Толян Орій: Відлуння галопередолового пекла

прочтения: 25654
20.01.2022 13:33

Сажая сердце на таблеток кол,
Мечты запру на каменный замок.
И, вновь глотая галоперидол,
Я не посмею выйти за порог.
Алиса Карпатская

Серия ЖАЗ. Толян Орий – литературный псевдоним известного украинского правозащитника и узнаваемого моно/пикетчика Анатолия Михайловича Ильченко.

Вторая часть его мемуаров посвящена заключению в психиатрическую больницу Днепропетровска. Впрочем, читайте сами. (Ч.1 https://news.pn/ru/blogs/265062).

На эту тему в Штатах был снят фильм «Пролетая над гнездом кукушки» (One Flew Over the Cuckoo’s Nest). Кинорежиссер драмы Милош Форман, экранизация одноимённого романа Кена Кизи. 5 Оскаров, которые получил фильм, говорят о многом.

Так что счастливого просмотра и вдумчивого прочтения!

Частина друга. Толян ОРІЙ:

Відлуння пекла або паріння над гніздом зозулі

У жовтні 1988 року я їхав у загальному вагоні потягу «Одеса – Рені». Їхали й цигани. Одна з циганок сказала мені: «Ти недавно вийшов з казьоного будинку». Я відповів, що ні в якому казьоному будинку я не був, хоча циганка сказала правду. Незадовго до того я вийшов з психіатричної лікарні. Та я не хотів про це говорити з незнайомою людиною. Циганка сказала, що їй гроші від мене не потрібні й додала: «Ти хворий. Але хвороба твоя не від Бога. Тебе зробили хворим твої вороги». Вона назвалася й повідомила де її можна знайти у разі потреби. Я сумнівався сказаному нею про хворобу. Тоді я ще відходив від примусового лікування й сподівався, що все минеться. Та пізніше переконався, що циганка як у воду дивилася.

З 23.12.1985 до 01.04.1986 я був під арештом. Йшло слідство. Мене звинувачували в хуліганстві стосовно лікарів Криворізького психдиспансеру. Я писав скарги на радянські, профспілкові й партійні органи, відмовлявся голосувати й відмовлявся від громадянства СРСР. Тоді таке вважалося психічною хворобою. Психіатри намагалися мене лікувати, а я не погоджувався на лікування. Тож психіатри, як ті надокучливі мухи, приходили до гуртожитку та на місце моєї праці й переконували коменданта і обслугу гуртожитку, а також колег по роботі, що я психічно хворий. Такою була медична таємниця в СРСР. За цих умов мене не можна було звинувачувати в хуліганстві, навіть, якби я понабивав пики усім психіатрам і розгромив психдиспансер. Кримінальну справу сфальсифікували аби як. Хто ж тоді міг подумати, що пізніше я доведу абсурдність того звинувачення. Так і сталося – тепер я реабілітований.

Під час слідства я був на стаціонарній судово-психіатричній експертизі у Дніпропетровську, що на станції Ігрень. Ось цитата з акту судово-психіатричної експертизи: «С 1983 года находился на диспансерном учете в Криворожском психоневрологическом диспансере. Впервые осмотрен психиатром диспансера в августе 1983 года в связи с тем, что писал жалобы с нелепыми претензиями «за себя и других людей» в различные инстанции, вплоть до Президиума Верховного Совета СССР. Предварительно был выставлен диагноз: психопатия паранояльного круга? Шизофрения? От стационарного обследования он категорически отказывался. Был взят на диспансерный учет. Наблюдался патронажной службой. Посещать ПНД отказывался. С апреля 1985 года психическое состояние ухудшилось: стал писать жалобы в различные инстанции с нелепыми требованиями, вплоть до выхода его из гражданства СССР». І ще одна цитата: «На основании изложенного, как страдающего хроническим душевным заболеванием, лишающим Ильченко А.М., способности правильно отдавать себе отчет в своих действиях и руководить ими, в отношении инкриминируемых ему деяний следует считать невменяемым. Подпадает под действие ст. 12 УК УССР. По своему психическому состоянию и характеру совершенного преступления Ильченко А.М. представляет повышенную общественную опасность для окружаюших, нуждается в принудительном лечении в психиатрической больнице специального типа системы МВД.» Виходило, що я до арешту більше трьох років працював електромонтером в діючих електроустановках з напругою вище тисячі вольт і був хворим на шизофренію, яка позбавляла мене здатності розуміти свої дії і керувати ними. Не допускалися тоді психічно хворі до роботи в діючих електроустановках, та на цю обставину ніхто не зважав.

