Луганські щоденники. Частина 9

прочитання: 4423
19.04.2021 14:29

Чи варто й надалі воювати за Донбас та південну Слобожанщину - українські північні райони Луганської області?

Здається, це питання є недоречним. Жодна країна світу добровільно не відмовляється від частини власної території та мільйонів громадян. Але різні лідери громадської думки час від часу нав’язують нам тезу про необхідність полишити окуповані території ОРДЛО в очікуванні, коли вони почнуть проситись назад, в Україну. Вони сліпо вірять: якщо наші війська відступлять, то росіяни не захоплять поки ще не окуповані райони Донеччини та Луганщини. Маю на увазі в першу чергу «експертів» Юрка Винничука та Юрія Андруховича, яких поважаю, як письменників ( і лише якості літераторів) ще від часів з’яви їхніх романів «Діви ночі» та «Рекреації», відповідно.

Половина моєї родини походить з Галичини, як і у Винничука з Андруховичем. Натомість інша частина родинного коріння від початку 18-го сторіччя знаходиться в південній Слобожанщині.

Сам я народився в м. Золоте Луганської області, куди дідусь Василь Іванович та бабуся Маланка Харитонівна (онука репресованого куркуля Марка Михайлюка) прибули з Білокуракиного, рятуючись від голоду 1932/33 років. Дідусь просто передбачив штучний голод, як і розстріл власного брата Одокима в 1937 році на території Холодногірської в’язниці Харкова.

Ви не замислювались, чому в складі ЛНР немає ані Старобільського, ані Сватівського, ані Білокуракинського районів Луганщини, попри спільний кордон з РФ? Адже під час «рускай вєсни» в Донбасі агітатори «за расєю, руцкій язик, бальшіє зарплати ат пуціна» приїздили і намагались виступати на ринках та площах всіх трьох районних центрів. Чому місцеві чоловіки без жодних вагань просто били цю промосковську босоту і виганяли з власної землі? Чому?

Тому, що в південній Слобожанщині останніх 300 років говорили і говорять українською (не німецькою, польською чи російською) мовою, а відсоток українців серед місцевого населення нині, як і пару століть тому, є вищим, аніж у Львові. Віддаємо цю українську землю разом з українцями Росії?

Зараз працюю в Луганській області. Зарплату отримую від норвежців. Розповім про батьківщину дідуся та бабуні — інший Донбас. Це про селище Білокуракине, розташоване на відстані 130 км від Луганська (заснованого українськими козаками, як Кам’яний брід).

Роком заснування смт Білокуракине родинами українських козаків та селян вважається 1700. Звалась місцина слободою Відрадове на річці Білій. Повертаючись з другого Азовського походу Петро І віддав ці землі князю Борису Куракіну, запропонувавши власному холую самому провести кордони тепер вже його землі разом з людьми та надати нову назву поселенню. Так і з’явилась назва Білокуракине.

В Росії панщина була скасована в 1861 році, в Галичині – в 1848 році. А українці Білокуракиного ще в 1811 році (вперше в Харківській губернії й, мабуть, в усій Україні) самотужки викупили себе з кріпацтва разом із землею. Олексію Куракіну потрібні були гроші перед переїздом до Парижу. Його призначили амбасадором Росії у Франції. Тому нащадки козаків протягом 1805 - 1830 років сплатили за власну волю Куракіним 1 мільйон 100 тисяч рублів.
Упродовж 1918-1921 років Білокуракине бачило і німецькі війська, і гайдамаків Костя Гордієнка, і денікінців з будьонівцями, і отамана Колесникова, що розстрілював більшовиків. Перший колгосп тут було утворено в 1928 році, на шостому році встановлення «радянської влади», під кулеметами окупантів. А вже наступного року розпочались масові репресії проти куркулів та середняків, що закінчились голодомором 1932-33 років. Нині вже встановлені особи 372 тутешніх українців, померлих від геноцидного голоду.

Навіть в найважчі часи брєжнєвізму в селищі існувала українська школа.

Пам’ятник Леніну місцеві українські націоналісти знесли ще 10. 10. 2014. Починаючи від 01. 01. 2015 місцеві патріоти щороку вшановують день народження Степана Бандери смолоскипною ходою центральними вулицями селища!

Панове Андруховичу з Винничуком, будемо відступати і передавати ці багаті чорноземи в оточенні лісів й річок разом з українцями царю Московії?

Щоб він, як в 1700 році Петро І, віддав людей із землею якомусь «князю» Суркову, Пєскову чи Лаврову?