Бойовий розвідник Павук: Беру з собою воду, мед, АКС-47, 20 ріжків та чотири гранати

перегляди: 45655
04.11.2022 16:53

52-річний уродженець Маріуполя Руслан Пустовойт на псевдо "Павук" став військовим розвідником ЗСУ з трьох головних причин. Через любов до спорту. Через захоплення в юності радянським блокбастером "У зоні особливої уваги". Через внутрішний перелом, який стався під час побиття студентів у Києві наприкінці 2013-го. Коли знайомі маріупольскі бандити звали його розганяти Майдан, а він казав, що поїде його захищати.

"Фільм "У зоні особливої уваги" я переглядав мільйон разів та казав, що обов'язково буду десантником", – згадує Пустовойт.

Думки та бажання матеріалізувалися у 1989 році, коли його взяли на службу до ВДВ в Литовську РСР. Причому в Гайжюнай, туди, де знімали значну частину його улюбленого фільму про десантників.

З 2014 року Руслан Пустовойт пройшов Савур-Могилу, Іловайськ, Широкине. Воював з початку в складі Добровольчого українського корпусу, а потім приєднався до лав ЗСУ. Одного раз взяв у полон одразу восьмох ворогів.

На російсько-українській війні Павук отримав три поранення, останнє – цього літа. Але завжди повертався на фронт. Зараз продовжує звільняти Херсонщину.

В інтерв'ю "УП" Руслан розповів, з чим виходить на завдання, як вчинятиме при загрозі полону, яка роль людини та спецтехніки в розвідці та чи мають щось спільне з реальністю фільми про Джеймса Бонда.

Далі – пряма мова.

Як правильно піти з життя

Мені дуже подобаються фільми про Джеймса Бонда, бачив усі серії. Від таких казок про безсмертного супергероя я отримую задоволення, переглядаю кілька разів (посміхається).

Мені подобається образ, стиль, подобається подача. Але, ясна річ, такого в житті не буває. Усі ми смертні, не можемо перезавантажитись, відновитися так, як показують у кіно. Хоча одного разу мене збирали частинами, ніби трансформер. І ось я знову тут, знову з вами (сміється).

Наші розвідники крутіші за Джеймса Бонда. Найкрутіші, однозначно. Хлопці щосекунди ризикують життям. Ризикують підірватись на міні, бо ці тварюки мінують усе що можна і всім чим завгодно.

Найстрашніше – підірватись, залишитися без руки, без ноги та потрапити в полон.

Я завжди думаю про те, щоб не спійматися. 2016-го, коли був командиром взводу, мене тяжко поранили – нас розстріляли з кулемета. Загинув товариш із позивним "Молодий", у мене він очолював відділення. Двоє маленьких дітей залишилися. Гарний пацан, вічно посміхався, тому й позивний "Молодий" йому дали.

Другому товаришеві, моєму близькому другові Серьозі з позивним "Борець" куля пробила трицепс. Він залишився живим. А в мене переломи руки, обох ніг, ще три кулі влучили в груди.

Я лежав і розумів, що можу опинитись у полоні. Дістав гранату, але не зміг зірвати чеку, сил не було. Дуже прикро, знаєте, стало. Не тому, що стікаєш кров'ю і ось-ось помреш. А від думки, що орки схоплять зараз тебе за ногу і, як якогось звірка, потягнуть до себе в барліг.

У той момент я не мав інших думок, крім того, як саме піти з життя. Вигадав два варіанти. Перший: хотів витягнути чеку, покласти руку з гранатою на горло та притиснути її підборіддям. Розумів, що сили мене залишать, рука розкриється раніше, тому її треба було зафіксувати.

Другий варіант: покласти руку з гранатою без чеки під бронежилет. І коли орки його зніматимуть з мого тіла, вона вибухне. Три секунди – не так і багато, повірте, щоб встигнути зреагувати і відбігти (сміється).

