"Свої", "ваші" і "ті"

1 вересня 2014 - го. Маріуполь живе очікуванням штурму. Від нещодавно захопленого Новоазовска до нової столиці області—чотири з невеликим десятка кілометрів. Половина танкового переходу.

Східний блок з купи хаотично звалених мішків з піском повільно перетворюється на подібність фортифікаційної споруди, тракторы підтягують бетонні плити, бійці невміло маскують ЗЭУшку, що приганяє, невелика група місцевих активістів люто риє окопи. Похмурі хлопці з "Азова", ігноруючи заборонну табличку розлючено палять біля розташованої неподалік заправки (через шість днів вона злетить у повітря від прямого попадання "Граду") і обговорюють останні новини. Напередодні недалеко від Безыменного підбили сторожовий катер прикордонників.А вночі (говорять) з місцевої міліційною оружейки, за розпорядженням начальства вивезли куди - те в тил усі стволи, які не на руках. Від гріха.

Гуркотить порт. По проспекту Леніна проноситься весільний кортеж. Мер Хотлубей старанно імітує створення штабу оборони міста. У готелі "Спартак" представники ОБСЄ відважно знищують запаси віскі. На лицях перехожих ще немає ознак страху, але вже немає слідів безтурботності.

А в місцевих школах, як і по всій країні—перший учбовий день. З дверей 66 - й спеціалізованою випурхнули збуджені першокласники. Веснянкувате чубате хлопченя потонуло в обіймах зворушених батьків. Ще зовсім молодий папа, дбайливо погладжуючи правою рукою чубату голову нащадка, лівою вправно відчепив від лацкана новенького піджачка синьо - жовту стрічечку. Мить подумав і, покосившись на мене, сховав клаптик в задню кишеню джинсів.

Його рухи не були метушливими.Але все одно виглядали злегка злодійкуватими. Він
не кинув частку національного стягу собі під ноги. Але і не залишив на грудях сина. Він її сховав. Акуратно. І глибоко.

Ця картинка часто виникала в пам'яті під час поїздок на стріляючий Схід. Байдуже обличчя незнайомого маріупольського хлопця і його легкодухий жест встають перед очима, коли у черговий раз чую про реінтеграцію неконтрольованих територій Донбасу. Про майбутнє переконливого шматка країни і долю людей, що населяють його.

Люди і папери

Чергове припинення вогню тривало прогнозовано недовго. Відновлення артобстрілів і боестолкновений стало очікуваною російською відповіддю завзятості української сторони на переговорах в Мінську. Москва удалася до тієї, що виправдала себе раніше тактиці—загострення бойових дій зазвичай робило Київ зговірливіше."Розморожування" конфлікту всякий раз викликало занепокоєння Заходу, політики і дипломати звично тягнулися до телефонних трубок. Київські абоненти, що цілком природно страшаться масштабної війни і що так же природно бояться втратити фінансовій допомозі, йшли на нові поступки. Так народжувалися угоди і домовленості—офіційні і закулісні, писані і неписані.

Цілком імовірно, так буде і цього разу. Стрільба на Донбасі перетворює розмови про вибори на неконтрольованих територіях в дозвільні. Проте, немов ігноруючи цей факт, 10 листопада міністр закордонних справ Німеччини Франк - Вальтер Штайнмайер говорить про них як про цілком можливу подію. Більше того, глава німецького МЗС як про факт, що відбувся, заявляє, що бунтівні території набудуть додаткових повноважень ще до внесення необхідних змін до Конституції.

"У Парижіми домовилися, що вдень виборів на Сході України закон про особливий статус набуде чинності на попередній основі(тут і далі виділено мною.—С.Р.).Якщо ОБСЄ підтвердить, що вибори були проведені належним чином, тодізакон набуде чинності на постійній основі"—цитує високопоставленого дипломата агентство "Інтерфакс - Україна".

