Українська ментальність

прочитання: 8165
05.11.2020 14:17

1. В основі української ментальності знаходиться особливий зв'язок із землею. Українці, як і усі їхні пращури протягом останніх 10 тисяч років були і є ХЛІБОРОБАМИ. До слова, в сусідній російській мові слово «хлебодел» відсутнє. Українці навіть в різдвяних колядках прославляють Бога, який «оре нивку, сіє хліб». Такого культу хлібороба немає в жодної нації світу. Без власної землі (батьківщина – батьківська земля), успадкованої від попередників, українці не уявляли власного місця у Всесвіті. У росіян «родина» - лише місце народження. А кордони «отечества» можуть змінюватись від бажання чергового царька та загарбницької війни.

2. Культ райської землі, котрою Господь нагородив українців за всі минулі та майбутні страждання, логічно обумови поклоніння матері — жінці. Поки чоловік був змушений постійно воювати — захищати рідний чорнозем від загарбників, жінка господарювала на землі, виховувала дітей, передаючи їм національний код. Це є матеріалістичною причиною того, що в Україні матріархат затримався довше, аніж деінде. Багатовікова відсутність української державності пов’язана не лише з ворожим оточенням. У будь-якої нації воно є ворожим. Національною бідою українців є тренд: між чоловічим (сила) та жіночим (любов) началами в прадавній Україні перемогло жіноче. У всіх державницьких сусідів було навпаки. Поки на Землі лідирують нації, котрим невідомий український культ жіночої м’якості. Перевага жіночості — ми це не завжди помічаємо — виявляється в усьому: фольклорі, одязі, розподілі сімейного бюджету тощо. Лише українська дівчина могли безкарно видати хлопцю, що її сватає, гарбуза. Українські дівчата, на відміну від сусідніх націй, завжди обирали нареченого. Особливий статус жінки зафіксовано і українсько мовою — «дружина» (друг). Порівняйте з російською «женою» — власністю чоловіка. Головна персона, на яку орієнтується українське весілля — мати, в росіян — батько. У росіян наречена найбільше боїться свекра, в українців — свекруху тощо. У середньовіччі українська жінка була рівноправним членом родини, іноді навіть головою сім’ї.

Лише українська жінка, які свідчить фольклор, могла бити чоловіка, продавати його на базарі чи міняти на кума. Хрестоматійною стала фраза з української пісні: «Прости мене, мила, за те, що ти мене била». Значний розділ місцевої пісеннології присвячений тому, як українська жінка п’є, гуляє, користається кулаками. В піснях незаміжня дівчина могла вдарити козака: «Ой тріснув обруч тричі на полиці, дівчина козака вдарила по пиці». А за кількістю пісень, де жінка вживає алкоголь, українському співочому жанру немає рівних. Згадайте: «Ой пила-пила, чепця згубила, прийшла додому – ще й мужа била» або «Чому ж мені горілки не пити, коли в мене хорошії діти, коли в мене чоловік добрий, Дай йому, Боже, вік довгий». Пісенна розбещеність українських жінок обумовлена їхнім тогочасним високим соціальним статусом: «Я нікого не любила, тільки Петра та Данила, Стецька, Грицька ще й Степана, вийшла заміж за Івана». Про ситуацію в сусідній («братській») Росії свідчить прислів’я, цитоване М. Горькім: «Для баб и зверей нет суда». На жорстокому ставленні до фізично більш слабкого (жінки, приміром) базується будь-який державний тоталітаризм: російський, німецький чи ісламський.

3. Особливий зв'язок із землею та культ жінки згенерували ще одну складову української ментальності – надмірну емоційність. Вона є причиною доброти, ніжності, толерантності (зайвої – до ворогів) українців. Лише українці називали ворогів «воріженьками» та по-дитячому мріяли, що вони самі «згинуть, як роса на сонці». З лагідним ставленням до лютих ворогів власної держави не збудуєш. Це розуміють всі наці світу, окрім українців. Чим більше ти любиш Батьківщину, тим більше ненавидиш її ворогів. І навпаки, на жаль. Чомусь західні вчителі українців не бажають переймати українське толерантне ставлення до відвертих українофобів на високих державних посадах в Україні.

4. Не планують успішні нації навчатись в українців й іншій частині національного ме6талітету — магічному мисленню. Росіяни мають утопічне мислення. Західні європейці — раціональне. Позаяк на їхніх бідних землях виникала необхідність вдосконалення землеобробної техніки. Саме там виник технічний прогрес. Наші пращури сподівались на райську землю, власну працездатність, погоду. Звідси походить язичництво, котре живе й нині: замовляння, вроки, чаклунство, прикметологія.

5. Як наслідок — повага до слова та тих, хто володів словом. Становлення давніх українських держав було пов’язане з культом знань. Тому будь-який окупант намагався знищити український культ знань, повагу до слова. Теперішній культ успіху в українському суспільстві взагалі не передбачає знань, ґрунтовної освіти. Адже бакалаври стають міністрами, президентами.