Ось про що я тоді думав – як убити себе і ще когось. Про те, як вчинити, коли можеш опинитися в руках ворога, я постійно думаю і зараз. Скажу так: якщо доведеться, то зроблю, як планував тоді, 2016-го.

Казкова Литва

Я народився 1970-го року в Маріуполі. У радянському, індустріальному місті, яке називалося Жданов. Батько працював на заводі імені Ілліча, потім звільнився, пішов до ювелірної майстерні на Центральному ринку. Мати була нянькою в лікарні, підробляла медсестрою.

Батьки не мали своєї квартири. Ми часто переїжджали з однієї зйомної хати до іншої в різних районах, тому мені довелося поміняти багато шкіл. Я навчався у 7-ій, 65-ій, 16-ій, 2-ій…

Тоді було багато вуличних бійок – таке місто у нас. Коли так часто змінюєш місце проживання, у твоєму житті постійно нові люди. Весь час мав щось доводити. Виживав завдяки тому, що займався спортом – боксом із дев'яти років, потім самбо, дзюдо.

Що ще пам'ятаю з дитинства? З класом нас часто водили гуляти до міського парку. Вивозили кілька разів у Таганрог, у будиночок Чехова. Відправляли "на практику" на маріупольську кондитерську фабрику, де ми пакували цукерки, робили коробки для тортів. Було цікаво (сміється).

Якось у Маріуполі відкрився клуб "Юний десантник" із головним тренером Леонідом Леонідовичем Бородаєм. Ми прийшли туди, триста чоловік. Вишикувалися на полі, натовп молодих, здорових пацанів, і всі хочуть стати десантниками. З того першого колективу залишилось (після відбору – "УП") тринадцять осіб. Я був за номером 13. Всі думали, що він принесе мені нещастя. Та я й сам думав, що це нещасливе число.

Щоліта нас возили на аеродром у Моспіно (передмістя Донецька – "УП") стрибати з парашутом. Вивчали радіостанції, ходили на ялах, жили в наметах. До армії я був готовий на 1000%. Мене ця тема повністю поглинула.

Служити поїхав до Литви, 1989-го. Перше навчання в Гайжюнаї, 226 полк ВДВ. Став старшим сержантом. Потім там же закінчив друге навчання і школу прапорщиків (у цей момент Руслан перериває розповідь і каже комусь: "Гвинтокрил летить!" – "УП").

Те, що я побачив у Литві, на мене дуже вплинуло. Різниця між тим, що було там і в нас, в Маріуполі – величезна. Архітектура, чисті вулиці, сміття на землю ніхто не кидає. Я тоді ніби до казкової країни потрапив. Начебто це був не Радянський Союз.

Пам'ятаю перше звільнення, поїхали до Каунасу: білий собор, гарні будинки, магазини, величезний універмаг, джинси продають. Усього цього у нас тоді не було. А найголовніше – дуже добрі, чуйні люди. Не дивно, що вони й досі допомагають Україні.

Окупанти

Я був, як то кажуть, "відмінником радянської армії". Хотів залишитись служити, виступав за збірну десантних військ "Кристал". Їздив на змагання по всій Литві: бокс, боротьба, рукопашка, стрільба.

13 січня 1991 року у Вільнюсі стався переворот (спроба придушити прихильників незалежності Литви – "УП"). То справді був переворот свідомості. Люди переставали говорити російською, поверталися до своєї історії.

Пам'ятаю, як до нас на військовий аеродром заганяли тульських, псковських десантників. Вони захоплювали телецентр, намагалися утримати радянську владу, яка там зовсім не потрібна. Адже литовці зовсім інші, менталітет у них інший.

Нас заганяли до міста, щоб блокувати площі, вулиці, брати участь у розгоні демонстрантів. Я бачив, як стріляють у людей, бачив увесь цей жах і не розумів, що відбувається. Навіщо все це?

Пам'ятаю, на той час мені платили сім карбованців на місяць і ще три карбованці за стрибок з парашутом. Тоді серед нас ходила така приказка: "Исход прыжка бывает разным, сурово судит нас земля. Кому свеча у изголовья, кому – бумажка в три рубля".