Раніше офіційні представники української влади, коментуючи підсумки жовтня, що відбувся на початку, паризького саміту глав держав "нормандської четвірки", жодного разу не згадували про подібну домовленість. Дострокове введення в дію закону про "особливості" подавалося як побажання, з яким Київ, нібито, поки не погоджувався. Одно з двох : або бреше Штайнмайер, або лукавлять наші провідники.Ваша версія? І якщо це правда, то які ще домовленості залишилися таємницею?

Тим часом побачила світ концепція майбутнього закону "Про особливості застосування Закону України "Про місцеві вибори при проведенні позачергових місцевих виборів на території окремих районів Донецької і Луганської областей України". За нашою інформацією, документ (невиясненого авторства) вже поступив до парламенту, де спеціальній робочій групі належить перетворити його в повноцінний законопроект.

У преамбулі концепції, що іменується "Концептуальні підходи", міститься посилання на 18 - й пункт перехідних положень проекту змін Конституції. Нагадаємо, там вказується: "Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом". Нагадаємо також, що коментатори від влади регулярно підкреслювали:ця норма може втратити силу у разі невиконання протилежною стороною своїх зобов'язань; термін її дії обмежується терміном дії конкретного закону. Спірна теза. Викладене в концепції цю сумнівність підтверджує. Цитуємо: "…пункт 18 Розділу XVдія норм якого не обмежена в часі".Сие означає: якщо конституційні зміни будуть прийняті, самоврядування окремих районів Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) визначатиметься спеціальним законом дотипоки цю норму не вилучать з Конституції.А якщо закон матиме часові рамки, то їх доведеться подовжувати. Или приймати новий.

Зрозуміло, концепція ще не закон, а закон—не конституція.Але де гарантія, що "необмежена дія" спецзакону не є ще однією неофіційною домовленістю, досягнутою в Парижі, Берліні, Мінську et cetera?

11 листопада президент на зустрічі з новообраними міськими головами підкреслив, що українська сторона продовжуватиме виконувати мінські угоди. Виразив надію, що конституційні зміни (що містять і згаданий 18 - й пункт) будуть підтримані 2/3 голосів депутатського корпусу. І завірив, що в цих угодах прихований довгожданий світ.

Акомпанементом президентським словам були залпи в районах Авдеевки, Пісків, Марьинки, Майорського, Зайцево, Новозвановки…

Кремль продовжує давити на Київ і на захід. Його емісари з "ДНР" і "ЛНР" на переговорах в Мінську продовжують настоювати на власних правилах проведення майбутніх виборів. Вимагаючи обмежень пасивного і активного права для частини тимчасово переміщених осіб;заборони на участь у виборах ряду загальнонаціональних партій; виборчого доступу ЗМІ, преференцій в процесі формування виборчих комісій. І негайній амністії для бойовиків.

Найближче засідання політичної підгрупи в Мінську відбудеться 17–18 листопада. Воно частково повинне показати, наскільки ефективними виявляться силові вправи Путіна і телефонні напучення західних дипломатів, політиків, чиновників. Наскільки сильно українська влада (що постійно рапортує про створення нової боєздатної армії) боїться ескалації конфлікту. І наскільки легко державу підштовхнуть до декоративних виборів на де - факто окупованої території. До виборів, ні на секунду що не наближає світ.

Лінія обмеження

По менімінські угодисхожі на детальні рекомендації по лікуванню від застуди, прописані смертельно хворому на рак.Про юридичні і політичні вади домовленостей я писав багато і детально. Пару слів про моральну складову.

