьте пильні!» і уривок з «Бабиного Яру» Євтушенка.

Ні в Євтушенка, ні тим більше в Фучика ніякої «антирадянщини» не було. Але в поєднанні з національністю адресатів і датою це виглядало як антирежимний жест – і КДБ почав шукати автора. Чи вдалося його знайти, невідомо. 33 такі ж листівки оперативники КДБ виявили в кущах у Бабиному Яру 29 вересня.

Того ж дня після офіційного мітингу «сіоністи» поклали до пам’ятного каменю вінок із білих і синіх квітів (кольори прапора Ізраїлю) в формі зірки Давида. В СРСР цей символ однозначно розцінювався як ворожий. Деякі з присутніх намагалися прибрати вінок, інші заважали їм. Невдоволення влади викликали навіть запалені активістами СРСР в ті роки активістами частіше називали тих, хто брав участь у санкціонованих згори заходах на кшталт описаного вище офіційного мітингу в Бабиному Яру, але в цій статті активісти це учасники нелегальних мітингів – ред.) свічки.

«Після активного втручання представників громадськості та працівників міліції свічки були погашені, а шестикутна зірка з району Бабиного Яру вивезена», – повідомляв КДБ.

Схожі інциденти з символікою траплялися і впродовж наступних років. У 1973 році близько 20 осіб принесли вінки до каменю, дістали з кишень біло-блакитні стрічки з написами і почали прикріплювати їх до вінків.

«Одночасно сіоністи прикріплювали до свого одягу вирізані з паперу жовтого кольору шестикутні зірки і зображення ізраїльського прапора», – рапортував КДБ. Знову почалися перепалки, кількох активістів затримали дружинники.

Бабин Яр став своєрідним центром громадської активності для євреїв не тільки Києва, а й усього Радянського Союзу. Щороку сюди приїжджали з Одеси, Москви, Вінниці, Риги та інших міст, а акції в урочищі проходили не тільки 29 вересня. Доїхати вдавалося не всім – КДБ і міліція намагалися перешкодити.

Однією із найважливіших для радянських євреїв тем стала репатріація до Ізраїлю. В кінці 1960-х – початку 1970-х років радянський режим почав більш охоче, ніж раніше, випускати охочих виїхати. Але деяким людям продовжували забороняти виїзд з різних, часто незрозумілих, причин: їх називали відмовниками. Боротьба відмовників за право на виїзд стала частиною історії дисидентського руху в СРСР.

Першого серпня 1971 року київські відмовники збиралися провести в Бабиному Яру 10-годинне голодування, вимагаючи дозволити їм еміграцію. План зірвала міліція, затримавши учасників (11 осіб) за «порушення громадського порядку». Суд призначив усім штрафи або арешт на 10-15 діб.

Літня Олімпіада 1972 року в Мюнхені була затьмарена трагедією: 5 вересня учасники палестинського терористичного угруповання «Чорний вересень» взяли в заручники ізраїльських спортсменів, тренерів та суддів. Під час проваленої операції з їх звільнення 11 заручників загинули. Новина облетіла весь світ. 7 вересня київські активісти вирішили зібратися в Бабиному Яру, щоб вшанувати пам’ять убитих.

«О 19-й годині в район Бабиного Яру під’їхав автомобіль таксі, з якої вийшли двоє невідомих чоловіків і попрямували до пам’ятного каменю. В руках вони несли вінок, обвитий білою стрічкою, з написом російською та єврейською мовами, такого змісту: «Пам’яті 11 ізраїльських спортсменів. Їх убили за те, що вони євреї», – доповідав КДБ.

Чекісти і міліція знали про заплановану акцію. Чоловіків із вінком – пізніше стане відомо, що їх звали Юрій Сороко і Зиновій Меламед, – відразу схопили і відвезли в райвідділ. На цьому затримання не припинилися. За твердженням дисидентського видання «Хроніка поточних подій», хапали тих, хто приходив із квітами і не підкорявся команді розійтися. КДБ, в свою чергу, стверджує, що більшість затриманих виходила на проїжджу частину і заважала руху транспорту. У міліції того дня опинилися більш як 20 осіб.

У КДБ вважали за потрібне повідомити першому секретареві ЦК партії України Володимиру Щербицькому, що затримані, перебуваючи в міліцейській машині, «співали єврейською мовою пісні».

У травні 1974-го палестинські бойовики напали на мирних жителів і захопили школу в ізраїльському місті Маалот. І знову активістів із траурними вінками не пустили до каменю в Бабиному Яру – хоча вони подали повідомлення в Київський міськвиконком. Тоді вінки поклали на вході до Лук’янівського цвинтаря. На стрічках було написано: «Маленьким жертвам великої трагедії», «Дітям, які ніколи не стануть дорослими», «Ми вас ніколи не забудемо», «Сумуємо, ви в наших серцях».

«Вжитими заходами стрічки з вінків були зняті», – зазначали в КДБ.

У повідомленнях про ці події привертають увагу евфемізми, якими співробітники КДБ користувалися, згадуючи трагедію в Мюнхені і Маалоті. Перша названа «інцидентом в Олімпійському селищі», друга – «інцидентом з палестинськими партизанами».

«Станете вічними відмовниками»: санкції за пам’ять

Із документів ми знаємо, що арешти на 15 діб і штрафи були не єдиними засобами боротьби режиму з активістами Бабиного Яру.

До того, як Борис Кочубієвський виступив з гострою промовою на акції 1968 року, в КДБ про нього нічого не знали, а після виступу порушили справу оперативної перевірки – тобто почали дізнаватися. З’ясувалося, що «за місцем його колишньої роботи, під час лекції він виступив із наклепницькою заявою на зовнішню політику КПРС і Радянського уряду, схвалював перед аудиторією агресивні дії ізраїльської вояччини, висловлюючи сіоністські погляди і своє бажання вступити в збройні сили Ізраїлю для захисту, за його висловом, своєї «батьківщини».

