Ми завжди люди

Повертаючись додому, наштовхнувся сьогодні на своєрідну кампанію: троє ППСників оточили якогось літнього чолов’ягу, на вигляд дещо нетверезого, та вели звичний монолог: «Я тєбє гаварю ровна стань, рукі дастань із карманав, щас ураню, мля».

Прямую туди. Підходжу впритул, один з правоохоронців обурено повертається до мене, й я його впізнаю, хоча й смутно. Обставин знайомства я не пам’ятаю, бо спілкувався з представниками цієї шанованої професії більше ніж хотілося б, а цей контингент представлений дуже вузьким спектром фізіономічних типів, через що поспілкувавшись з кількома з них здобуваєш відчуття що знаєш особисто усіх. Проте цього наочно пригадую, і як з’ясувалось, він мене також, бо знову обернувшись до того п’янички він спокійно вимовив українською (!) мовою: «Пане, то ви в змозі зорієнтуватись де мешкаєте? Чи не потрібна допомога?».

Впевнений, що така метаморфоза в поведінці охоронця громадського спокою сталась не через раптово виниклу моральну потребу дотримуватись професійної етики й не через усвідомлення необхідності слідувати нормам закону, а лише внаслідок небажання ускладнювати собі життя дискусією та поясненнями до прокуратури. А шкода. Завжди хочеться вірити у щирість людей. За хвилину об’єкт уваги патрульних непевними кроками рушив далі, самі міліціянти за маршрутом, а я додому, дещо уповільнивши крок - виникло бажання пофілософствувати наодинці.

Вочевидь, саме через те представників нашої формації так ненавидять ті, кого Гумільов назвав би субпасіонаріями (схильних до ледарства, паразитизму й зрадництва). Спочатку не розуміли, не вірили, що є ідеалісти, які здатні виборювати справедливість соціальну, національну, потім визнали як явище, згодом почали боятися, а відповідно й ненавидіти. Бо ті діячі з числа відомих, хто раніше декларував націоналістичну позицію, в реальних справах обмежувались пафосними промовами та культурницькими заходами, де формувалась примітивна уява про українську культуру, перетворюючи поняття націоналізму в свідомості людей на якийсь історичний музей. Ті ж хто оголошував себе борцями за права трудящих мас виявились припартійною структурою влади, завданням якої є не випустити значну частину електорату з того інформаційного болота, яке впродовж багатьох років дбайливо формували вже «субпасіонарії»-можновладці.

А сучасну українську молодь, незважаючи на намагання зацікавлених осіб маргіналізовано й зневірено далеко не остаточно. Тверезими та такими, що прагнуть до волі неможливо керувати, тому нас ненавидять чиновники. Правоохоронцям не вдається звично-нахабно порушувати права тих, хто обізнаний у своїх правах, тому нас ненавидять корумповані міліціянти. Молодь майбутнього освічена та вольова, тому нас ненавидять ті, хто звик порпатись у спогадах про дешеву ковбасу та дружбу народів.

До чого це я, власне, веду. Блог от вирішив завести. Сподіваюсь, інформація, яку подаватиму в подальшому, буде цікава адекватним та небайдужим мешканцям Миколаєва та пришвидшить захлинення власною отрутою тих читачів, які відносяться до висвітлених в негативному вигляді у цьому вступному пості. Буду радий знайти тут нових знайомих та цікавих співрозмовників. Радий також і конструктивним дискусіям - згодом залишу адресу електронної пошти, бо в коментах відповідати не завжди маю час, та й взагалі не люблю в коментах. І не тримайте зла. Наша позиція не завжди співпадає, але ми завжди люди.