Через тиждень після експертизи мене повернули до слідчого ізолятора. Там була зневага до людини – у камерах клопи, арештованих загризали воші. Нарів не вистачало, спали по черзі або ж на підлозі. Матраців не вистачало, а ті, що були, пошматовані й брудні. Я не курив, та цілодобово дихав димом. Тоді ж поміщали до камери і не цікавилися куриш чи ні. Камера не провітрювалася, а курити не припиняли. Щось вимагати, у кращому разі, було безрезультатно. Арештанти не здатні були усвідомити, що дим шкодить мені та і кожному з них. Було помітно, що тамтешня публіка сприймає перебування у камері, як щось звичне, зовсім нормальне. Я не знав коли був суд, бо мене судили без мене і присудили те, що рекомендувала експертиза.

1 квітня 1986 року, перед обідом, прапорщик вивів мене із камери і повів у двір слідчого ізолятора. Був тихий і теплий день, на небі жодної хмаринки, тільки яскраве, дуже вже яскраве сонце. Мабуть, таким воно здавалося після темної камери, до якої не пробивався жодний сонячний промінчик. Від сяйва я мружився. Ми йшли до огорожі, за якою була психіатрична в’язниця. Мене охопив відчай, я зрозумів, що сталося те, чого найбільше боявся.

У приймальному відділенні була перша зустріч з лікарем, він на мене подивився, нічого не запитував і щось написав в історії хвороби. Санітар відвів мене до одинадцятого відділення. Тамтешній психіатр не скупився на слова. Він сказав мені, що я хворий на голову та того не розумію. Лікар пояснив мені, що я небезпечний для суспільства саме тим, що не розумію того, що хворий. Також я дізнався від нього, що не вийду з лікарні, допоки не зрозумію, що я хворий. А ще я був попереджений, що ніякі мої скарги до адресатів не дійдуть, а якщо скаргу напише хтось із родичів, то вона все одно прийде до нього і мені буде призначене посилене лікування. А ще від лікаря я дізнався, що коли вийду із в’язниці і намагатимуся зняти діагноз, то вже за це знову потраплю на примусове лікування.

Санітар завів мене до камери і вказав на ліжко. У камері були новоприбулі, хтось вперше, а хтось вдруге, а хтось і втретє. У цьому відділенні проводили обстеження і готували до тривалого лікування вже в інших відділеннях. Двері замикалися, тож вийти з камери було неможливо. У дверях було віконечко, через яке за нами спостерігали санітари. До туалету виводили усіх, хто був у камері, у визначений час. Перед сніданком, обідом і вечерею нам давали ліки. Медсестра і санітар стежили, щоб ми пілюльки ковтали і запивали водою.

Діагноз у мене був несправжній - шизофренія параноїдної форми, але лікували мене по справжньому і активно. Увесь місяць давали вранці, в обід і увечері по 100 мг аміназину, який пригнічував би психомоторне збудження, марення, галюцинації та зменшував би страх і тривогу, якби хоч щось із цього в мене було. Аміназин ще й снодійний, тож спочатку я дрімав або ж спав. Було до всього байдуже й ніщо не цікавило. Та й не могло бути цікавим спілкування з психічно хворими, що скоїли злочини в стані неосудності. Довелося вчитися розмовляти з ними так, щоб уникати конфліктів. Більше у цьому відділені не було ніяких розмов з психіатром. Інколи виводили до коридору до інших лікарів, що нас обстежували. Санітарами були зеки. Сперечатися з ними було марно, бо ж будь-який конфлікт закінчувався посиленням лікування. Санітарам вірили, вони ж розумні, а ми хворі, які нездатні розуміти значення своїх дій. Почувши вигук санітара: «Дурень, ти думаєш, що ти в лікарні? Ти в концтаборі!» я зрозумів, що чимось обурюватися небезпечно. Раніше я тільки чув про печію, а у в’язниці відчув на собі її вже через два тижні. Так там годували.

