До Дня народження українського народного поета Валентина Боровського

Шкільні роки пройшли на Полтавщині в старовинному козацькому місті Глобино. Славну і вічну історію місту забезпечили його почесні громадяни–генеральний писар Запорізької Січі Іван Якович Глоба, генеральний суддя Федір Головатий та славний гетьман Петро Калнишевський.Після знищення Катериною з допомогою Потьомкіна Українського Запорізького війська в 1775 році вдячні одесити поставили Катерині пам’ятник, а миколаївці на честь окупанта Потьомкіна назвали одну з центральних вулиць міста, Глобу і Головатого запрохторили в Тобольськ, а гетьмана Калнишевського на курорт для українців від старшого брата–Соловки, де його замурували у братню кам’яну тюрму і тримали там до самої смерті.

Нескорений Дух українського гетьманського самостійництва постійно живе і відроджується в душах і долях українців. Народний співає Валентин Боровський пише політичні, патріотичні, ліричні, духовні вірші і поеми, які надихають і дають сили на боротьбу з окупантами.Його твори можна прочитати в Альманахах каневського видавництва «Склянка годині» , у антологіях української поезії, в міжнародному літературно - мистецькому журналі, який видається українською, російською та німецькою мовами, в глобинській газеті «Зоря Придніпров’я» , у київській газеті «День» та миколаївській «Український Південь».

Ми щиро бажаємо поету міцного здоровий’я і довгих років життя, творчого натхнення, сили Духу, Божої Допомоги і Божого Благословення!

Вірш Валентина Боровського до Дня Матері

Мамин рушник

Під образами блимала свіча
Осіння ніч у вікна зазирала
Біля вікна при світлі каганця
Мені рушник матуся вишивала.

Шугала голка у білім полотні
Пірнала знов і виринала знову
І вишивала мати доленьку мені
Свою Любов на рушникові тому.

Стібочок тісно клався до стібка
Червона заполоч рубіново палала
А мамина натруджена рука
Своє тепло ниткам передавала.

Червоні макі, мальви голубі
Леліють із полотнища старого
Неначе очі мамині в журбі
На міні сумно дивляться із нього.

Вже не світиться матусине вікно
Кленовий хрест над горбком ридає.
Та нею вишите ллянеє полотно
Мене теплом донині зігріває.

До нього я щокою притулюся
І припаду скорботними вустами
Змахну сльозу, тихенько молотимуся
Згадаю, як колися у мами

На підвіконні сонно блимав каганець
Осіння ніч у вікна зазирала
А мама, узявши долю за взірець
Мені рушник на щастя вишивала.