Я намагався стрибати якнайбільше – за командирів взводів та рот. Їм йшло до заліку, а мені платили (сміється). Я стрибав багато, бо дуже хотів купити кросівки, а грошей не вистачало.

І ось я зібрав потрібну суму, приїхав до універмагу. Привітався литовською, а потім російською кажу: "Я пришел за кроссовками". А мені відповідають: "Ми вас не розуміємо!".

"Как так? – дивуюсь. – Я же у вас неделю назад был, откладывал эти кроссовки, говорил, что обязательно куплю!".

"Вибачте, але ви – окупант".

Після січневих подій у Вільнюсі у нас змінилося керівництво. Бійців почали відправляти до Югославії, там теж починалися погані моменти. Але я сказав, що не поїду.

Місто Марії

Спостерігати за тим, як стирають з лиця землі твоє рідне місто, жахливо. Передати словами, що було у Маріуполі (наприкінці лютого-березні 2022 року – "УП") складно. Це треба було відчути на собі. Страх був, але не за себе – за мирних людей.

Ти бачиш, як заходять літаки. ФАБи (некеровані фугасні бомби – "УП") зносять цілі прольоти багатоповерхівок. Як з четвертої ранку "Гради" повністю стирають житлові квартали.

Як підключаються міномети-стодвадцятки, роблять по 400-500 пострілів. Ми намагалися підрахувати, думали: "Ну, коли закінчиться цей БК?! Хоч якийсь перепочинок дали б!".

В очах людей був страх. Вони бігали вулицями і не розуміли, що відбувається. Горіли будинки, автобуси, тролейбуси. Стояв постійний запах гару, попіл забивав носа.

Потім не було газу, води, електрики, зв'язку.

Я бачив убитих дітей. Спочатку люди закопували своїх сусідів у дворах житлових кварталів. Потім уже просто кидали, бо цілих будинків не лишалося. Одного разу таке поняття як "матеріальні цінності" просто зникло.

Мене шокувало лише одне: як можна так авіацією та артилерією знищувати цивільних? За що?

Я повернувся додому.

Ми з хлопцями визначали відстань до цілей, до позицій ворога, до їхніх танків. Корегували наш вогонь по них, поки була можливість, поки працювала наша арта. Спочатку навіть працювала і наша авіація, але її було так мало, що суттєво вона не могла допомогти.

Я бачив багато загиблих. Дуже. Думаю, що сто тисяч – навіть не вся можлива цифра. Люди натовпом забивалися в підвали, будинки падали на них. І врятувати їх було неможливо. Тих, хто лежав на вулицях, дорогах, на зупинках, у дворах можна було підрахувати, а цих – ні.

Вода, мед, АКС-47

90-ті роки у Маріуполі були веселими (сміється). Але давайте цей момент опустимо.

До 2013-го я мав кілька спортивних клубів, викладав рукопашку, самооборону. Коли "Беркут" побив студентів у Києві, мене це дуже зачепило.

Багато разів мені казали: "Поїхали до Києва розганяти Майдан!". Я відповідав, що якщо й поїду, то захищатиму протестувальників. Багато сперечалися, до конфліктів доходило, навіть до бійок. Я знав усіх місцевих бандитів, вони підтримували Януковича. Він їм ближчий за духом, за способом життя.

В мені відбувався внутрішній перелом. Зрозуміло було, що це каламутить Росія. Я – не політик. Але звик моніторити, аналізувати інформацію, різні джерела, і мені було цілком зрозуміло, хто чого хоче і до чого все йде.

У Києві я зустрічався з різними людьми: з Аваковим, з Оленою Масоріною, з Танею Чорновол (обидві стали у 2014 народними депутатками – "УП"). З чоловіком Тані я був знайомий ще до війни.

На Донбасі я збирався очолити батальйон "Патріот", але коли зібрав і привіз людей до Донецька, нам завадили його зібрати. Саботували цю справу. Там уже були росіяни, а місцеві силовики вивісили прапори РФ.