Гармати Путіна і заяви Штайнмайера підштовхують українську владу до одностороннього виконання "плану по врегулюванню". Воно повинне виражатися в проведенні не контрольованих Києвом виборів на окупованих територіях; у наданні юридичної сили закону про "особливості"; у закріпленні цих "особливостей" в Конституції. Захід дістає можливість на якийсь час забути про Україну. Москва отримує вогнище постійної дестабілізації, анклав свого впливу, де - факто визнаний Києвом і частково їм фінансований. Вожді бунтівного краю отримують амністію для бойовиків, легалізацію незаконних формувань, управлінську самостійність, бюджетні вливання з Києва і фактичну легалізацію.Київ не втратить політичну і фінансову підтримку Заходу, отримає деякі гарантії непоновлення повномасштабної війни, а також ілюзію перемир'я. Яке не виключає нового обстрілу, нових боестолкновений і нових жертв.

Усе це, ймовірно, буде красиво (як у нас уміють) подано як рішучий крок на шляху до світу і реінтеграції. Але пройде зовсім небагато часу і до влади виникнуть питання, на які буде непросто дати відповіді. Люди, жертвуючі свої заощадження, на потреби поранених, сиріт, переселенців і армії матимуть право запитати, чому частина їх податків йтиме у фактичне розпорядження тих, хто так і не поніс покарання за розв'язування війни. Родичі загиблих матиме право запитати, чому вбивці їх батьків, чоловіків і синів не у в'язниці. Ті, кому прийдуть похоронки вже після проголошення "світу" (а вони, на жаль, приходитимуть)—чому в їх будинок все одно стукається смерть.Що голосували за "президента світу" має право запитати, чому світ так і не настав. Що билися за територіальну цілісність має право запитати, чому наш кордон досі не наша (а нашою вона стане ще не скоро). Що живуть на окупованих територіях і сподівалися на повернення української влади має право запитати, чому вона так і не повернулася. А вона туди повернеться не скоро.

Війна принишкне, але не піде. Ніхто не пустить українську владу на окупований Схід добром, асилою брати його вона не готова.Обговорювати, чи виправданий силовий варіант, наскільки він гуманний і реалістичний, чи є у держави подібний ресурс, не має сенсу. Нинішня влада подібний варіант не розглядає.Це очевидно і це необхідно приймати як даність.Одностороннє виконання мінських угод перетворить сьогоднішню лінію розмежування вогню на лінію обмеження можливостей.Київ візьме на себе непідйомні зобов'язання, фінансові і політичні. І остаточно позбавить себе права говорити правду власним громадянам.

Сьогодні така можливість ще є. Правда проста і жорстока. Війна не закінчиться швидко. Світ не настане завтра. Україна не скоро відновить свою територіальну цілісність. Росія доки не піде з ОЛДРО. Ці території окуповані і це слід визнати юридично, прописавши їх статус взаконі, встановивши характер співіснування з цими територіями, розписавшидовгий і реалістичний планїх повернення. На цих територіях неможливо провести вибори за українським законодавством. І доки вони не звільнені, не може бути ніяких виборів, законодавчих "особливостей" і конституційних преференцій.

Хотілося б знайти альтернативу горезвісній "стіні", але доки вона не видима."Україна буде готова йти по найжорсткіших сценаріях, аж до сценаріїв "Стіни", де сепаратисти і Кремль залишаться наодинці один з одним. Саме на недопущення подібного сценарію розвитку подій сьогодні спрямована уся політика і пропаганда Москви". Ці слова належать не записному істерикові, а одному з найпрагматичніших вітчизняних політиків. Це цитата зстатті глави Інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна, опублікованою на ZN.UA в серпні цього року. Помічу, що Горбулін—активний учасник так званого мінського процесу і кому, як не йому знать, чого боїться осоружна сторона. І на що не повинна йти сторона наша.

Питання не лише в тому, чи "буде готова Україна йти по найжорсткіших сценаріях", або Володимир Павлович переоцінює жорсткість нашої влади. Питання в тому, чи готова Україна реалізувати сценарій, якщо вона на нього все ж зважиться.