6. Чітко окреслити українську ментальність неможливо без такої риси, як повага до осіб старшого покоління. Ця складова української ідентичності, що суттєво різниться від сусідських, базується на самобутній християнськості українців. Котра не має нічого спільного з «православием» білорусів чи росіян. Ця різниця завжди була очевидною для всіх. Її підкреслювали й дослідники України: Боплан, Кларк, Меріме, російські вчені. Зокрема, А. Пипін в роботі «Історія російської літератури» (С-Петербург, 1907 рік). Феномен українського християнства полягає саме в особливій емоційності української душі. Адже будь-ка релігія виростає з почуття, а не інтелекту. Перша заповідь Христова «Полюби Господа свого всім серцем власним, і усією душею, і усією власною думкою» визначає місце для розуму лише опісля серця й душі. Тому давнє християнство найбільш гармонійно відповідало українському менталітетові. Природньо, Володимир хрестив Україну-Русь, а не навертав пращурів до інших релігійних концептів. Українська душа найбільш природньо сприймала й відокремлення Церкви від Держави, заповідане Всевишнім. Чого не спостерігалось в сусідніх країнах. В РФ, приміром, цього відокремлення немає й подосі. Через тривалу бездержавність української нації церква тут ніколи не була «міністерством з релігійних справ». Росіяни сповідували войовниче несприйняття іншої думки, фетишизували обряд. Українці ж дотримувались ідеї духовної свободи та підкреслено толерували іновірців. І толерують нині!

І українці, і росіяни добре відчували різну спрямованість їхніх вірувань в Христа. Тому, коли в 17 сторіччі українці почали переселятись до Московії, їх примушували перехрещуватись з українського православ’я в місцеве. А одним з головних пунктів Переяславської Угоди 1654 року був розділ про незалежність Київської Метрополії та її пряме підпорядкування Константинопольському патріархові.

Попри історичне відновлення автокефалії Православної Церкви України, не всі вірні християни й досі розуміють відмінність української церкви від релігійного підрозділу ФСБ «мишебратьєв». Митрополит Іларіон виокремлював вісім основних ознак, якими українська церква відрізнялась від російської (нижче цитую журнал «Українська церква», 1982 рік)

1/ Соборноправіє та виборність церковного кліру.

2/Постійне, від Остромирівського Євангелія 1056 року, наближення церковнослов’янської до живої української мови.

3/ Специфічна система догматів.

4/ Відмінне богослужіння.

5/ Наявність власних церковних свят.

6/ Існування від 16-го сторіччя церковних проповідей, яких не знали (і не знають) в Москві.

7/ Власна церковна термінологія.

8/ Оригінальна архітектура храмів, стиль іконопису, одяг духівників.

7. Останнім в переліку (але не за значенням) складових української ментальності є українська мова. Завершую мовою, позаяк про її значення в регламентації етнічної приналежності людини вже написано та промовлено чимало. Особливо в умовах російсько-української війни, що триває вже сьомий рік. З будь-якої розумної точки зору особа, яка каже, що не володіє українською мовою, має право її не знати, але є «українце,. но руцкоязичним», говорить неправду. Насправді, це росіянин, що мешкає в Україні й задля власного комфортного існування намагається привчити усіх до думки — він особливий. Тому повинен мати більший обсяг прав, аніж аборигени – україномовні (а яким же їм бути?) українці.

Пора відкинути стереотипи, нав’язані ще з часів СРСР. Микола Гоголь — не український письменник. Припиніть прославляти його в Україні (пам’ятники, назви вулиць, університетів тощо). Гоголь не може бути українським письменником лише тому, що народився в Україні. Як, до речі, і Антон Чехов чи Володимир Короленко. Вони творили російською. Тому є російськими митцями, як і письменники, котрі все свідоме життя мешкали в Європі чи США, але писали російською мовою.

Ми справедливо не вважаємо польського поета Юліуша Словацького українським тільки за те, шо він народився і все власне життя мешкав в Україні. Польський нобеліст Генрік Сенкевич походив з литовських татарів. Ані литовці, ані кримські татари не називають його власним видатним письменником. Він писав польською - отже є поляком. Так само, як видатні львів’яни Захер Мазох, Станіслав Лем є, відповідно, німецьким та польським, а не українськими письменниками.

Українська мова є чимось більшим, за 240 тисяч нині відомих українських слів чи тексти 200 тисяч українських народних пісень. Це давно усвідомили вороги української нації. Тому й продовжують на всіх рівнях влади, заповнених російською агентурою, волати «какая разница».

Якщо, направду, немає різниці, використовуйте в Україні українську мову, ставайте українцями. А якщо не використовуєте, не обманюйте. Нікого. Різниця є, і вона - суттєва, світоглядна.