Толян Орій: Марення радянського шизофреніка

прочтения: 34209
22.12.2021 15:24

Серия ЖАЗ. В Николаеве его имя у многих на слуху. Анатолий Ильченко, псевдоним Толян Орий, авторитетный правозащитник, моно/пикетчик, советский шизофреник, украинский патриот.

Толе 21 год (1975 г. фото слева.). Толян Орий сегодня (фото справа).

Он родился в 1954 году, в маленьком селении Константиновка Баштанского района, вблизи Ингула. Село основано полтавчанами, так что все было, как на родине великого Миколы Гоголя. Когда он встречается с полтавчанами, они принимают его как земляка. На Западной Украине ему говорят, что он с Востока. А вот в Николаеве, Толян Орий - «западенец».

Родители Ильченки с утра до вечера работали в колхозе. Толян, как и его сверстники, рос сам по себе.

Воспитывали его советские школа, радио и газеты. И правильно воспитали! Вот только в жизни многое было не так, как учили в школе, как было в передачах радио или газетных передовицах. Это «не так» его всегда возмущало и он пытался противостоять этому «не так». Он родился инакомыслящим.

Анатолий Ильченко закончил физико-математический факультет Николаевского педагогического института им. Белинского. Работал учителем в Очаковской школе-интернате.

Характер нордический. Увлечение - правозащита. Бескорыстный народный заступник. Бескомпромиссен. Упорен в достижении цели.

Читайте о нелегком пути инакомыслящего от первого лица.

Частина 1. Марення радянського шизофреніка. В армії

В СРСР служба в армії була почесним обов’язком. У засобах масової інформації армію показували такою, що мені дуже хотілося там бути. В кінці квітня 1972 я подався до військкомату за повісткою. Мене планували покликати до армії восени та я вимагав видати повістку вже на 3 травня, на день мого 18-тиліття. Видали мені повістку на 4 травня.

Спочатку потрапив до навчальної частини де готували сержантів зв’язківців. Виявилося, що слух у мене був не достатньо хорошим для радиста. Перевели до іншої навчальної частини, де готували сержантів-артилеристів.

Була перша моя вечеря у артилеристів. Дали хліба, вареної крупи з шматочком риби і чай. Ми почали їсти. Підійшов сержант і поклав на стіл тарілку із шматочками масла у формі циліндрів. Всі блискавично кинулися за маслом. Було таке враження, що шматочків масла менше ніж нас за столом. Коли всі забрали своє масло я побачив на тарілці тільки четвертинку порції. Мною ніколи не керував шлунок, тож я й не взяв те масло. Сержант запитав: «Чиє масло?». Хтось показав на мене. Сержант наказав мені взяти те масло, на що я відповів: «Не хочу». Це обурило сержанта та я того масла не взяв і не страждав без нього.

Увечері нас муштрували на плацу. Сержанту здавалося, що я недостатньо високо піднімаю ноги. Він наказав мені сидіти на лавочці й сказав, що пізніше муштруватиме одного мене. Я сидів. Коли стемніло сержант повів усіх до казарми, а мене не покликав. Мабуть, і в казармі сержант не помітив недостачі одного бранця. Я ж виконував його наказ і сидів. На мене надибав черговий по частині й запитав, що я роблю? Я відповів, що виконую наказ сержанта – сиджу.

Через декілька днів мене перевезли до містечка Рені в Одеській області, до військової частини на березі Дунаю, до понтонерів. Був курс молодого бійця. Я служив охоче. Харчів мені вистачало. До роботи був звичним, тож чесно виконував свій почесний обов’язок. Одного разу нас повезли на полігон і влаштували залік із стрільби. Я відстрілявся на оцінку добре. А були й такі, що отримали незадовільно. І не дивно, ми ж бо стріляли вперше, ніяких тренувань не було і ніяких навичок ми не мали. Привезли обід. Понасипали нам у тарілки страву, але не усім, а тільки тим, хто отримав оцінку задовільно і вище. А тих, хто отримав незадовільно, вишикували і наказали бігти далеко на гору, а потім назад з гори. І лише після того їм дали обід. Через це блиск радянської армії трохи потускнів в моїх очах.

Після присяги нас розподілили у роти. Там були чотири касти за ознаками тривалості служби. Початківці називалися салагами, а ті, хто дослужував останні шість місяців, називалися дідусями. Замполіт роти розмістив нас по нарах. Мені виділив нижнє місце. Увечері дідусі перерозподілили місця. Я вже мав верхнє місце, та мені було однаково де спати, тож я і не обурювався. Піді мною спав дідусь Фарманян. Вранці, після підйому, він показав пальцем на своє ліжко й сказав: «Чуєш салаго, заправ постіль». Я відповів: «Сам заправляй». Усі салаги заправляли постелі дідусів і свої. Я ж заправив тільки свою. Фарманян сказав сержантові: «Володя, ти чув?». Сержант наказав мені підійти до нього. Я підійшов правильно, але отримав два наряди за неправильний підхід.

