Проект "Новороссия" - підсумки

«Военно - промисловий кур'єр» продовжує серію публікацій, присвячених аналізу военно - політичній ситуації на юго - сході України. Як відомо, думки з цих питань у наших авторів розходяться діаметральним чином. У цьому номері ми представляємо точку зору відомого історика і публіциста Марка Солонина. Його оцінки і виведення можуть не співпадати з точкою зору редакції «ВПК».

У Донбасі встановилося крихке затишшя. Це ще не світ і навіть не перемир'я (стрільба з використанням артилерії і «Градів» триває), але інтенсивність бойових дій і число жертв різко знизилися. Настає час для підведення перших підсумків.

Головний редактор «ВПК» М. М.Ходаренок в статті «Як розвалити армію» (№ 36 від 1 жовтня) дає таку оцінку події : «Україна в озброєному протиборстві з формуваннями юго - сходу зазнала принизливої поразки. У боях з ополченцями армія непокладом розгубила практично усе своє важке озброєння, були збиті майже все і без того небагато справних літаків і вертольоти, українські частки зазнали значних втрат в особовому складі. Але так і не було показано головного–бойового духу і уміння воювати навіть з іррегулярними формуваннями» .

Майже все в цьому абзаці представляється мені невірним. З відома головреда я готовий поділитися своїми запереченнями з читачами «ВПК».

Арифметика

Розпочнемо з найпростішого. З підрахунку неживих предметів, а саме–бойових літаків.Літаків взагалі мало, в цьому озброєному конфлікті вони використовувалися тільки однією стороною, да і то не занадто активно; відповідно втрати одиничні, факт і місце втрати досконально враховані. За станом на 29 серпня українські ВПС втратили збитими супротивником 10 літаків, з них 3 транспортних, 1 бомбардувальник Су - 24, 2 винищувачі Мить - 29 і 4 штурмовики Су - 25, ще один Су - 25 безповоротно втрачений з технічних причин. Разом втрачені 8 ударних літаків (не вважаючи транспортники). Багато це або мало?

Дані, які приведені в офіційних українських джерелах ( «Біла книга» збройних сил України), і оцінки міжнародних організацій контролю за озброєннями дещо розходяться, але порядок величин такий:у 2013 році в стройових частинах у боєготовому стані знаходилося 33–34 бомбардувальники Су - 24, 20–24 винищувачі Су - 27, 80 винищувачів Мить - 29, 31–36 штурмовиків Су - 25, усього порядку 170 бойових літаків. Таким чином, безповоротні втрати склали близько 5 відсотків від початкової чисельності боєготових літаків. Це не підходить під визначення «були збиті майже все» .

Крім того, декілька десятків Су - 27 і Мить - 29 знаходиться поза бойовими частинами (на базах зберігання, на заводах в ремонті). Крім того, на зберіганні знаходиться декілька десятків морально застарілих (але ще цілком придатних для використання в нинішньому озброєному конфлікті) винищувачів - бомбардувальників Мить - 27. На цьому фоні втрата 8 одиниць взагалі навряд чи заслуговує на велику увагу. Додамо лише той факт, що із загального числа в 72 ударні вертольоти Ми - 24 безповоротно втрачені у бойових діях всього 4 одиниці (6%).

Танків у збройних силах України (ВСУ) значно більше, використовувалися вони дуже інтенсивно, засобів протитанкової оборони у супротивної сторони також було багато, відповідно втрати бронетехніки дуже великі. Точні цифри назвати важко, зокрема, ще і тому, що підбитий танк (на відміну від літака) може бути відремонтований і введений в дію. Так, судячи з офіційних зведень Ради національної безпеки і оборони України, тільки за перший тиждень після підписання Мінського протоколу про перемир'я виїзні ремонтні бригади «Укроборонпрома» відновили боєготовність 67 одиниць бронетехніки, включаючи 30 танків. Безповоротні ж втрати складають, за наявними оцінками, близько 75 танків і 140 одиниць БМП і БМД.