В останній день квітня мене перевели до третього відділення і помістили в наглядову камеру. Там я дізнався про аварію в Чорнобилі. Мене взялася лікувати завідувачка відділенням Неля Михайлівна Буткевич, яка спеціалізувалася на лікуванні здорових в’язнів засуджених за політичними статтями. Незважаючи на те, що я був хуліганом, вона взяла мене собі. Перше враження – добра і чуйна жінка. Я попросив її не квапитися з призначенням ліків. Вона зі співчуттям дивилася на мене й запитала – чого ж так? Чорт потягнув мене за язик і я вимовив, що я здоровий. За так це мені не минулося. Неля Михайлівна сказала, що я хворий і призначила мені уколи – аміназин з магнезією. Після першого уколу я відчув нестерпний біль. Мене завели до наглядової камери. Біль не вщухав. Настав час вечері. Камеру повели до умивальника мити руки. В умивальнику мені стало зле, потемніло в очах, я перестав чути і бачити, тільки пам’ятаю, за когось вхопився, щоб не впасти, й поринув у пітьму. Я зомлів. Отямився на тапчані у маніпуляційній. Біля мене стояла лікарка й казала: «Який ви слабенький. Який ви слабенький. Та нічого, ми вас підлікуємо». У звичайних психлікарнях аміназин кололи з новокаїном, щоб зменшити біль. У в’язниці ж добавляли магнезію для посилення болю. Увечері вкололи одну сідницю і до ранку біль не вщухав. Тож вранці кололи в другу. Через декілька днів боліли обидві сідниці так, що доводилося лежати на животі. Був обхід. Неля Михайлівна підійшла й до мене. Поскаржився на сильний біль і попросив відмінити уколи. Почув у відповідь: «Ільченко, ви ще ж і не лікувалися». Кололи, аж поки не затверділи сідниці. Далі водили на фізпроцедури, лікували затвердіння. Призначили таблетки по 100 мг. хлорпротиксену тричі на день. Хлорпротиксен заспокійливий і антидепресивний засіб, що має більш виражений, аніж інші нейролептики, снодійний ефект. Це було краще аніж уколи, бо ж не було болю. Скільки я приймав хлорпротиксен не пам’ятаю. Зрештою отой стан дрімоти й байдужості до всього був чи не найкращим для мене. Я хотів би спати аж до того дня, коли випустять із в’язниці. Життя ж пропадало із стражданнями, а так я б спав і не мучився. Та помістили мене у в’язницю саме для того, щоб помучити.

Якось вранці мені не дали хлорпротиксену й не дали снідати. Повели до лабораторії. Там взяли кров з пальця, а після дали кухоль цукрового сиропу, дуже вже солодкого, мабуть, цукру було більше ніж води. І знову декілька разів брали кров із пальця. У той день таблеток мені не давали, а наступного дня перевели до камери шокової терапії.

Зробили укол інсуліну, небагато, шприц був маленький. Наступного дня дозу збільшили і так було щодня. Почав виступати піт, все більше і більше. Простирадло, подушка, білизна були мокрими. Лежав прив’язаним до ліжка. Приходила лікарка і казала: «Такі хороші ліки, а організм їх викидає з потом. Та нічого, ліків у нас достатньо, будемо збільшувати дозу». І збільшували допоки дійшли до 4,8 см3. Цього разу, через деякий час, мене не стало. Мене не було і нічого не було. Скільки тривала та кома не знаю. Я не чув як медсестра ввела у вену голку, бо ж мене не було. Та коли медсестра вводила глюкозу, я почав появлятися. Дали кухоль цукрового сиропу, замінили білизну і посадили снідати. Найчастіше це була манка зварена на воді, звісно ж без масла й без цукру. Насипали велику тарілку, я не хотів її їсти, принаймні всю, та їв, бо бачив як годували того, хто відмовлявся їсти. Санітар набирав у ложку манку й підносив до рота, а хворий рот не відкривав. Далі удар ложкою по губах і запихання манки до рота вже разом із кров’ю, яка текла з губи. Хоча були й добрі санітари, вони розтягували годування на довше, та з’їсти треба було все.

У камері шокової терапії я познайомився з політв’язнем Льонею Добровим, гагаузом із міста Комрата, що в Молдавії. Він домагався вивчення гагаузької мови у школах та автономії для гагаузів і стверджував, що влада не дотримується принципів ленінської національної політики. А це порочило радянську дійсність, то ж і опинився він у психв’язниці. Льоню лікувала та сама Неля Михайлівна. Я вже не називав себе здоровим, а от Льоня називав, що дуже обурювало лікарку. Було літо і нас щодня виводили на 40 хвилин на прогулянку. У дворі в’язниці був прогулянковий майданчик, огороджений високою металевою сіткою. Була спека та нас виводили не тільки у кальсонах і спідніх сорочках, а й у спецодязі. На головах були фетрові капелюхи. Нам не дозволяли навіть розстібати ґудзики на твинчиках. Не було де сісти і де сховатися від сонця. Ми ходили в загородці – туди й назад. Там можна було зустрітися і розмовляти з мешканцями інших камер відділення. Одного разу Льоня розмовляв з Сашком Вороною, який теж був політв’язнем. Після прогулянки ми повернулися до камери. Через деякий час у супроводі санітара до камери зайшла Неля Михайлівна. Вона сказала Льоні: «Добров, ви більше не розмовляйте з Вороною на прогулянці». Льоня відповів: «У мене своя голова на плечах і я сам знаю з ким мені розмовляти». Як для хворого, то була велика зухвалість. Неля Михайлівна від обурення аж зойкнула: «Будемо лікуватися» і вискочила із камери. Санітар повів Льоню «на шило», тобто на укол. Повернувся він кульгаючи, бо дуже боліло йому від того уколу. Я взявся його вчити, як треба розмовляти з лікаркою, щоб уникнути біди. Та він справді був впертим. Повели нашу камеру до туалету. Ми з Льонею були поряд і раптом він упав, та так швидко, що я не встиг його підтримати. Він зомлів, тож його віднесли до маніпуляційної.