Увечері я відмовився перешивати цьому дідусеві комірець і не почистив його чоботи. До другої ночі я не спав, робив прибирання, відпрацьовував наряд. Наступного ранку отримав іще 2 наряди, знову за неправильний підхід, хоча підходив правильно. Надалі все повторялося. Кількість нарядів збільшувалася. Я спав по 4 години на добу, бо відпрацьовував наряди. Інші ж салаги сумлінно прислуговували дідусям і спали по 8 годин.

Недосипання мене виснажувало, але не змінювало. Одного вечора сержант сказав, що 4 години спати забагато для мене, що мені робитимуть відбій о пів на шосту, а о шостій буде підйом разом з усіма. І пояснив, що так мене зламають і я буду, як усі. Тої ночі мені наказали прибирати у каптьорці, яка була в підвалі казарми. Там було двоє металевих дверей, які замикалися металевими засувами. Вночі, я замкнув обоє дверей на засуви і на матах заснув. Постовий виявив це і розбудив сержанта. Викликали чергового офіцера. Зчинився переполох, бо ж не минуло і півроку, як у цій військовій частині застрелився солдат, що не витримав дідівщини. Я не відгукувався на стуки у двері, бо ж спав як убитий. Черговий викликав командира частини. Розкрутили обоє дверей і добралися до мене. Перше, що зробили – це побили мене. Образ і матюків я тоді наслухався як ніколи. Тоді найкраща у світі радянська армія остаточно втратила блиск в моїх очах.

Увечері в супроводі сержанта-медика потягом мене відправили до Одеси, до психіатра.

Військові психіатри були в цивільній психіатричній лікарні, що на Слободці. Мене приймав лікар Приймак. Я про все розказав йому. Він написав свій висновок «Здоровий. Потребує поступового втягнення в службу». Повернувся я до своєї частини. В той же день мені наказали прибрати подвір’я військової частини. Я це робив старанно, як робив і все інше. Вийшло, що я прибрав двір краще ніж група солдатів, які зазвичай це робили. Мою роботу було відзначено зняттям з мене усіх нарядів. Та недовго я пробув без нарядів, бо ж і надалі не прислуговував дідусям. А дідусі намагалися піднестися якнайвище над салагами. Ходили ми до їдальні строєм, в ногу. А дідусі поміж нами йшли вільно й били по ногах тих, хто як їм здавалося, недостатньо високо задирали ноги.

Я бачив, що інші не хотіли служити і утримував їх в армії тільки страх перед покаранням за відмову виконувати почесний обов’язок – тюрма або дисбат.

В казармі висів відривний календар. На початку липня в роті почалося нове дійство. О 22 годині сержант командував: «Салаги струнко! Дідусі вільно!». Дідусі повагом лягали на свої місця. Салаги стояли струнко вишиковані в шеренгу. Один із салаг підходив до календаря й проголошував: «Шановні дідусі, до дембеля залишилося Х днів. Отже минув іще один день» і відривав листок з календаря. Дідусі дружньо промовляли: «І хрен з ним». Дійшла черга до мене, та я відмовився виконувати таке дійство. Обуренню дідусів не було меж. Вони ж бо всі були салагами і піддавалися приниженням, тож прагнули піднятися над нами. Я ж не визнавав їхньої вищості. Пролунала команда сержанта: «Салаги відбій!». Салаги швидко роздягнулися, склали форму на табуретки і полягали на нари. Пролунала команда: «Салаги підйом!». Салаги швидко схопилися, одягнули форму, заправили постелі й вишикувалися. І знову команда: «Салаги відбій!». І так було до втоми салаг. Сержант повідомив, що так буде й надалі, допоки Ільченко не виправиться. Всі лягли спати, а я до другої ночі відробляв черговий наряд. Тоді я зарікся, що дослужу до дідуся й не буду кривдити салаг, буду робити собі все сам.

Щоб дужче мене втомити, сержант сказав мені: «Вивчи статут напам’ять, отсєда до сєда» і показав пальцем, що вивчити. Я взяв статут і вийшов у двір частини. Йшов у напрямку пропускного пункту, настрій був препоганий. Пройшов повз штаб і побачив, що від пропускного пункту до штабу йде група офіцерів. Я йшов їм назустріч. Коли ми порівнялися офіцери зупинилися. Я ж не відводячи очей від статуту й бормочучи оминув їх і йшов далі. Там був і командир частини. Він вигукнув: «Молодий чоловіче, зупиніться», я зупинився повернувся до них і промовив: «Що таке?». Командир запитав: «Чим займаємося?». Я відповів: «Вчу статут напам’ять, отсєда до сєда» і показав пальцем, як показував мені сержант. Я говорив з ними, як з рівними. Моя зухвалість всіх вразила. Командир вибухнув гнівом: «А чому честь не віддав?». «Я дивився в статут і не бачив вас» - відповів я. Командир дав мені нарядів стільки, скільки найбільше міг. Вже не пам’ятаю скільки. Я ж замість відрапортувати, сказав: «Гаразд. У мене нарядів так багато, що я їх все одно не відпрацюю». Тоді через мене перепало на горіхи командирові й замполітові роти.