Втрати величезні. Досить сказати, що за 9 років афганської війни було втрачено 147 танків, тобто усього лише удвічі більше, чим за три місяці боїв в Донбасі.Проте для оцінки потенціалу ВСУ і можливих перспектив відновлення бойових дій адекватним буде порівняння не з Афганістаном, а з початковою чисельністю української бронетехніки. Так от, за станом на початок 2013 року безпосередньо у бойових частинах ВСУ числилося близько 700 танків і 2500 бойових броньованих машин різного типу. Крім того, на зберіганні знаходилося (дані за 2010 рік) ще 2650 танків Тонни - 64, Тонна - 72 і Тонна - 80. Дивуватися з таких цифр не варто, оскільки радянські танкові війська були найбільшими у світі, а після розпаду СРСР на території України залишилося близько 6,5 тисяч танків, не рахуючи іншої «броньованій дрібниці».

Як бачимо, ВСУ мають в розпорядженні необхідну матеріальну базу для того, щоб заповнити втрати в танках і навіть багаторазово збільшити їх кількість на полі бою.Принаймні за відкрито опублікованими оцінками розвідки Новороссии зараз безпосередньо на фронті ВСУ мають 560 танків, 1300 БТР, БМП і БМД. Не слід забувати і про те, що на території України знаходилися найбільші в СРСР заводи–виробники танків, танкових моторів, бронекорпусів, що відкриває серйозні можливості для ремонту, відновлення, модернізації наявної бронетехніки і виробництва нової. Утішливі казки про те, що «війська бандеро - фашистської хунти розгубили велику частину важкого озброєння» , не повинні замінювати собою тверезу оцінку ситуації.

Безповоротні втрати особового складу ВСУ (убиті і зниклі без вісті), включаючи підрозділи національної гвардії (тобто колишні внутрішні війська МВС) і добровольчі батальйони*, складають близько 1,5–2 тисяч чоловік.Ця цифра цілком корелює з відомою кількістю поранених, що знаходяться на лікуванні в лікарнях і госпіталях України (3,5–4 тисячі чоловік). Так, офіційні дані істотно менші (967 убитих за станом на кінець вересня), але ця цифра не включає значну кількість зниклих без вісті, більшість яких швидше за все загинули. Крім того, сама специфіка озброєного конфлікту за участю іррегулярних формувань сприяє недообліку числа втрат.

Для адекватної оцінки масштабу втрат слід співвіднести ці цифри з чисельністю що знаходиться на ТВД угрупування ВСУ. За вище вже згаданою оцінкою розвідки Новороссии безпосередньо на лінії зіткнення сторін ВСУ мають близько 20 тисяч чоловік, крім того, в оперативному резерві в районі Ізюм, Слов'янськ, Краматорськ знаходиться ще 6 тисяч.З урахуванням понесених втрат в особовому складі, чисельності тилових і транспортних підрозділів, служби охорони тилу можна оцінити загальну чисельність угрупування ВСУ, що брало реальну участь у бойових діях, в 35–40 тисяч чоловік. Таким чином, загальні втрати складають близько 16 відсотків від чисельності угрупування, у тому числі безповоротні–5 відсотків. Це дуже високий рівень втрат, але зовсім не рекордний. Пояснимо сказане декількома военно - історичними прикладами.

Халхин - Гол. Загальна картина подій цілком порівнянна: літо, степ, обмежений в часі і просторі озброєний конфлікт, чисельність угрупування військ Червоної армії–69 тисяч чоловік, 498 танків і 385 бронемашин. Загальні втрати склали 24 тисячі чоловік (35% від початкової чисельності угрупування), у тому числі безповоротні–8 тисяч чоловік (12%).

Серпень 1941 року, настання фінської армії на Карельському перешийку. У операції брало участь 7 піхотних дивізій, що з урахуванням корпусних частин дає чисельність угрупування в 120–130 тисяч чоловік. Загальні втрати за місяць боїв склали 25 тисяч чоловік (20% від початкової чисельності). Але це в середньому, в деяких частинах втрати були значно вищі. Так, 7 - й піхотний полк втратив 480 чоловік убитими і 1622 пораненими, що склало більше половини його штатної чисельності.

А тепер оцінимо ресурси, які має в розпорядженні командування ВСУ для заповнення втрат в особовому складі і подальшого нарощування чисельності угрупування. За станом на кінець 2013 року військову службу несли 139 тисяч чоловік, у тому числі в Сухопутних військах–49 тисяч. Крім того, 40 тисяч прикордонників, 33 тисячі у внутрішніх військах МВС, 30 тисяч співробітників СБУ, окремий батальйон морської піхоти, два полки спецназу разведуправления ГШ.І за спиною цього воїнства–величезна країна з населенням (за вирахуванням Луганської і Донецької областей) більше 35 мільйонів чоловік, при дуже скромній мобілізаційній напрузі це дозволяє поставити під рушницю 500 тисяч чоловіків.

