Війна не за статутом

Дві дороги: одна заасфальтована—у офіційних доповідях і заявах більше зоряних чинів, і інша, уторована тисячами ніг—на якій тримається фронт насправді. Війна, не за статутом—яка вона? Що насправді працює і що не працює в умовах війни? Які регламенти і правила вимагають заміни, а які—дисциплінованого виконання? Охопити усю проблематику неможливо, але найбільш яскраві фрагменти, які впадають у вічі під час поїздки в АТО, варто зібрати воєдино.

Хаос і безвідповідальність на фронті починаються, зрозуміло, з самого верху. І причина тому коротка і ясна—АТО. Все, що відбувається на Донбасі, повністю суперечить нормативній базі, статутам ВСУ і Кримінальному кодексу.Закон про проведення антитерористичної операції припускає, що АТО проводиться в мирний час. Війна—це зовсім інший юридичний статус військ. А регламентацію дій військ під час АТО визначають закони мирного часу. Наприклад, в мирний час допустимі втрати під час маневрів і зайняття бойовою підготовкою по радянських ще нормативах—до 3%. Все, що вище—кримінальна відповідальність. Застосовно? Ні. Фактично АТО—це "недовойна", а юридично—цей мирний час, заборона на обмеження прав військовослужбовок і мирних громадян.

Де - факто ми відбиваємо агресію Російської Федерації, воюємо, але юридично війни немає, і це є основою для численних зловживань військового командування. Генеральний штаб киває політичному керівництву на "особливі умови" і виправдовує своє недотримання статутів і настанов по бойовому управлінню невизначеним юридичним статусом.В результаті хитрі військові бюрократи, і передусім начальник Генерального штабу Муженко, примудряються не підписувати документи, не складати накази і карти. Здавалося б, що означає письмовий наказ? Кому - те може здатися, що це нісенітниця, бюрократія. Насправді, без письмового наказу ніяке відповідальне і ефективне управління військами взагалі неможливо. Тому що організувати взаємодію, підвезення боєприпасів, зв'язок по мобільному телефону просто не можна. Для того і пишуться накази, щоб завдання було ясне для усіх учасників операції.

Організація управління армією повністю суперечить усім статутам. Розпочнемо з розділення лінії фронту на чотири сектори. Це не лише абсурдно з військової точки зору, враховуючи невелику кількість військ, але і не передбачено статутами.

По діючій нормативній базі, оперативне управління військами здійснюють оперативні командування, а також штаби військових частин і з'єднань. А у нас на практиці військами управляють Генеральний штаб і командування секторів. Поняття "сектор" застосовно виключно у рамках поліцейської операції. Більше того—у рамках поліцейської операції ніякий імпровізований сектор не може і не повинен підміняти собою військове управління.

"Настанови по оперативній роботі органів військового управління" Генштабу порушуються на кожному кроці. Генштаб не веде карти, не пише задум операції і план операції. Результатом цього є тільки безвідповідальність і хаос в управлінні військами.

Зважаючи на повну невідповідність статутів діючій практиці командири воюють за своїми власними правилами. Командир однієї з десантних бригад прямо говорить—ми статут не відкриваємо, він в ході АТО виявився взагалі даремний.

До абсолютно хаотичних наслідків призводить відсутність програми розвитку збройних сил. Вірніше, така програма є, але нова чисельність в 250 тисяч чоловік і нову структуру в ній не визначені.

В результаті ми маємо патову ситуацію—величезна набрякла армія, переобтяжена допоміжними і тиловими частинами. Армія - мікроцефал, що має колосальний некомплект і недостатню чисельність бойових бронетанкових, піхотних і артилерійських підрозділів. Насправді, враховуючи скромні ресурси і технічні можливості країни, збільшення чисельності армії не мало сенсу. Навпаки, було б розумніше створювати якісну перевагу. Армія меншого складу могла б бути швидша і якісніша оснащена.

Величезні потреби необгрунтовано роздутих штатів заповнюються небоєготовою технікою, а командування приписками виправдовує це розбухання.Менша за чисельністю армія могла б більше купувати нової надійної техніки. А набрякла армія для звітності докладає про "капітальний ремонт" повністю розукомплектованих бойових машин. Якість такого "відновлення" дуже низька, та і надійність старого заліза, що пролежало на складі десятки років, теж сумнівна.

В результаті боєготовність бойової техніки забезпечується силами самих армійців і волонтерів. У Україні вже діє ринок ремонту бронетехніки—жодних проблем купити, наприклад, танковий акумулятор. Цілком ходовий товар масового попиту, як з'ясувалося.

З технікою взагалі забавна ситуація. Велика частина автотранспорту в зоні у ВСУ, яка технічно справна—це не військовий автотранспорт, на який списуються гроші, а транспорт, доставлений волонтерами. Ремонти армійських вантажівок, до речі, також здійснюють за свій рахунок як правило волонтери.

Більшість армійських частин забезпечуються продуктами харчування і водою знову - таки волонтерами, родичами, особистими зв'язками на місцях з населенням. Доля держави в постачаннях не домінує. Та ж ситуація з формою—армія дає один комплект форми, а усе інше—білизна, додатковий одяг—поставляється волонтерами.

