Тест на вірність

"Ми були разом в одній частині, а тепер тут на Донбасі вони інструктують бойовиків, а ми захищаємо Україну"–сумно відповідає український боєць на питання про те, чи підтримують колишні товариші по службі відношення після виходу з Криму.

Ми спілкуємося під Маріуполем. Морпехи тільки вишли з гарячої точки на місце тимчасового базування. Увесь батальйон був сформований з військових, які залишилися вірні українській присязі–з Перевального, Феодосії, Керчі, Севастополя.

Багато з них родом з Криму, на півострові залишилися їх сім'ї, тому просять не знімати на камеру особу і не вказувати їх імена і прізвища.

"Нам моря дуже бракує"–раптом переводить тему розмови мій співрозмовник.–У Криму море, гори, водоспади…Але ви не переживайте! Бойовий дух у нас тут на вищому рівні".

Як змінилося життя українських військових, які зробили вибір на користь України і не зрадили присязі? Про що вони згадують і думають рік потому після анексії півострова?

"Нас просіювало як сито"

23 лютого 2014 року Юлієві Мамчуру вручили ордер на квартиру в Севастополі. Це сталося на святі, яке українські і російські моряки відмічали разом.

Мамчур стояв в черзі на отримання квартири 23 роки. Через три дні його світ перекинувся.

Військовий льотчик першого класу, командир 204 - й бригади тактичної авіації, Юлій Мамчур не любить згадувати події минулої весни.

"Бандерівці, фашисти! Вас потрібно розірвати на запчастини! Ось що говорили нам люди, з якими ми разом жили. Воднораз ми стали ворогами"–згадує Мамчур.

27 лютого минулого року в 21:30 до воріт військової частини, де базувалася його бригада, під'їхали 16 вантажівок, 6 БТР, близько 500 чоловік із спецпідрозділу ГРУ Росії.

Ранком 27 лютого він доповів начальникові генштабу ВМС України адміралові Ільїну про вірогідний розвиток подій в районі Бельбека. Військові на аеродромі були в повній бойовій готовності і чекали наказу.

"Ми готові були перебазувати 12 літаків у вказане місце. Але в 16: 03 я отримав наказ скласти зброю"–говорить Мамчур.

Наказ віддав все той же адмірал Юрій Ільїн. У цей момент він вже перейшов на сторону Росії. Схиляв до цього і комбрига тактичної авіації.

"Зелені чоловічки" майже відразу обрубали спецзв'язок, мобільний прослуховувалася.

4 березня 2014 року озброєні росіяни блокували прохід у військову частину. Тоді командир і офіцери пішли звільняти свою частину, озброївшись прапорами. Вони співали гімн.Власне, завдяки цьому сюжету Мамчур і став символом опору українських військових.

"Ми не думали про те, страшно або ні. Просто йшли і співали гімн"–говорить Мамчур.

Росіяни палили в повітря.

Він переконаний, що росіяни були упевнені, що зламають українців за три дні. Але на ділі у них пішли три тижні, щоб отримати контроль над військовими частинами.

Ці три тижні–найскладніші в житті Мамчура.

"Я б такого нікому не побажав"–говорить він, а подумавши, додає–"нас просіювало як сито".

З 21 льотчика, які були під його керівництвом, вірними присязі залишилися 11.

Про тих, що залишилися десяти, перейшли на сторону Росії, Мамчур досі згадує з болем.

"Можливо, в житті треба тільки один раз прийняти правильне рішення. І це був ось цей раз"–говорить він.

У результаті "самооборона" Криму і "зелені чоловічки" штурмували авіабазу у Бельбеку і проломили ворота БТРом.

Юлій Мамчур попросив росіян відвезти його до командувача Чорноморським флотом адміралові Олександру Витко.

"Я хотів подивитися йому в очі. Мені сказали що відвезуть. А відвезли на гаупвахту на вулиці Бачинского в Севастополі"–згадує командир.

Три дні в поодинокій камері. Під психологічним пресом. Українська влада, щоб звільнити Мамчура, відключала в Севастополі електроенергію.

22 березня Юлія Мамчура привезли на Чонгар і передали українським прикордонникам. З більше 600 військовослужбовок аеродрому на материк вийшли 240. Пізніше з аеропорту Бельбек вивели 50 літаків, 12 залишилися на окупованому півострові.

Чи могла Україна утримати Крим?

Для Мамчура це не риторичне питання.Він точно знає, з ким три тижні вів переговори.