Що ж торкається морально - політичної оцінки масштабу втрат, то, на мій погляд, її слід сформулювати так: людські втрати виявилися досить високими для того, щоб викликати у активної частини населення України люту ненависть до Росії і її президента (ті, що бажають можуть ознайомитися на будь-якому українському інтернет - форумі, цитувати ж я не можу з міркувань закону і пристойності), але абсолютно недостатніми для того, щоб підірвати волю до опору. Ту ж думку, але трохи іншими словами висловив 11 вересня колишній головнокомандувач «об'єднаною армією юго - сходу» Гиркин - Стрєлков: «Якщо раніше у Києва не було ні боєздатної армії, ні підтримки населення, то зараз карателі відмобілізували і озброєні до зубів» .

Хід бойових дій

У гранично короткому викладі історія озброєного конфлікту в Донбасі виглядає так. Масові безлади почалися в перших числах березня 2014 року і тривали зі змінним успіхом увесь місяць. Демонстранти захоплювали адміністративні будівлі, з яких негайно зривалася і збивалася українська державна символіка, вивішувалися прапори Російської Федерації і портрети її президента. 6–8 квітня обстановка в Донбасі різко загострилася: чітко діючі загони озброєних людей в масках займали державні установи, будівлі міліції і СБУ, де без жодного опору були захоплені сотні одиниць стрілецької зброї.

7 квітня в Донецьку було проголошено створення так званої Донецької народної республіки.Усе це відбувалося по - колишньому під російськими прапорами, і першою ж дією самоназначенных влади стала публікація звернення до Володимира Путіна з проханням ввести війська. До кінця квітня бунтівники зайняли Донецьк, Луганськ, Горловку, Краматорськ, Слов'янськ, Лисичанськ, Маріуполь; під їх контролем виявилася половина території і населення Луганською і Донецькою областей. З 18 квітня російські прапори на захоплених адміністративних будівлях почали замінювати прапорами ДНР і ЛНР, втім, явно і що демонстративно копіюють прапор і герб РФ.

Зі свого боку центральний уряд в Києві оголосив 15 квітня про початок військової ( «антитерористичною» ) операції в Донбасі, а Генеральна прокуратура 17 травня визнала ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Незважаючи на такі гучні заяви, активних бойових дій не послідувало і реальна війна почалася тільки в останній декаді червня.На той час на стороні самопроголошених республік воювали озброєні загони загальною чисельністю близько 15–20 тисяч чоловік з танками, артилерією і «Градами» , а міста і численні шахтарські селища були перетворені на обладнані укріпрайони.

Спочатку українські війська спробували було відновити контроль над межею, тобто відрізувати ДНР і ЛНР від Росії. Впродовж одного тижня настанням в північно - східному напрямі на «ДНРовском ділянці» був пробитий «коридор» уздовж межі протяжністю близько 100 кілометрів і шириною від 10 до 20 кілометрів. На цьому настання захлинулося, а досягнутий раніше результат фактично втратив оперативне значення, оскільки в руках супротивника на ділянці ЛНР залишилася ділянка кордону з Росією протяжністю 120 кілометрів, через який йшло підкріплення у вигляді російських добровольців, зброї і боєприпасів.Більше того, за повідомленнями офіційного Києва, затиснуті у вузькому «коридорі» частини ВСУ виявилися під систематичним артилерійським обстрілом знарядь і «Градів» з російського боку. Такого командування ВСУ явно не чекало, відповісти вогнем по артилерійських позиціях на території РФ не ризикнуло (хоча неодноразові випадки розривів снарядів на російській території були зафіксовані). Зрештою з великими втратами довелося з боєм відводити війська на більше видалення від межі.

Дещо успішніше розвивався наступ на центральній ділянці фронту. Повільно просуваючись із заходу на схід, війська ВСУ до середини липня відновили контроль над районом Слов'янськ, Краматорськ, Артемівськ, Дзержинськ. На півдні був зайнятий стратегічно важливий Маріуполь–великий індустріальний центр і порт. На початок липня усе узбережжя Азовського моря і 100 - кілометрова ділянка сухопутного кордону на північ від нього були в руках ВСУ.