Цього було достатньо, щоб порушити проти інженера кримінальну справу за статтею 187-1 КК УРСР («Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад»). На початку грудня, через два місяці після промови в Бабиному Яру, Кочубієвського заарештували. Суд засудив його до трьох років колонії. Це був перший в ті роки, але не останній процес проти єврейського активіста в Україні. Другим молодим чоловіком, який відзначився сміливими заявами в Бабиному Яру в 1968-му, був Марк Немировський. Йому пощастило набагато більше, ніж Кочубієвському: його випустили в Ізраїль. Надалі від багатьох «сіоністів» позбувалися саме таким шляхом. Серед них був ініціатор першої акції в Бабиному Яру Амік Діамат – йому дозволили репатріацію в 1971 році.

Віктору Некрасову, який євреєм не був, в 1974 році теж фактично дали добро на еміграцію. Письменник на той час остаточно перетворився на дисидента. Некрасов жив у Франції, але тричі відвідав Ізраїль, зустрічаючи старих друзів і відвідуючи заходи пам’яті жертв Бабиного Яру.

Іншою була доля його друга, який також виступив у Бабиному Яру в 1966-му, Івана Дзюби. У 1972 році його заарештували, а в 1973-му суд засудив його до 5 років колонії. Після публічного покаяння Дзюбу помилували і звільнили.

Відрадити активістів від чергових «негативних проявів» у Бабиному Яру намагалися і за допомогою «профілактичних бесід». В одному з повідомлень КДБ вказується, що для цього спеціально підключали партійно-комсомольський актив «з числа осіб єврейської національності».

Щоб перешкодити проведенню акції в Бабиному Яру, КДБ просив керівництво підприємств, де працювали найбільш активні «екстремісти», максимально завантажити їх роботою 29 вересня – а краще відправити в заміське відрядження. У 1976 році в таке відрядження відправили Володимира Кислика, а в 1978-му – Льва Ельберта.

Якщо вірити повідомленням КДБ, 22 вересня 1977 року Ельберт, активний учасник єврейського руху, скоїв якийсь «акт хуліганства» в аеропорту Сімферополя. Невідомо, що саме він зробив і чи не було це провокацією. Але зрештою суд заарештував його на 10 діб – саме для того, щоб Ельберт не прийшов до Бабиного Яру. Пізніше, в 1983-му, Ельберта засудили до року позбавлення волі.

Присутність на акціях в Бабиному Яру іноземців зовсім не входила в плани КДБ. Навіть звичайні туристичні групи 29 вересня намагалися тримати подалі від Києва. Наприклад, в 1974 році групу з 76 американців, членів Асоціації адвокатів штату Колумбія, спеціально привезли в місто пізніше, ніж планувалося, а автопоїзд з австрійськими туристами, навпаки, достроково відправили до Львова.

У 1968 році американець Тедді Роу, перебуваючи в Києві, вирішив відвідати Бабин Яр. Водій «Інтуриста» не хотів їхати туди, але погодився після тривалих переговорів. Американського гостя здивувало, що в такому важливому місці стоїть лише невеличкий пам’ятний камінь.

Довгі роки спорудження в Бабиному Яру повноцінного пам’ятника було однією з головних вимог учасників акцій. У 1974-му влада спробувала загасити невдоволення людей обіцянками спорудження пам’ятника найближчим часом.

«... 26 вересня по київському телебаченню виступив головний архітектор міста з розповіддю про проєкт пам’ятника жертвам фашизму, а 27 вересня в газеті «Вечірній Київ» опублікована стаття «Навіки безсмертні», в якій також зазначено про заплановане спорудження пам’ятного меморіалу», – звітувала спецслужба.

Пам’ятник «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру» був відкритий у 1976 році. Жодного слова про вбитих євреїв на ньому не було.

За допомогою агентури та інших засобів КДБ намагався посварити активістів, посіяти недовіру між ними. Не гребував режим і зовсім брудними прийомами: «... Через органи міліції було задокументовано і використовуються факти співжиття дружини Ельберта Мізрухіної, що провокує київських відмовників, з екстремістом Герцбергом для компрометації її перед чоловіком і оточенням».

В кінці 1970-х згадки про Бабин Яр зникають із повідомлень КДБ. Рух поступово зійшло нанівець: хтось виїхав, хтось сидів, когось залякали. У 1981 році «Хроніка поточних подій» описувала спробу активістів, які приїхали, дібратися до Бабиного Яру в пам’ятні вересневі дні. Одних зустріли на вокзалі і посадили на зворотний потяг, інших затримували і відправляли на 10-15 діб арешту «за нецензурну лайку».

«Одесити Олександр Кушнір, Ян Меш, Валерій Певзнер і Юлій Шварц були затримані в районі Бабиного Яру і відправлені в аеропорт. Проте пізніше їм вдалося повернутися назад з квітами, і їм дозволили парами (кожну пару охороняло 8 осіб) підійти до пам’ятника і покласти квіти. Після цього їх посадили в автомобілі і відвезли на вокзал. Весь час до відправлення потяга і в самому потягу їх супроводжували міліціонери», – розповідає видання про одну зі спроб. Імовірно, вона була єдиною успішною того дня.

Як повідомляє все та ж «Хроніка», місцевих відмовників напередодні 29 вересня 1981 року попередив офіцер КДБ: з’являться в Бабиному Яру – стануть «вічними відмовниками». Багато з них, згодом виїхавши до Ізраїлю, продовжували щороку зустрічатися 29 вересня.

    Фотофакт