По суті, в країні діє дві паралельні служби тилу—одна, ефективніша—волонтерська, і друга менш ефективна—військова. На жаль, організована військова структура не скоординирована і не має єдиної системи обліку і єдиної системи контролю потреб військ. Це особливо гостро проявляється на передовій.

Недолік ресурсів, що виділяються на фінансування армійських програм постачання, не понизив рівень корупції, а навпаки—збільшив.

Волонтери стали узаконеною формою приховання недостачі і відсутності звітності.Командирам набагато простіше замість оформлення заявок в службу тилу подзвонити волонтерам, щоб ті допомогли речами і живленням, ремонтами і зв'язком, чим звертатися до свого командування. В результаті на фронті існує дві бухгалтерії, і відкривається широке поле для маніпуляцій, оскільки планові постачання армійського постачання можна замінювати волонтерською допомогою—якщо залишити солдатів без необхідного, вони за допомогою родичів і волонтерів самі можуть вирішити свої проблеми.

Більше того, поширені випадки, коли командування забирає у бійців предмети спорядження, передусім зв'язок, який дарують бійцям волонтери. Зв'язок—це ще одна забавна нестатутна проблема.

Системи зв'язку немає. Штатний армійський радіозв'язок, передусім короткохвильовий типу радянської Р, - 159, відсутній в достатніх кількостях. Силові структури України досі не затвердили навіть єдиний стандарт військового зв'язку.Усього лише рік війни, мабуть, є час подумати…Тому зв'язком війська забезпечуються на власний розсуд. Тактичний зв'язок—це як правило цивільні УКВ - радіостанції, з однією фіксованою частотою. Оскільки загальна система зв'язку відсутня, то хорошого командира під час бойової операції можна визначити по набору радіостанцій різних марок, якими він пов'язаний з різними підрозділами. Щоб налагодити взаємодію, найпростіше обмінятися раціями. Втім, проблему КВ - зв'язку це не вирішує.

Насправді, будь-якому військовому фахівцеві відсутність системи зв'язку говорить про відсутність системи нормального військового управління. Але для командування ВСУ це не пріоритет. Усі сподіваються на той день, коли НАТО раптом передасть тисячі "Харрисов" і коли - нибудь закриє наші потреби. А доки генерали віддають команди по мобільних телефонах.На жаль, питання оперативного управління телефону не довіриш, і тому у кожного підрозділу на передовий свої канали зв'язку і свої методи взаємодії з сусідами.

Така ж абсурдна ситуація складається з оснащенням армії безпілотними розвідниками. Волонтерська організація "Армія SOS" створила свої постійно діючі підрозділи аеророзвідки за допомогою беспилотников, вартість яких складає близько 3 тисяч доларів, що повністю закривають потреби тактичної розвідки на рівні батальйон—рота. Гроші для держави смішні, а закуповувати такі апарати і навчати фахівців можна буквально десятками в місяць. Замість того щоб швидко розв'язати цю проблему, армія проводить консультації і сподівається безкоштовно отримати від американців "Рэйвены". А війська на передовій звертаються знову - таки до волонтерів. Але, на жаль, усі підрозділи волонтери охопити своєю увагою не можуть.

Нестатутна проблема пов'язана з паливом. Паливо на фронті—це єдина валюта збройних сил, які отримують мізерну зарплату і недостатнє постачання. За допомогу армійським паливом фермери щедро відсипають продукти. Деякі командири, на жаль, паливом навіть торгують, урізуючи забезпечення бойових частин.

Під час однієї з ревізій Міноборони, коли спливла недостача мінімум двох цистерн палива, командування бригади негайно вигадало історію, що ці цистерни тільки що підірвало "Градом" (під час перемир'я).

Армія дуже заздрить Нацгвардії, що у неї забезпечення здійснюється акуратніше і що закуповується нова техніка. Причина в тому, що в МВС абсолютно інша система забезпечення—вони не притягали волонтерів для допомоги в організації тилу, МВС просто реалістично оцінило свої можливості і розподілило бюджет.Визначивши реальні потреби, засоби акумулювали не для ремонту старою 30–40 - літньої техніки, а для закупівлі повністю новою.

Основа проблем комплектування військ і організації тилу—відсутність обгрунтованої і реалістичної програми розвитку ВСУ. Саме це не дозволяє забезпечити планування витрат на ремонти і закупівлю нової техніки.

Абсолютно фантасмагорична картина відносно армії до добровольчих формувань. Командування з великими ревнощами відноситься до добровольців, намагається зменшити їх вклад. Насправді, на фронті добровольчі загони "Правого сектора" і батальйону "ОУН"—це відносно невеликі частини з сотень бійців. І сама армія негласно передає їм на озброєння певні види техніки, а також дає боєприпаси для трофейної зброї, яку захоплюють добровольці.Армійське командування прекрасно знає, що стійкість добровольчих частин вища за звичайну піхоту, і із задоволенням ставить небезпечні завдання по розвідці. У "Правого сектора" на передовій в Пісках були і танки, і протитанкові гармати, і міномети—частково трофейне, частково армійське. Армія дає добровольцям зброю і боєприпаси в обмін на те, що добровольці тримають в деяких місцях армійський фронт, проводять розвідувальні пошуки без збитку для репутації командування, на свій страх і ризик. Щоб зберегти бійців, потрібно узаконити добровольчі частини і діючу структуру командування. Воїни йдуть в "Правий сектор", щоб не підкорятися не завжди адекватним діям армійського командування.