Сашко Ворона був віруючим-п’ятдесятником і скоїв важкий злочин - перевозив релігійну літературу з одного міста до іншого. П’ятидесятники тоді були під забороною. Хоча віруючі й дотримувалися правил конспірації та доблесне КГБ таки схопило Сашка на вокзалі з валізою релігійної літератури. Аби Сашко затямив, що релігія то опіум для народу, його лікувала та сама Неля Михайлівна. На побаченні Сашко сказав матері, що він у найгіршому відділенні, а у відділенні у найгіршого лікаря. Про це дізналася Неля Михайлівна і катувала його з усією своєю жорстокістю.

Біля кабінету лікарів були клітки з папугами. Один хворий мені казав, що ті папуги вивели лікарів Марію Федорівну, Олексія Андрійовича, Зою Ярославівну. Я запитав: «А Нелю Михайлівну?». Він відповів: «Ні. Її вивела змія». Ще до того, ми з Льонею називали її змією, бо ж вона дуже любила жалити, тобто призначати «укольчики». Неля Михайлівна панічно боялася інфекцій. Якось йшла по коридору, підійшла до стіни й почала вигукувати: «Чуєте, дизентерійні палички пищать. Пищать! Пищать! Негайно протерти стіни хлоркою». І тоді санітари вивели нас із камер, дали нам посуд з розчином хлорки і ми протирали стіни у всьому коридорі.

Шокова терапія продовжувалася. Щодня, крім неділь, мені викликали коми. Ось опис стану хворого під дією інсуліну в радянському довіднику невропатолога і психіатра (передруковую без перекладу, щоб нічого не змінити):

«Условно различают четыре фазы гипогликемии, заканчивающейся комой.

В первой фазе наряду с сонливостю наблюдается чувство слабости, торможение словесных и двигательных реакций, расстройства равновесия, колебания кровяного давления, изменение частоты пульса, легкая потливость, чувство голода и жажды, мелкий тремор, парестензии, аффективные колебания. Нередко обостряются симптомы психоза. Первая стадия развивается в течении первых двух часов после введения инсулина.

Вторая и третья фазы характеризуются более выраженной сонливостю с нарушением сознания, усилением вегетативных расстройств, понижением мышечного тонуса. Восприятия становятся неясными, безусловные рефлексы (оборонительный) менее интенсивными, речь смазанной. Могут возникнуть зрительные галлюцинации, нарушения схемы тела, дереализация, иногда психомоторное возбуждение. В конце фазы могут возникнуть хореатические атетоидные явления, клонические судорги, хоботок, размашистый тремор, наблюдается хватательный рефлекс. Вегетативные расстройства характеризуются симпатотоническими явлениями ( широкие зрачки, экзофтальм, тахикардия, нистагм). Эта фаза наблюдается примерно через три часа после введения инсулина.

Четвертая фаза – коматозная: больной неподвижен, не реагирует на окружающее, реакция на болевые раздражения отсутствует, тонус мышц повышен, может наблюдатся торсионный спазм, выявляются пирамидные знаки, гипотония, брадикардия, обильный пот, снижение температуры, бледность лица, узкие зрачки с вялой реакцией на свет. Тонические судорги, миоз появляются при глубокой коме. При углублении комы может развиваться децерибрационная ригидность или резкая мышечная гипотония с арефлексией. Третья и четвертая фазы сопровождаются последующей амнезией.

После купирования гипогликемии обратное развитие симптомов повторяет все описанные фазы.»

Так було близько двох місяців, аж поки глюкоза мене вже не повернула до камери. Що зі мною робили не знаю, та таки повернули й відмінили інсулін. Тоді я думав, що краще було б якби я не повернувся, бо ж повернули мене не з гуманності, а для подальшого мордування. Тодішній начмед якось сказав хворому, що його легше списати, ніж табуретку. Тоді так і справді було.