"Це були спецпідрозділи, які перекинули в Крим після Сочинської Олімпіади"–говорить комбат.

За цей рік Мамчур прожив, здається, ще одне життя. Він по - колишньому військовий, відряджений у Верховну Раду. У комітеті з національної безпеки він проводить увесь свій вільний час.

"Знаєте, у нас у бригаді багато добровольців. Нам не дали захистити Батьківщину в Криму, і багато моїх захищають її зараз на сході"–говорить комбат.

Хоча сам - те він розуміє, що авіаційні фахівці–на вагу золота. Щоб стати першокласним льотчиком, треба відучитися 4 роки в училищі, отримати як мінімум 5 років льотного стажу.

"Це місто Крим"?

"Ми хочемо узяти вашу частину під контроль, щоб ваша зброя не потрапила Правому сектору і татарам"–з такими словами 26 лютого до командира Сакской бригади морської авіації Ігорю Бедзаю звернувся командир "зелених чоловічків", що представився Сергієм.

Він приїхав до української військової частки у супроводі трьох КАМАЗов військових.

Як захоплювали Сакскую бригаду

"Зелених чоловічків" супроводжував мер і депутати селища Новофедоровка. 23 лютого вони приїжджали в частину, щоб привітати бригаду. А через три дні зайнялися розселенням і живленням військових, таких, що представилися "кримською самообороною".

Ми йдемо з Ігорем Бедзаем по злітній смузі Миколаївського аеропорту Кульбакино, де тепер дислокується Сакская бригада.Військовий штаб на полігоні для Сакской бригади побудували волонтери "Крила Фенікса".

"Ми знали, що тут в Кульбакино стоять ИЛы - 76, в них можна було завантажити десантників, знали, що Херсонський полк коштує у бойовій готовності. Смуга нашого аеропорту в Криму була вільна, можна було висадити тактичний десант, закріплюйся на аеродромі"–роздумує Ігор, подумки повертаючись у березень 2014 - го.

У його словах немає образи. Тоді наказу він так і не дочекався. Командир Бедзай дуже спокійна людина. Саме ця риса, як говорять це товариші по службі, допомогла уникнути провокацій і жертв.

Комбриг самостійно ходив до чеченців батальйону "Схід", коли ті зайняли вишку і частину полігону аеропорту в Новофедоровке.

"Це місто Крим"?–запитав у Бедзая чеченський боєць.

Тепер командир частенько згадує цю фразу.

У його військовій частині знаходилося 50 автоматів, 40 пістолетів, 30 одиниць техніки–літаків і вертольотів.

Усі напружено чекали наказу з штабу ВМС про подальші дії.

Щодня до Ігоря Бедзаю приходили гінці з пропозиціями перейти під російське командування. Чеченці обіцяли зарплату в 250 тисяч рублів (майже 100 тисяч гривен по нинішньому курсу–УП), якщо служитиме в російській армії.

Бедзай відбувався жартами. А сам щодня збирав на плацу увесь склад, піднімав національний прапор під звуки гімну, і повторював:

"Якщо ви хочете перейти на службу в армію РФ, вам треба спочатку звільнитися за усіма правилами. Інакше ви станете зрадниками".

Через рік він засмучується, що не з усіма встиг переговорити, переконати.Він упевнений, що багато хто залишився тоді, зараз шкодують.

В цілому з 900 службовців у бригаді, в Україну передислокувалися 275 чоловік–70 % командного складу і 15% - контрактников. Бедзай пояснює, чому так сталося: велика частина з тих, хто служив за контрактом, були кримчани.

В середині березня командування, очолюване Бедзаем, так і не дочекавшись наказу з штабу ВМС, самостійно спланувало виведення техніки на миколаївський аеропорт Кульбакино.

У один з березневих днів по команді: "Поїхали"! п'ять вертольотів і три літаки завели двигуни і піднялися в повітря.

Тоді командування не знало, як відреагує на виліт з Новофедоровки 55 - й Євпаторійський зенітний полк, у якого на озброєнні стояли "Буки". Командир не розумів, під чиїм командуванням знаходився полк.

Через п'ять хвилин після зльоту вертольотів Бедзаю подзвонив командир "зелених чоловічків" Сережа:

"У тебе польоти? У мене наказ–наступного разу, коли покидатимете аеропорт, ми відкриватимемо вогонь на поразку".

Коли вертольоти і літаки вже були в повітрі, по закритому каналу раптом вишли на зв'язок:

"Хлопці, ви за кого воюєте - за наших чи за росіян"?.