Новий етап настання ВСУ почався в серпні. Потужним танковим ударом вдалося пробити 40 - кілометровий «коридор» від Дебальцево до Тореза, одночасно зустрічним ударом від межі на північно - захід війська ВСУ відтіснили супротивника до лінії Иловайск, Шахтерск. За станом на ранок 24 серпня донецьке угрупування супротивника було відрізане від луганської, тобто від ліній постачання з території Росії, на півночі війська ВСУ зайняли Лисичанськ, Первомайск, Латугино, станицю Луганську і майже повністю оточили «столицю ЛНР» –місто Луганськ. Контрольована бунтівниками територія зіщулилася до однієї п'ятої від території Луганської і Донецької областей.

Ранком 24 серпня (якраз в день незалежності України) ударне угрупування у складі декількох батальйонний - тактичних груп перетнула межу в районі Лужки, Амвросиевка і при потужній артилерійській підтримці початку настання в західному напрямі–на Кутейниково, Старобешево. По заявах командування ВСУ, це були підрозділи регулярних російських військ із складу 98 і 106 - й легко - десантних дивізій, 31 - й десантник - штурмовий, 8 і 9 - й мотострілкових бригад. До результату дня управління угрупуванням українських військ у межі було втрачено (командуючий генерал - лейтенант Петро Литвин кинув війська і біг з фронту) і почався неорганізований відхід.

25–26 серпня супротивник просунувся на 35–40 кілометрів від межі і в районі Иловайск, Кутейниково оточив частини ВСУ (у «котлі» виявилися підрозділи п'яти добровольчих батальйонів і 51 - й моторизованої бригади).Зроблені 27 серпня спроби деблокувати оточених виявилися безуспішними. Подальший хід подій неясний і оповитий густою пеленою домислів. Начебто між командуванням сторін була досягнута домовленість про надання оточеним частинам ВСУ «коридору» для виходу з «котла» , проте 29 червня колона українських військ була піддана на марші масованому обстрілу артилерії, танків і РСЗО. Вирватися з - під вогню вдалося лише окремим розрізненим підрозділам і поодиноким бійцям. В цілому втрати ВСУ за п'ять днів боїв в районі Амвросиевка, Иловайск склали майже половину від сукупних втрат за весь час кампанії.

Одночасно з цим ополчення ДНР і російські «добровольці» (усього порядку 6 тисяч чоловік) почали настання уздовж узбережжя Азовського моря на Маріуполь, але були зупинені в східних передмістях міста.На півночі війська ВСУ відступили на 30–50 кілометрів, ополчення ЛНР знову зайняло Латугино, деблокувало Луганськ і підійшло до передмість населеного пункту Щастя. В цілому за 10 днів контрольована проросійськими силами територія збільшилася удвічі. У цій ситуації 5 вересня в Мінську було підписано угоду про припинення вогню. Вже після підписання мінських домовленостей робилися неодноразові спроби вибити українські війська з донецького аеропорту і важливого транспортного вузла Дебальцево, але безрезультатно.

Хто кого переміг?

Завдання, яке було поставлене перед ВСУ, відоме: поставити під контроль центральної влади усю територію Донецької і Луганської областей, бунтівників роззброїти або вигнати за межі України. Це завдання не виконане. Отже, українська армія зазнала поразки–і в цьому аспекті я з паном головним редактором згоден повністю.Але перш ніж почати підбирати відповідний епітет до слова «поразка» , слід поставити просте питання: а чи була армія?

«Для збройних сил є тільки два нормальні стани–вони або воюють, або готуються до війни. Ніякого третього стану для армії і флоту за визначенням бути не може» . Це не я придумав, так пише М. М. Ходаренок все в тій же статті. Сперечатися з такою очевидною істиною не доводиться, але саме в такому неможливому стані українська армія і провела два десятки років.

Військової доктрини ВСУ не було навіть у вигляді підписаної президентом країни паперу. Армія існувала у форматі такою, що потворно розрослася «роти почесної варти».Начебто по статусу суверенної держави потрібно б мати свої збройні сили, але воювати - те їм ні з ким, не з Росією ж? Що відмітно, коли в 2005 році на базі колишніх військових округів створювалися так звані оперативні командування, то були створені «Захід» , «Південь» і територіальне управління «Північ» , але вже ніяк не «Схід». Український - російський кордон залишався абсолютно відкритим, необладнаним і неукріпленим у військовому відношенні.