Спочатку ми займалися контррозвідкою і, скажімо, затриманням так званих "народних мерів" у Донецькій області. Якось під час такої операції, у лісопосадці неподалік Тореза, я вперше в житті потрапив у ситуацію, коли в мене стріляли. Не поцілили, дякувати Богу. А я влучив.

У житті найголовніше – не втрачати почуття реальності. Якщо ти раптом вирішив, що безсмертний і непереможний, чекай на лихо. Коли я відчуваю, що захоплююсь, то зупиняю себе. Коли ти сильно захопився, обов'язково будуть наслідки: знову травми, переломи, рани від уламків, куль. Навіщо воно потрібне?

Моя зброя – АКС-47, бо простий та надійний. Навіть якщо ти випускаєш сорок "ріжків", все одно стрілятиме. Навіть якщо брудний, у воді та піску – все одно працюватиме. Він, як то кажуть, малочутливий до болю.

Для розвідника немає поганої погоди, але найскладніший період – зима. Немає листя, "зеленка" рідкісна. Коли мороз, потрібно все одно утеплюватися, хоч і кажуть, що вистачить хорошої термобілизни та фліски. Ага! Ти все одно в холод як кулька, особливо коли броню вдягаєш.

Я практично ніколи не беру із собою їжу. Беру тільки воду, мед та БК: 20 магазинів, чотири гранати та ще патрони по всіх кишенях, бо вони швидко закінчуються (сміється).

Якось довелося обходитися три доби без їжі та води. Так вийшло, що ми зайшли в тил противника, перебували у посадці. Там нічого не було. Нам треба було просто перечекати, щоб вийти звідти безболісно. Ці три доби пройшли на адреналіні, я навіть не відчув спраги та голоду.

Женевська конвенція

Перше поранення я отримав у 2015 році. Біля Водяного вчотирьох підірвалися на міні. Мені переламало ноги, залишився жити дивом.

Щоразу після поранення я повертаюся на війну, мені кажуть: "Та ти адреналіновий наркоман!". Я відповідаю: "Думаєте, мені не страшно? Страшно. І дуже страшно!".

Нещодавно я втратив близького друга. Він мені був (пауза) як син. Ця втрата особливо тяжка для мене, але ми рухаємось далі (на Херсонському напрямку – "УП").

Війна забрала з 2014 року багатьох моїх друзів. В Іловайську загинув Коля, чоловік Тані Чорновол – найчистішої душі людина.

Я не можу все це покинути. Багатьох я привів на війну, у тому числі тих, кого вже нема. Справа більше в почутті відповідальності, пам'яті, а не помсти. Помста… Я ж не можу вбити всіх ворогів. Хотів би, але це неможливо.

Нещодавно наші розвідники взяли двох у полон. Один узбек, лівий-лівий взагалі (сміється). Каже: "Мене забрали по мобілізації, сказали, блокпост охоронятиму. Сказали взяти гранату. Якщо в полон потрапиш, то краще вибухни, бо укропи печінку виріжуть".

Я йому: "Ти сидиш зараз переді мною навіть не пов'язаний. Мій друг Каха тобі насипав борщу, сметани. Що ще? Поспілкуйся просто зі мною. Мені не потрібні дані про ваші позиції, я й так все знаю. Ти тільки поясни, що ти тут забув? Ось що я намагаюся зрозуміти".

Другий полонений був із Мордовії, постійно перепитував, що з ним буде. Якщо не катував полонених, не вбивав дітей, не ґвалтував жінок, то нічого, потрапляєш під Женевську конвенцію.

Ми їм дали можливість помитися, ганчірки якісь знайшли переодягнутися.

"Хлопці, – кажу, – чому ж від вас так смердить? Ми теж довго сидимо – хто в посадках, хто в окопах, але від нас так не смердить. Ви – як нечисть. Навіщо ви сюди прийшли?".