Це пробивалися росіяни.

"Запросити могли тільки з Качі або Бельбека–там, де вже були росіяни–говорить Бедзай.–Ось це було хвилююче, тому що вони могли підняти кого - те на перехоплення".

Коли на початку квітня Ігор Бедзай покидав новофедоровский полігон, колишні товариші по службі, які вирішили залишитися, плакали. Признатися в цьому не соромно. Тоді, говорить командир, усім було складно приймати рішення.

"Капітан, який перейшов на сторону росіян, зараз отримує в три рази більше, ніж я. Про одного навіть ролик зняли. Але мої хлопці їм не заздрять, вважають зрадниками"–сумно констатує командир Бедзай.

Серед тих, хто залишився в Криму, багато учнів комбрига.

"Я був білою вороною скрізь. У Росії у родичів був хохлом. У Черкасах у родичів я москалик".

Рік тому, коли російські війська в Криму узяли в облогу українські військові частки, на усю Україну прославилися керченські морпехи.

Вони влаштували на плацу рок - концерт і співали пісні "Океану Эльзы". А їх замполіт Олексій Никифоров відчитав в прямому ефірі тодішнього міністра оборони Ігоря Тенюха.

Тільки цього року він почав називати себе українцем. Народився Никифоров в Росії, з 1995 року служив в Криму.

"Я був білою вороною скрізь.У Росії у родичів був хохлом. У Черкасах у родичів я–москалик. А я їм усім : "Ось вам усім дуля, я–кримчанин. Тепер "кримчанин" звучить не так"–розповідає Никифоров.

Коли він згадує про Крим, посмішка сходить з особи:

"Я добре розумію донецьких і луганських переселенців. Усередині порожнеча. Не хапає удома".

Питання з його кримською службовою квартирою досі не вирішене. Нещодавно він дізнався, що у одного з товаришів по службі ФСБшники розкрили замки. Пообіцяли опечатати, але обдурили–квартиру залишили відкритій.

Никифоров стверджує, що з Криму вийшла тільки п'ята частина фахівців офіцерського рівня. У Києві він вирішив продовжити військову освіту–зараз вчиться у військовій академії.

"Якщо Путін попре, буде прискорений курс"–говорить він.

З керченської частини, де служив Никифоров, вишли 64 військових з 306.

"На наших очах рвалися сім'ї–у нас в частині таких дві було. У першій чоловік - офіцер залишився в Криму, а дружина вийшла. У другій навпаки–дружина відмовилася виїжджати. А тут на материку ці обидві половинки з'єдналися, дай Бог, щоб все було добре"–розпливається в посмішці Никифоров.

Він розповідає, що в період київського Майдану в Криму була така антимайданная істерія, що розібратися було дуже непросто.

"20 лютого частина наших морпехов, які базувалися у Феодосії, відправили штурмувати Майдан. Просто посадили в транспорт, довезли до Сімферополя, а звідти відправили поїздом в Київ. Яке - той час протримали в потягу, а потім відвезли у Васильків"–розповідає один з товаришів по службі Никифорова.

Никифоров згадує, як один знайомий офіцер, який в Криму вже в російській формі ходив, вирішив перевірити інформацію про "бандерівців".

"Узяв лікарняний, приїхав у Львів, походив там доба, поговорив російською мовою, повернувся в Крим і здав форму. Зараз служить на своїй посаді. Вже двічі їздив на ротацію в АТО. А сам родом з Донецька"–розповідає він.

Вже в Миколаєві керченські морпехи намагалися реабілітуватися за Крим.

Познайомилися з керівником місцевої самооборони–Олександром Янценым. І таємно від командування, допомагали їм патрулювати місто.

Після усього пережитого російський Никифоров вже не називає себе кримчанином. Він сміливо говорить "я–українець".

Морпех частенько згадує концерт на плацу. Цей креативний хід притягнув увагу сотень журналістів.Никифоров шкодує, що з усього колективу тільки соліст Олександр "вийшов на материк".

"Після концерту дівчинки почали писати йому в соцсетях, одна дівчинка була з Миколаєва. Ми як переїхали, вона буквально наступного дня прийшла у гості. Розписалися у вересні, у березні у них повинен народитися хлопчик"–сміється замполіт.

А два інші музиканти–барабанщик і звукорежисер–залишилися в Криму, пішли з військової служби і в морі ходять на цивільних судах.