Після інсуліну мені призначили тричі на день хлорпротиксен по 100 мг. і галоперидол по 5 мг. теж тричі на день

Щотижня нас брили, 10 хворих однією чиночкою «Нева». То була найгірша чиночка не тільки в СРСР, а й у всьому світі. Мило розводили холодною водою, усіх однією щіткою намилювали і санітар по черзі нас брив. Першому було краще, чиночка ще не зовсім була тупою. Кожному наступному було все гірше, сльози виступали від болю. Щомісяця нас стригли налисо.

Ручка, олівець і чистий папір були забороненими речами і їх у нас не було. Щосуботи ми могли писати листи. Нас невеликими групами заводили до їдальні і там медсестра видавала конверти, ручки й папір. Медсестра записувала скільки конвертів і аркушів паперу видала кожному. І ми зобов’язані були все їй повернути. Медсестра вкладала написані нами листи до конвертів і передавала їх лікарям. Лікарі читали і могли передати листи далі в’язничній цензурі, а могли й не передати, а вкласти в історію хвороби. Листи, які проходили в’язничну цензуру передавалися вже на пошту. Звісно, що конверти мали бути власними, отриманими з передачами від родичів. Сестра в листах розпитувала мене про здоров’я, вона не бачила мене після арешту. Щоб заспокоїти родичів, я написав, що я такий, яким вони бачили мене коли я приїжджав до них у вихідні, що стан здоров’я не погіршувався. Родичі бачили мене здоровим, тож я сподівався, що вони зрозуміють, що я здоровий. Та це зрозуміла Неля Михайлівна, яка першою читала листи своїх пацієнтів. Коли нас виводили до туалету, вона йшла по коридору й сказала мені: «Що, Ільченко, голівонька розболілася?». Я відповів, що ні. В той же день я був у її кабінеті. Вона сиділа за своїм столом, я ж, на відстані декількох метрів, сидів на табуретці, а позаду мене стояв санітар, готовий не допустити нападу на лікарку.

Так що, Ільченко, ви не вважаєте себе хворим? – Вважаю – А чому ж ви написали сестрі, що ви здоровий? – Я не написав, що я здоровий, я написав, що не гірше хворий, аніж був раніше. І це ж правда, Ви ж бо мене лікуєте. – А я не вірю, що ви вважаєте себе хворим, я призначу вам активне лікування, а вашого листа покладу до історії хвороби і цього буде достатньо, щоб вам продовжили лікування ще на шість місяців.

Санітар повів мене з кабінету лікарки до ізолятора. В ізоляторі був імбеціл, я відразу це визначив за його обличчям, він і до школи не ходив, бо й не міг вчитися. Він зарізав односельця, тож і був у в’язниці. У нього була баночка в яку він плював. Через ознаки туберкульозу його ізолювали. Декілька днів я був з тим хворим у камері, і у нього таки виявили туберкульоз й перевели до туберкульозного відділення. Як було видно, чхала Неля Михайлівна на загрозу зараження мене туберкульозом, інакше б не помістила мене у одну камеру з хворим на туберкульоз. Я залишився сам. Мене кололи тричі на день, по 3 кубики трифтазину. У звичайних психлікарнях добова доза трифтазину була 2-3 кубики, мені ж призначили 9. Стан був жахливий. Під дією трифтазину я нічого й не міг думати. Мені було до всього байдуже, я нічого не розумів і не міг виконувати накази санітарів чи медсестер, бо відразу ж забував, що вони вимагали від мене. Родичам листів не писав, бо ж і адреси не пам’ятав та й не міг думати про родичів, тоді я нічого не міг думати. Пізніше Неля Михайлівна заміняла начмеда, тож мене передали іншому лікареві Олексію Андрійовичу. Медсестра Зіна Іларіонівна попросила його відмінити трифтазин, бо дуже вже проявлялися його побічні дії. І Олексій Андрійович відмінив трифтазин, він не був лихим. Замість трифтазину було знову призначено хлорпротиксен і галоперидол. Зіна Іларіонівна мені співчувала і намагалася полегшити мої страждання від ліків. Інша медсестра Любов Павлівна якось вранці покликала до маніпуляційної і пригостила мене холодцем, так, щоб санітар не бачив. І так пригощала вона мене смачним декілька разів за час мого ув’язнення. Вона цим ризикувала, бо ж позбулася б роботи. Та якісь почуття перемагали у неї страх покарання.