Одна з ключових проблем армії—комплектування військ мотивованим особовим складом—також завжди вирішується не за статутом.Проблема в тому, що і організація мобілізації, і комплектування, і бойова підготовка в руках однієї структури—Генштабу. Контролю немає. Якби був план заклику, то було б ясно, виконується план або ні. Але плану заклику немає, тому що тоді робота військкоматів була б контрольованою, і можна було б оцінити ефективність мобілізації. Воєнкомам ставиться завдання заповнення вакансій, а якість цих мобілізованих людей ніхто не перевіряє—це вже проблема командирів частин, кого їм направили. Тому командири частин теж намагаються самі набрати собі нормальних добровольців, а від непотрібних мобілізованих позбавитися. Звільнити з армії їх вже не можна—тому непридатних до служби на передовій направляють в які - те інші частини. Или вони просто тиняються без діла. У 73 - м морському центрі спеціальних операцій з 350 чоловік поповнення придатними до служби в спецназі визнали не більше 50 чоловік.А що робити з іншими? У армії утворилися величезні небойові підрозділи у складі бойових частин. Ці люди отримують зарплату, постачання, займають місце, вимагають витрат на підготовку і нагляд командування, але за час служби у бойовій частині вони можуть жодного разу так і не виїхати в АТО.

Друга проблема—відмовники. Тих, хто не хоче виконувати бойові завдання в АТО, як правило залишають в розташуванні частини. Це значний відсоток в кожній військовій частині—до 20% особового складу.

Займатися їх перевихованням ніколи, на гауптвахту усіх не відправиш, до того ж, гауптвахти є тільки в обласних центрах, да і то не в усіх. Дисбатов у нас немає. Тому досі бригади у нас воюють не повнокомплектними складами, а формує окремий батальйонний - тактичні групи, звідні загони, куди йдуть ті, хто не ухиляється.

Зрозуміло, це нераціональна безцільна витрата ресурсів.І виведення неутішливе—реальна бойова чисельність наших військових частин на 20—50% менше облікового складу.

Навіщо потрібна армія в 250 тисяч, якщо значна частина з них нездатна виконувати службові обов'язки? Навіщо зберігати цю відому усім совкову систему приписок і окозамилювання? Щоб було на кого гроші бюджетні списувати? Или Путіна цифрою в 250 тисяч лякати? Ну тоді з - за кута на переговорах гавкнути і дешевше, і ефективніше…

Йдемо далі. На заводи приходить ремонтуватися бойова техніка. Багато поломок—це не дії ворога, а дії невмотивованого або погано підготовленого особового складу. Ця безладність обходиться платникам податків в десятки мільйонів.

Чи не дешевше в три рази скоротити чисельність мобілізованих і заощаджені ресурси направити на забезпечення якості бойової підготовки, розміру зарплат і професіоналізацію армії?

Єдина раціональна причина, яку можна угледіти—зміст особового складу у ВСУ завжди був найбільшою статтею витрат. І найбільшою статтею для крадійства.

Абсолютно невиправданим і бездарним рішенням стало роздмухування кількості штабів, яку організував Генштаб. Кількість бойових підрозділів залишається незмінною, а ось кількість штабів і начальства—росте.

Створення нових бригад на основі кадрових неукомплектованих привело до скидання в нові частини самих погано оснащених підрозділів і ще більше понизило боєздатність військ з - за падіння комплектності і розмивання частин довоєнного розгортання.

Витрачаючи колосальні ресурси—які Генштаб не рахує—на утримування даремної мобілізованої армії, ми не маємо ресурсів для закупівлі нової техніки і формування професійної армії.

Тільки професійна армія з числа ветеранів і добре підготовлених новобранців в умовах обмежених ресурсів може забезпечити підвищення боєздатності ВСУ.

Не можна воювати по радянській моделі в умовах відсутності радянської державної системи. У сучасному не тоталітарному индивидуалистичном українському суспільстві єдина системна реформа армії—це переклад ВСУ на НАТІВСЬКІ стандарти, прямо зараз, негайно, розгортання повністю професійних частин зі збільшеним в рази рівнем матеріального і соціального забезпечення.

Інакше ми приречені воювати не за статутом, оскільки воюємо зараз. Не завдяки, а усупереч командуванню.Україна б'ється, тому що битву за свою країну веде не держава, а озброєний Майдан. Але волонтерами усі діри не заткнути, героями на усі амбразури не лягти, журналістам усіх нових "наглядачів" в тилі не викрити, у Фейсбуке експертам усіх рад армії не дати…Війною повинна управляти професійна держмашина, створення якої ми, платники податків, і повинні вимагати від влади. Кустарним способом війну не виграти.

Юрій Бутусов Дзеркало тижня