А ще він з трепетом згадує волонтерів–і тих, хто допомагав, коли йшла облога, і тих, хто допомагає зараз :

"Нещодавно почув, що волонтер–це ганьба держави. Можливо, але це точно гордість нації і країни".

Дорога на "Корец"

Останній український прапор в Криму був знятий з маленького, але гордого морського тральщика "Черкаси" на Донузлаве.Тоді, рік тому ми усі стежили за цим кораблем.

"Нас вийшло 45 чоловік. Були люди, які стояли з нами до кінця на тральщику, але залишилися на півострові, оскільки були родом з Криму"–згадує Олександр.

За час блокування на корабель ніяких ходаків з боку не допускали, золотих гір ніхто не обіцяв.

"Пропливали тільки мимо на катері, махали ручкою, і все. Ми їм усім показали кулачки і поплили далі"–розповідає Гутник.

Команда маленького тральщика–цей мало не єдиний український підрозділ в Криму, який не чекав, коли їх захоплять, а намагалося битися. Своїми силами вони намагалися розблоковувати перекритий російськими військовими судами вихід з Донузлава–відтягнути тросами один із затоплених кораблів. А після цього зважилися на прорив.

"Здаватися нам дуже не хотілося. Тому ми пішли до виходу з бухти. Коли передня частина пройшла повністю, ми зачепилися. До цього росіяни не знали, що робити, розгубилися. А коли ми зупинилися, зіштовхнули нас на мілину. Але навіть після цього наші були готові йти на абордаж. Я не знаю, що б тоді було. А так хоч хлопці усі живі і здорові. Може, деякі наші і шкодують, що ми не висадилися на той буксир", - згадує Саша.

25 березня "Черкаси" знову штурмували. І це був останній штурм для сміливого тральщика.

Вже після захоплення українські військові домовилися, що прапор провисить на кораблі до ранку–поки останній боєць не зійде з корабля. Але для ворогів придумали одну хитрість.

"Ми дуже добре прив'язали прапор на самому верху. Щогла, на якій він був закріплений, була дуже слизькою:коли тягнули затоплений корабель, движок таку потужність давав, що з труби летіли шматки олії, що недогорала, з соляркою. Уся щогла була в ній. Туди залізти було дуже складно"–згадує Гутник.

Хлопців в Україні зустрічали як героїв, запросили в Черкаси.

"Командирові дали грамоту почесного громадянина, а усім іншим–премію. Влаштували нам свято, відвезли в Суботов, Чигирин"–розповідає Саша.

У квітні знову почалася служба, моряки прибули в Очаків. Пройшли реабілітацію і паралельно займалися прийомом кораблів з Криму.

Росіяни повернули тільки частину техніки. Гутник стверджує, що віддали тільки ті кораблі, які були старші і гірші по своїх военно, - технічним характеристикам.

З тральщиків повернувся тільки "Геническ". А "Черкаси" так і залишилися в Криму.

"Усіх хлопців, які залишилися в Криму, можна поділити на три групи. Перші–відразу відмовилися боротися і пошли. Друга партія зійшла після того, як ми спробували відбуксирувати затонуле судно. Третя група залишалася з нами до останнього, але в Україну не повернулася: кримська прописка, сім'ї. У результаті вони отримали російське громадянство"–розповідає Олександр Гутник.

У результаті близько 30 чоловік залишилися служити в російській армії. З деякими з них Гутник підтримував стосунки. Вони хвалилися високими зарплатами і тим, що підхід до служби в російській армії набагато серйозніше.

Але Олександр не дуже вірить в ці розмови.

"Яке ще може бути відношення до зрадників? Їх розкидали по різних кораблях, щоб якомога менше їх було на одному судні", - парирує він.

Швидше, Гутник повірить в те, що мічман, який служив на тральщику "Черкаси", зрадив присязі, зараз миє офіцерські гальюни на російських кораблях.

"До усіх цих подій я думав перевестися в ЧФ РФ"–признається Олександр Гутник.

Він говорить, що на російських кораблях і до цього служили українці–люди, що набрали громадянства Росії.

"Там і далекі походи у кораблів, і серйозне озброєння на кораблях стояло. Наш флот ні в яке порівняння не йшов"–пояснює Гутник.

Після всього, що сталося, Олександр більше не допускає і думки про те, щоб перейти на сторону РФ.

"Після всього, що сталося, я не міг собі дозволити перейти на сторону Росії. Тим більше, таким чином. Це вже було б зрадою. Так не можна".

Анастасія РИНГИС, Оксана КОВАЛЕНКО "Українська правда"