Якось дідусі проштрафилися і їм наказали викопати яму за межами військової частини. Щоб дідусі не копали, сержант повів строєм салаг копати ту яму. Недалеко був сад. Це був початок липня і вже достигали плоди. Сержант кудись відійшов, а я побіг до саду. Повернувся до ями, а там нікого немає. Сержант швидко завів усіх назад, бо була загроза, що командир дізнається, що яму копають не дідусі. Не було часу мене ждати чи шукати.

Я залишився за межами частини і сам не міг зайти, щоб не встановили де і чого я був. Оскільки я без дозволу пішов до саду, то за таке мене могли б побити. Не хотів та опинився за межами частини.

Я пішов у степ. Йшов так, щоб оминати сторожові вежі прикордонників і не підходити близько до Дунаю. Другий берег був румунським. У лісосмугах знаходив фрукти. Настала ніч. Спав у лісосмузі наскубши трави. Наступного дня знову йшов лісосмугами не знаючи куди. Ще одну ніч переспав у лісосмузі. Вранці надибав на польовий стан. Механізатори їхали у напрямі військової частини і трохи підвезли мене. Далі я йшов сам, як вони мені показали. Мене вже шукали і не тільки наші солдати, а й прикордонники. Побачили мене з військового автомобіля, який їхав попід лісосмугою. Так я повернувся до військової частини. Зі мною говорив замполіт частини. Я не плакав, коли мені не давали спати, коли мене ображали й били, а коли замполіт обняв мене і запитав: «Синок, що трапилося?» я не стримався, розплакався і про все йому розказав.

Я був поза частиною трохи менше трьох діб. Це вважалося самовільним залишенням частини. Командир призначив мені 5 діб гауптвахти.

Гауптвахта була одна на декілька військових частин. Мене відвезли туди на мотоциклі. А там помістили в камеру. В камері був дерев’яний щит, який на день прикріплювався до стіни, а вночі на ньому можна було спати. Ні матрацу, ні подушки не було. Вдень можна було сидіти на табуретці. У камері смерділо, як у нужнику. Настав обід. Занесли в камеру якусь баланду, щось пити й шматочок хліба. Алюмінієві тарілка, ложка й кухлик були деформовані й почорнілі. Я до тієї їжі й не доторкнувся. Обслуговуючий здивувався й забрав усе назад. Увечері принесли чай і шматочок хліба. І теж забрали пізніше, бо я нічого не їв і не пив.

Наступного дня я знову нічого не їв і не пив. Не снідав я і третього дня. Арештантів відвезли до кар’єру, щоб навантажували гранітні каміння на автомобілі. Нас вишикували біля кар’єру. Начальник кар’єру, оглянув усіх, показав на мене пальцем і запитав: «А що це таке?». Йому доповіли, що я арештант привезений вантажити каміння. Я був змарнілим і виснаженим, бо ж третій день нічого не їв і не пив у липневу спеку. Та й ростом я невисоким вдався. Начальник кар’єру вигукнув: «Ви що, хочете, щоб він упав під каменем, а я відповідав за нього? Заберіть його звідси!». Мене повернули до камери. Я знову відмовився від обіду. Це не був протест. Я не хотів ні пити, ні їсти. Була слабкість аж до запаморочення, але почуттів спраги чи голоду не було. Начальник гауптвахти посадив мене у мотоцикл, привіз до моєї військової частини й сказав: «Заберіть його. Нехай він у вас здохне, а не в мене». Висадив мене з мотоцикла й поїхав геть.

Мене помістили в санчастину. Там я вже повечеряв, бо сержант-медик сказав, що треба поїсти перед дорогою до шпиталю.

До шпиталю мене віз замполіт роти. Він радив мені казати лікареві, що я хворий. Та я на це не пристав, бо вважав себе здоровим. Приймав мене той самий психіатр Приймак. Я поскаржився йому на безлад у військовій частині й попросив допомогти перейти до «другої» військової частини, маючи на увазі іншої. Він відповів: «До якої другої? Ти ж вже в третій. Скрізь безлад. Ми тебе комісуємо». Так і сталося. Через місяць з психлікарні мене повернули до військової частини. Там оформили документи на звільнення, дали грошей на дорогу і квиток до Миколаєва. Увечері замполіт відвів мене на вокзал, на нічний потяг до Одеси. Тоді в одеських їдальнях була смажена риба. Дуже смачна. Тепер такої немає. Тож сніданок і обід у мене були королівські. На вечір я добрався до Миколаєва.

Мій військовий квиток став вовчим, бо в ньому стояв штамп про психічну хворобу. Спеціальності електромонтер, водій, кранівник і багато інших були не для мене. Мене брали тільки на некваліфіковані важкі роботи, а там були малі зарплати.

У 1978 році мені з хитрощами вдалося зняти діагноз, але без нього я був не довго.

Далі: Частина2. У в’язниці

Серия ЖАЗ Эссе №1 «Дело кремлевских волчат» https://news.pn/ru/blogs/264491

Комментарии https://www.facebook.com/elena.kabashnaya