Проти ночі

прочтения: 2719
10.01.2022 16:14

Ніч. Замислився. Вперше в житті Різдвяні свята зустрів на самоті. Людина приходить в сей світ самотньою (дитя в момент народження кричить не від болю зустрічі її легень з киснем, а від безмежного страху Самотності) і помирає, зустрівшись зі Смертю наодинці.

Говорив телефоном з мамою. За 3-и дні їй виповниться 85-ть. Лякливо каже, що це, можливо, наша остання розмова. Щоденно багато молиться, особливо від 2003 року, о тій порі, в січні не стало тата. Коли мама помре, я залишусь найстаршим з роду. Тобто, стоятиму першим в черзі до вічної Ночі.

Маленьким та молодим я дуже любив це Свято. За відчуття родини, тобто усвідомлення, що самотності немає. Або вона є, але десь там, далеко. І нас, близьких людей, котрі зустрілись за спільним стом, вона не стосується.

Коли залишаєшся на самоті, не мусиш бути кимось та говорити те, що треба й кому потрібно. Перед собою ти такий, який є. Тоді і намагаєшся зрозуміти, чи безпомилково ти протягом життя визначав, а що, власне, є любов’ю. І чи живеш ти без любови, а мо’ існуєш. Яка вона Любов в розумінні Христа, народини котрого людство святкує ось вже третє тисячоліття. Йдеться про поняття, ширше за кохання і таке, що посідає в ієрархії соціуму місце значно вище, над коханням.

Любов – це відчуття безмежного, поза часом та відстанями, Щастя від того, що ти все віддаєш. Але водночас нічогісінько не просиш (і навіть не чекаєш) навзаєм. Найвищою фазою розвитку людського єства є любов безумовна, коли ти навіть слова «дякую» не потребуєш. Бо любити когось потрібно в першу чергу тому, хто любить, а не тій особі, котру люблять. Якщо людина нікого не любить – не кохає, вона втрачає сенс саме людського буття. Чоловік чи жінка перестає бути Божим творінням, перетворюючись на згорток біологічних рефлексій.

І це якнайкраще розумієш в День Божого Народження, сидячи самотньо в темноті та слухаючи тепле муркотіння рідного кота. Він, звісно, все розуміє. Проте, як взірець мудрості, філософськи мовчить. Його мовчання направду є золотом.

Діти та дружина мешкають поза Україною. Звісно, щодня спілкуємось, завдяки технічним відкриттям людства. Подеколи зустрічаємось, в Україні або в Європі. Хоч дурному не сумно й одному. Прецінь я ще не зовсім одурів )))

Від 2014 року маю карту поляка. Тому чиновники з місцевих ОДА, виконкомів, блокуючи мене під час конкурсів на будь-які посади, з підленькими усмішками запитують, чому я досі – не в Польщі. Адже Україна платить мені щомісячну пенсію аж 2200 грн. За 36 років стажу, дві депутатські каденції, орден «Хрест Івана Мазепи». В РП я отримував би «мінімалку» (без стажу) – еквівалент 400 євро на місяць, плюс житлові та харчові субсидії.

Я - тутай. Позаяк маю обов’язок перед Україною – жертвою російської агресії. Як голова місцевої філії УГС, від 1989 року, я присягав боротись за незалежну Україну до останнього подиху. Завдання поки не виконане. Й останній подих наближається швидше за українську незалежність. Польща нормально зростає і без мене. Натомість Україні я ще потрібен, на відміну від зажерливого мотлоху, що керує нею від 1991 року й до нині. Ці службовівці, лідерасти, експерди, політолухи, журнаглисти чекають, коли нашу країну назавше покине останній громадянин, який спроможний критично мислити. Залишиться бидло, у котрого ані в серці, ані в голові ніц нема. Окрім рефлексів. Бидло навіть власних дітей буде жерти зі сміхом, «чіста, шоп паржать»….