Я не буду, умовно кажучи, брати до рук сокиру, рубати голову полоненим. Може, хтось у глибині душі і хоче так, але особисто я – ні. Що це мені дасть? Сил додасть? Чи зробить мене надмогутнім? Ні!

"Ось що я хочу"

Розкрию вам невеликий аналітичний секрет (сміється): Путіну зараз не потрібні ані Луганськ, ані Донецьк. Йому важливо тримати Херсон, щоб утримати Крим. Але в Херсоні ми їх все одно знесемо та вийдемо далі, до півострова.

Вісім років тому нам усім було не до Криму, бо всі сили кидали на Донбас. Весь біль, усі бої там були. Про півострів згадували дуже рідко, окрім кримських татар.

На мою думку, звільнити Херсон реально до кінця року. Принаймні наше військо робить все для цього. Бійці неймовірно заряджені.

Путін кидає на Херсон усі сили, все найбоєздатніше. Тепер ще лунають усі ці погрози з підривом дамби чи розмови про "брудну бомбу". Ми все знаємо, розуміємо та готуємось до різних варіантів.

Коли ми звільняли Давидів Брід, Білогірку, було дуже важко. Там стояли їхні десантники, спецназ, кадировці. Вони стільки техніки нагнали туди! Коли ми заходили на їхні позиції, там залишилося безліч всього: гранатомети, кулемети, БК, ящики з патронами.

Техніка, яку нам постачають зараз американці, британці, інші країни, дуже допомагає. Артилерія вибиває росіян чутливо. А наша піхота дуже якісно виконує свою роботу.

Я пишаюся тим, що розвідник. Що можу носити "сову" на плечі (символ військової розвідки України – "УП"). Ми на десять голів вищі за росіян. Так, є у них окремі підрозділи, є люди у ПВК "Вагнер", які багато років воюють за гроші та щось уміють. Але наша розвідка – мегапрофесіонали, які виконують неймовірний обсяг роботи.

Сучасні технології, супутники, безпілотники мають величезне значення. Але розвідка, розвідник – це насамперед людина. Він усе робить сам: на своєму животі повзає, щоб побачити на власні очі, помацати своїми руками і почути своїми вухами.

Жодними девайсами розвідника, його досвід та інтуїцію, не заміниш на полі бою. Таке лише у кіно буває.

У Росії живуть хворі люди. Настільки, що їдуть до нас вмирати, знаючи, що на них чекає. Вони настільки труси, що краще помруть, ніж стануть вільними. Хтось каже, що їх треба лікувати, рятувати. Але як ти їх урятуєш, якщо вони не хочуть лікуватись?

Хай вони там і живуть, якщо їх усе влаштовує. Тільки за парканом! Мені тут їхня Росія абсолютно не потрібна! Я хочу жити у вільній, квітучій країні. Де мої діти більше не побачать того кошмару, який вони бачили під бомбардуваннями в Маріуполі.

Я гордий за наших воїнів, волонтерів, гордий за нашу націю. У нас найкрутіші люди. Нас століттями хотіли зламати, вбити, загнати у стійло, зробити рабами, але українці завжди боролися. Цей гормон свободи, що вже у крові, вироблявся століттями.

Якщо ви втомилися, боїтеся, розчаровані, скажу одне: вірте в ЗСУ та наш народ. Будь ласка, наберіться терпіння. Ми все одно закінчимо цю війну нашою перемогою. Все буде добре!

Ми обов'язково звільнимо всі наші землі. Обов'язково відіб'ємо Маріуполь. Я дуже хочу туди повернутись і відбудовувати своїми руками. Я хочу, щоб після війни моє місто стало курортом.

Щоб там не було цих заводів, щоби почистили море. Щоби люди насолоджувалися життям, займалися спортом, ходили один до одного в гості. Щоб усі, хто пережив цю бісову війну, розповідав своїм дітям та онукам, яка прекрасна у нас країна і які чудові у нас люди.

Ось що я хочу. І я знаю, що це все буде. Зі мною чи без.

Євген Руденко, УП

Фотофакт