Оскільки СРСР був країною рад, то і у нас була рада – рада колективу хворих, фактично рада шизофреніків, бо ж цей діагноз був найпоширенішим у в’язниці. Головою ради був хворий, направлений судом до в’язниці за вбивство. До складу ради входили представники кожної камери. Звісно склад ради визначався лікарями. Мені пощастило, я не був членом ради. Час від часу рада проводила засідання, щось обговорювала і приймала якісь рішення. Було звичайне наслідування того, що відбувалося за межами в’язниці. Там теж проявлялася «непорушна дружба» народів СРСР. Був у нас вірменин Галаджян і азербайджанець Ісмайлов. На прогулянці вони посварилися. Галаджан кричав до інших хворих: «Він мусульманин. Його треба покалічити». А ще у нас була корупція. Корупціонером був «директор» туалету, тобто хворий, який прибирав у туалеті. Він був утретє в психв’язниці й щоразу за вбивства людей. Остання його жертва – його ж батько. Курити було заборонено і він не дозволяв курити, але якщо йому віддавали свою консерву чи щось інше із їжі, то він дозволяв курити допоки камера перебувала в туалеті. Корупціонерами були й санітари, вони ж мали цигарки і так само могли обміняти їх на харчі або на дозвіл покурити у туалеті. Санітари зеки і у них були обмеження на передачі, а хворим передачі не обмежувалися.

У камері була радіоточка, працювала вона не завжди, та все ж інколи можна було почути новини і послухати пісні. Саме тоді Ротару співала: «Дни летят, за рассветом закат, за годами года, дни летят. Не забудь, что ни дня не вернуть». Тоді я був молодим і щось хотів, про щось мріяв, чогось ждав. Усвідомлення втрати життя викликало душевний біль, а ця пісня його посилювала. Ротару й не здогадувалася, що викликала своєю піснею страждання у здорових пацієнтів психіатричної в’язниці. Від отого «Не забудь, что ни дня не вернуть» душу охоплював болючий щем. Я ж не знав коли вийду з того Пекла і чи вийду. Суд не встановлював терміну примусового лікування, тож воно могло тривати як завгодно довго і навіть довічно. Мене пригнічувало й усвідомлення того, що всі ті ліки шкодять мені.

Минали дні, однаково нестерпні. Якось санітар повів мене до лікаря. Олексій Андрійович дав мені листа від сестри, яким вона повідомила мені, що померла мати. Мені стало боляче і я плакав. А лікар дивився на мене і мовчав. Інша лікарка сказала: «Вперше бачу, що хворий плаче. Дайте ж йому заспокійливе», - «Та він не дуже хворий. Нехай поплаче», відповів Олексій Андрійович.

Минуло шість місяців, в жовтні була комісія. Головувала завідувачка кафедри психіатрії медичного інституту професорша Блохіна. Розмову вона почала так: «Ільченко, ви такий маленький, а я уявляла вас здорованем. Чи ж розумієте ви, що ви хворий?» Я сказав, що розумію. Далі ініціативу перехопила Неля Михайлівна, яка сказала: «Ні, він не розуміє, що він хворий. Він вважає себе здоровим. Він відмовлявся від радянського громадянства. Він писав листи на радіо «Свобода». Він писав скарги на радянські й партійні органи». «О, це важка хвороба. – сказала професорка, - Не шкодуйте ліків для нього. Треба поставити його на ноги.» На цьому розмова й закінчилася. Комісія рекомендувала лікувати мене й далі у в’язниці.

Харчування було в’язничним, тільки варені страви. Кухарями були ті ж самі зеки. За увесь час нам не дали не те, що салату, а й шматочка чогось сирого, хоча б цибулини. Пішла кров з ясен. Я кусав хліб і на ньому залишалася кров. Санітар повів мене до стоматолога. Стоматолог подивилася й сказала: «Я вдома харчуюся й у мене буває кров, а ти у в’язниці. Так і має бути. Ведіть його у відділення». Ото й уся її допомога. Хоча б полівітамінів призначила чи якогось полоскання. Написав сестрі, вона присилала мені цибулю, часник і це мене рятувало.

Чистили зуби в умивальнику, де на полицях лежали зубні щітки й порошки чи пасти. Хворих заводили туди групами і вони чистили зуби. Оскільки вони хворі, то могли брати не свої щітки і таке було, бо ж цього ніхто не контролював. Тож я не чистив зуби щіткою, а робив це пальцем. Так само й з капцями одягали, що ближче. Тож у в’язниці грибок розкошував. І від грибка ніхто нас не лікував.