На ілюзорне уявлення про те, що воювати українській армії ніколи і ні з ким не припаде, накладалася і загальна ситуація жахливого безладу в країні. «Корупція досягла таких меж, які нам і не снилися тут, в Росії. Збагачення і розшарування суспільства, і у нас цих проблем предостатньо, а на Україні все ще гостріше, ще гірше» . Це я цитую компетентну думку президента Росії Володимира Путіна.Що по черзі змінюють один одного кримінально - олігархічні клани довели Україну до приголомшуючого розорення. По рівню ВВП на душу населення Україна перетворилася на бідну країну Європи–3,9 тисячі доларів на людину. Для порівняння: в крихітній Естонії–18 тисяч, в Росії–15 тисяч, в Польщі–13 тисяч, у Білорусії–7,4 тисяч (дані МВФ за 2013 рік). Зробити Україну з її чорноземом, надрами, морями і річками в два рази бідніше за убогу Білорусію–це унікальний результат, такого ніяким королям, гетьманам і генсекам не вдавалося...

«Сьогодні у ВСУ немає жодного боєздатного батальйону, жодної боєздатної ескадрильї, в армії нині 22 тисячі вакантних посад, на які ніхто не бажає йти. Офіцерів нижньої і середньої ланки бракує. Командир частини отримує трохи більше касира в супермаркеті» . Такі слова А.Гриценко, на той момент глави Комітету Верховною раді з питань безпеки і оборони, вимовив в 2011 році. Задовго до війни, зовсім не потребуючи тоді пошуку «поважних причин» для виправдання поразки. Єдине, чого в майже не існуючій українській армії було в надлишку–це генерали. 450 голів! Одних тільки генералів армії (вище військове звання у ВСУ) було 14, і це на армію, яка за чисельністю особового складу недотягувала до одного фронтового об'єднання періоду ВОВ.

Найцікавіше питання: кому (якій державі) ці генерали служили? Представниками военно - політичної еліти Росії не раз висловлювалася думка, що російські і українські збройні сили–це товариші по зброї, друзі, багато хто з них знає один одного особисто. При цьому підкреслювалося, що українські військовослужбовки і російські військовослужбовки будуть не по різні сторони барикад, а по одну сторону.Так, зрештою це оціночне судження виявилося помилковим (сильно перебільшеним), але не на порожньому ж місці воно виникло.

Ось ще одно оціночне судження (сама специфіка таємних операцій така, що конкретні факти і цифри в газетах не публікують), цього разу від генерал - лейтенанта А. Скипальского, творця військової контррозвідки України, екс - заступника глави СБУ : «При Януковичі майже усі керівники українських силових структур і спецназу входили в Союз десантників РФ, який очолює один із заступників міністра оборони Росії. Більшість цих людей і зараз на посадах» .

А ось як оцінює генерал Скипальский саму СБУ: «Ми маємо структуру з природженими елементами непрофесіоналізму і корупції і до того ж наповнену антиукраїнським, проросійським, злодійкувато - аморальним елементом...Колишні працівники КДБ, які залишилися працювати в нашій державі, не протидіяли, а сприяли антиукраїнським настроям і роботі російських спецслужб» .

Ось один з «проросійських елементів» , причому не простий співробітник, а останній (до майдану) глава СБУ. Знайомтеся: А. Г. Якименко, народився в Естонії, випускник ВВА ім. Гагаріна, до 1998 року–кадровий офіцер Російської (так - так, це не друкарська помилка, Російською) армії. Причину свого переїзду на Україну тов. Якименко пояснює на інтернет - форум випускників Ейского авіаційного училища із завидною відвертістю: «Після закінчення академії я зрозумів, що мої знання нікому на... не потрібні. Ось і звільнився. А ті хлопчаки помітили, призвали знову, ось і тягну лямку» .

«Ті хлопчаки» прийняли колишнього російського офіцера на службу в управління СБУ Донецька (!), потім поставили начальником СБУ Севастополя (!), потім знову в Донбас, але вже на посаду начальника Донецького управління. 9 січня 2013 року А. Якименко призначений главою СБУ, що за посадою означає членство в Раді національної безпеки і оборони : товариш отримав доступ до усіх військових секретів України, кодам, шифрам, іменам і явкам. 24 лютого 2014 - го після скидання Януковича біг в Росію, де і ховається до цього дня. Оголошений в міжнародний розшук.