Повернулася у відділення Неля Михайлівна і санітар повів мене до неї. Вона дивилася на мене й казала: «Ільченко, колись ви вийдете з лікарні й будете знову працювати. На роботі вас скривдять. Що ви будете робити?» – Нічого, – відповів я. – Як то нічого? Вас же скривдили. Душа кипить, а ви нічого. Ви ж завжди скарги писали. – Так, але ж тепер я вже знаю, що я хворий і, що мені може тільки здаватися, що мене скривджено. – І що ж ви будете робити? – Піду до психіатра, може він мені лікування призначить. – О лікування вам допомагає, – із задоволенням сказала Неля Михайлівна. Я добре зіграв свою роль і треба було вже мовчати, а я добавив: «То може б вже перевели мене у звичайну психлікарню». Це було зайве, лікарка як відрізала: «Ільченко, хто не хоче у нас лікуватися, той не піклується про своє здоров’я.» Виходило, що я мав би ще й хотіти бути у цій в’язниці. Неля Михайлівна збільшила мені денну дозу галоперидолу до 30 мг і залишила хлорпротиксен по 300 мг. І так декілька місяців. Давали ще й наркотик – циклодол, від якого я спочатку відмовлявся. У нас було право відмовлятися від циклодолу, бо він полегшував самопочуття, зменшував побічні дії галоперидолу. Я ж терпів побічні дії, щоб не приймати ще й наркотик. Та через декілька днів мій стан був нестерпним, були пекельні муки, я не міг довго знаходитися в одному місці, хотілося перейти до іншого місця, а до якого не знав, я став скованим, погіршився зір, я не розрізняв та й не бачив не тільки букви, а й рядки. Газета здавалася рябою, мені важко було вимовляти слова. Неля Михайлівна побачивши таке із захопленням вигукнула: «Який дивовижний лікувальний ефект». Їй сподобалося, як я мучуся. Довелося ковтати й циклодол.

Психв’язницю ми називали філією Пекла на Землі. Справді ж у Пеклі легше, бо там тільки душу мучать, а у психв’язниці мучили душу й тіло.

Неля Михайлівна передала мене іншій лікарці, Зої Ярославівні, тій самій, що вперше бачила, як хворий плаче.

У камері Зої Ярославівни було 12 осіб, більшість з них вбивці. Майже всі вони вбивали родичів. Тільки один убив сусідку, бо вона «керувала його мізками». Були ґвалтівники і один «пожежник», який спалив свій будинок. У камері всі ночі світилася лампочка. Двері замкнуті. У дверях віконечка, через які, час від часу, на нас поглядали санітари. Ніяких меблів, окрім двоярусних ліжок, не було. Сидіти ми могли тільки на ліжках. У камері було тісно. Ми ставали один за одним і ходили від дверей до вікна і назад до дверей. Перший доходив до вікна, усі розверталися і йшли до дверей. Вже з другого кінця перший доходив до дверей, всі розверталися і йшли до вікна. Хто міг то так рухався.

Наступив квітень 1987 року і знову була комісія, яка ще раз продовжила мені термін перебування у в’язниці.

Червоногвардійський народний районний суд міста Дніпропетровська за заявою прокурора визнав мене недієздатним. Сестра оформила наді мною опіку.

Хворі, що вбивали людей мали групи інвалідності і їхні батьки чи опікуни отримували пенсії. Я попросив Зою Ярославівну, щоб і мені встановили групу інвалідності. Сестра ж не мала достатньо грошей щоб приїжджати до мене з Миколаєва. Лікарка сказала: «Ви працювали і на 100 відсотків справлялися з роботою. У адміністрації не було до вас ніяких претензій. Ви повністю працездатний. Про яку групу інвалідності йде мова?» Я не стримався й запитав: «А навіщо ж Ви мене лікуєте?». Лікарка відповіла: «Ви погано впливали на людей. Треба ж вас покарати». Після того я вже ніякої групи інвалідності не просив.

Зоя Ярославівна призначала мені амітриптилін, тізерцин, фенозепам й інші таблетки. Я ковтав усе що давали. Та й не можна було відмовлятися від ліків. І не можна було заховати ті таблетки. Ми підходили до столу медсестри. Вона висипала з пробірки в долоню таблетки і дивилася як ми ковтаємо й запиваємо їх. Дивився й санітар. Кожному з нас, після запивання таблеток водою, доводилося роззявляти рота й санітар шпателем перевіряв чи не затримали ми таблетку в роті. Якщо таблетка знаходилася, то призначалися уколи. А уколи, ой які болючі.

Давали мені й наркотики. Від них було радісно й приємно. Я був ніби невагомим. Ніщо мене не обмежувало, начебто я був не у в’язниці, а у Раю. Я був вільним і щасливим, безмежно щасливим. Я до всіх усміхався. Радість ніби буяла навкруг і пронизувала усього мене. Такий стан поступово зникав і я знову тужив у в’язниці. Тужив до нового прийому наркотиків. Оскільки дозу мені не збільшували, то щоразу радості було менше і зрештою її вже не було.