Древньому китайському філософові Лао Цзы приписують мудру думку: «Армія баранів під командуванням лева сильніше за армію левів під командуванням барана». Чудово.А що чекає армію, якою командує не тупий баран, а вірний пес, відданий ІНШОМУ хазяїну?

Ось тут ми і повертаємося у вихідну точку нашої статті, до твердження про те, що українська армія понесла «принизлива поразка» у озброєному протиборстві з іррегулярними формуваннями. Якщо судити «по вивісці» , те і з тією, і з іншого боку діяли не ополченці, а регулярна армія (у ДНР і ЛНР формально були і міністри оборони, і командувачі, і штаби, все як у людей). Якщо ж дивитися на суть подій, то обидві сторони конфлікту формували свої збройні сили «на бігу» , з використанням механізмів і принципів народного ополчення. Українська сторона в цій справі мала (теоретично!) величезну перевагу у кількості матеріальних засобів боротьби. Проросійські ж сили перевершували свого супротивника в найголовнішому елементі–в якості управління.

З поваги до читачів «ВПК» я не стану витрачати слова і час на полеміку по очевидних речах. Озброєні загони бунтівників були створені, навчені і руководимы не «доведеними до відчаю шахтарями» , а кадровими офіцерами Російської армії; вони були забезпечені новітніми засобами зв'язку, інструментальної артилерійської розвідки, агентурною інформацією, безпілотними літаками - розвідниками і, як стверджує командування ВСУ, вогневою підтримкою з російського боку межі. Нарешті, у кінці серпня на полі бою з'явилися «добровольці» з елітних частин кадрової Російської армії з багаторічним досвідом війни в Чечні, Грузії, Придністров'ї, Югославії, Карабаху. У такій ситуації здивування гідна не поразка українських ополченців під Иловайском, а швидше те, що десантник - штурмові професіонали не змогли узяти Маріуполь, вибити українські частки з Дебальцева і донецького аеропорту.І не потрібно про «зелений виноград». Хотіли. Дуже хотіли, але не змогли.

Що отримав переможець?

Відповідь на таке питання розпочинається із спогадів: а чого він хотів спочатку? Сподіваюся, читачі пам'ятають дискусії (хто - те в них і сам брав участь), які в квітні - травні кипіли в Мережі : де нам потрібно зупинитися? Підемо до Львова і річки Сан або проявимо мудру стриманість, зупинившись на Дніпрі? Провідні російські політики ввели тоді в публічний обіг термін «Новороссия» , під яким розумілася територія Харківською, Луганською, Донецькою, Херсонською, Миколаївською і Одеською областей України.

Перераховані шість областей–це територія, як у Австрії, Чехії і Словаччини разом узятих, це вихід до Чорного моря, найбільші порти, потужна індустріальна база, високі технології, значні запаси природної сировини.Про цей проект зараз вже ніхто і не згадує (окрім купки маргіналів на відповідних сайтах). Через пару - трійку років про нього забудуть усі, окрім родичів і друзів загиблих. Пізніше явно був видимий варіант міні - Новороссии, тобто шматки Луганської, Донецької, Запорізької і Херсонської областей, пов'язані в «коридор» від кордону з Росією до кримського перешийка. І це проект закритий ходом подій. З 350 кілометрів вдалося пройти не більше 20–30, до східних передмість Маріуполя.

Передбачена мінською угодою територія «окремих районів Донецької і Луганської областей з особливим статусом» складає близько 5 відсотків від Новороссии, що не відбулася, або 2 відсотки від реальної території України. По максимальних з наявних оцінок там зараз залишилися 4 мільйони населення (з 7 млн, що жили в Луганській і Донецькій областях до початку конфлікту).Економічно це новоутворення–щільно заселена міська агломерація, без сільських районів і виходу до морського порту–повинно або померти з голоду, або бути узято на зміст Росією. Більше брати нікому, оскільки ЛНР і ДНР не визнав ніхто, навіть держава Науру.

З такою «перемогою» співзвучно тільки слово БЕДА.

Марк Солонин, ВПК