Та найбільше давали ліки, які мучили так, що й жити не хотілося. Мучили, а не вбивали і неможливо було самому залишити цей світ, припинити страждання. Лікарі могли робити з нами що завгодно. Ми не могли й не сміли відмовлятися від ліків. Та й невідомо чи все, що нам давали, було ліками.

Були там й інші політв’язні. Олександр Канафєв, єврей якого тоді ще не випускали з СРСР до Ізраїлю. Тож він тікав з СРСР, перепливши річку на кордоні з Румунією. Румуни повернули його до СРСР, а Неля Михайлівна прищеплювала йому любов до країни, де так вільно дихає людина. Після звільнення він знову тікав через ту саму річку, тож був у психв’язниці вже вдруге.

Був студент Олександр Гюрджіян, який піддавав критиці твори Лєніна та ще й на семінарських заняттях в юридичному інституті.

Був Віктор Зіновієв, який намагався емігрувати до Австралії.

Був Саша Зоркальцев, який у Ленінграді розклеював листівки, як він казав: «З правдою про КПРС».

У жовтні 1987 знову була комісія, яка дійшла до висновку, що мене вже можна лікувати у звичайній психлікарні.

7 листопада було 70-ти річчя Великої Жовтневої Соціалістичної Революції. Нам зварили борщ з томатом, а на друге була варена вівсяна крупа з котлетою. Це був один борщ з томатом і одна котлета за увесь час мого перебування у психіатричній в’язниці. 8 листопада вже був звичайний обід, хоча це був ще святковий день. У нас були хворі з Молдавії, Вірменії й Азербайджану. Азербайджанець Фараджула обурився, що і цього дня не дали борщу з томатом. Обурився не голосно, але це почула баландьорша і повідомила медсестрі. Медсестра виконала свій обов’язок і викликала чергового лікаря. Фараджула отримав такого болючого уколу в сідницю, що почав кульгати. Його перевели до наглядової камери. Багато він захотів, борщу з томатом аж 2 дні підряд.

В ніч з 15 на 16 листопада 2017 мене перевезли до психлікарні у Сливино, біля Миколаєва. Привезли мене і ще одного чоловіка із нашого ж третього відділення. Супроводжувала нас і Зіна Іларіонівна. Пізніше, через багато років. медсестра із Сливино сказала мені, що коли Зіна Іларіонівна передавала нас, то сказала: «Один здоровий». Я був у сьомому відділенні. Там давали невеликі дози ліків і харчування було хорошим. Медсестри й санітарки були добрими. Я працював у цеху, ремонтував ящики. Заробив там за 8 місяців більше 150 карбованців. Тільки часто бив молотком по пальцях. Галоперідол сковував мене й порушувалася координація рухів. Не завжди вдавалося викидати таблетки, інколи доводилося й ковтати їх. У мене був вільний вихід із відділення, тож я виконував громадське доручення – у вихідні дні сторожував майстерню. У червні 1988 року Заводський народний суд міста Миколаєва відмінив мені примусове лікування і 15 липня 1988 року мене з лікарні забрала сестра.

Вийшов я з лікарні недієздатним тож не міг влаштуватися на роботу, бо мій підпис не мав юридичної сили. Не було в мене й пенсії, бо мені не встановили групу інвалідності. Пізніше, у березні 1989 року, мене обстежували американські психіатри в присутності радянських. Це було у Московській психіатричній лікарні імені Кащенка. Американські лікарі не стрималися від сміху, коли дізналися, що я був одночасно недієздатним і повністю працездатним і назвали таку ситуацію «22». Я запитав, а що таке 22? Мені пояснили, що це перебір. Після такого конфузу Мінздрав СРСР видало розпорядження про обов’язкове встановлення 2 групи інвалідності тим, хто перебуває на примусовому лікуванні. На відміну від нинішньої влади України, влада СРСР хоча б вдавала себе порядною і виправляла свої помилки.

Але після виходу із психлікарні я був справді у скрутному становищі, ні пенсії, ні роботи. Добре, що Неля Михайлівна не долікувала мене, тож я взявся за написання скарг. Писав я їх від імені брата і вимагав зняти діагноз. Діагноз не було знято, а було встановлено 2 групу інвалідності, відновлено в дієздатності й призначено пенсію.

У всьому поганому є й щось хороше. Хорошим є те, що я навчився не ображатися на хворих. Це й тепер допомагає мені й полегшує життя. Хворих же значно більше ніж кількість тих, хто стоїть на обліку в психлікарнях.

F I N

P.S. Получил ли Анатолий Ильченко, советский шизофреник, ту Украину, о которой он грезил в своих «мареннях»?