По той бік стіни

"У наших краях немає іншої роботи. Просто немає. У сусідніх районах де - те шахта тріпається, де - те заводик який, де - те фермери які - те. А тут єдиний заробіток—контрабанда. Одні перевозять, інші супроводжують, треті беруть на зберігання. Хто з військовими домовляється, хто—з тією стороною, хто охороняє, хто машини лагодить, хто провідником працює. Хто сотню на цьому має, хто—десятки тисяч. З цього живуть, дахи латають, їжу купують. По обидві сторони "нуля", у них така ж історія. На сьогодні "контрабас"—ледве чи єдиний реальний сектор економіки якщо не в усьому Донбасі, то в окремих районах—точно. Я вже не говорю про те, скільки народу з цього годується вгорі—і у Києві, і в Донецьку, і в Луганську. Особисто я—за Україну, але доки іншої роботи Україна цим людям не дала.Не вірю, що це можна припинити, але якщо кисень перекриють, потрібно що - те запропонувати натомість. Інакше точно стріляти будуть".

Приведений монолог—одкровення одного місцевого "самоуправленца" з Луганської області, з яким я спілкувався ще влітку. Правдивість його слів неодноразово підтверджувалася оповіданнями інших людей, місцевих жителів і військових. Багато хто підкреслював і масштаби незаконного товарообігу, і фактичну безальтернативність подібного промислу.

У Краматорську знайомий контррозвідник помічав, що активність участі військових в подібних схемах різко зростає у міру затихання активних бойових дій. "Як тільки припиняються обстріл і атаки, починається КВН—веселі п'ють, меткі стрижать перевізників". А ще "контрик" звернув увагу на зміну відношення людей в погонах до такого заробітку."Раніше соромилися чи що більше, зараз збір плати з візників перетворюється ніби як в звичай цієї війни…"

У Марьинке бойовий офіцер (дійсно, бойовий, без всяких лапок) розповідав, що вважає побори "контрабасистів" своєрідними трофеями. "Ми кров'ю платимо на цій війні, нехай нам платять ті, хто на цій війні і на нашій крові наживається. Ну, тормозну я їх, вони потім все одно відкупляться і через інший блок поїдуть. Раз цю хрень заборонити не можуть, я на ці бабки гнилі бійцям дощовики купую, спальники, термобелье нормальна, все чого нам тил доки недодає. Генератор, "пігулку" для медиків, "Ниву" своєму замові, що ж йому на БТР кожного разу по позиціях мотатися. Я ж їх в кишеню не покладу, погребую".

Якщо влада насправді прагне виграти цю війну, їй доведеться зрозуміти, з ким, з чим, за кого і за що вона воює. Поставити питання:чому люди, готові віддати життя за країну, часто не вірять в здатність держави "заборонити цю хрень". Замислитися над тим, що занадто вже багато хто сприймає банальне протизаконне діяння, як єдино можливий вид заробітку або різновид трофея. Злякатися, що думають ці люди про таку владу. Жахнутися, як розкладає ледве зміцнілу арміютакавійна.

"Добре, що не стріляють, добре, що хлопчаки не гинуть, не калічаться. Але бойові ніби як мобілізують. А так, коли ні війни, ні світу, "аватари", "зальоти"…Швидше б світ, чи що. Світ скоро, а"?

Я не знав, що відповісти цьому хлопцю, який пройшов усю війну—від Семеновки до Щастя.

Але я знаю, що перемогти не можна, якщо мовчати про "контрабас" і "аватари". Якщо той, хто воює, не отримуватиме від тилу все, що йому потрібне.А той, кого війна позбавила роботи, не отримуватиме від держави хоч би те, що необхідно для виживання. І посилання на бідність держави звучить кепкуванням для будь-кого, хто хоч би приблизно представляє масштаби тіньового товарообігу на Донбасі.

Інакше в державі переконаються одні, і в нього не повірять інші. А таких в Донбасі, по - моєму, поки більшість.

Маркіровка

Зараз з'явилася безліч знавців загадкової "донбасівської душі". Посилаються на численні соцдослідження, які, по - моєму, породжують більше питань, ніж дають відповідей. Одні у черговий раз закликають "почути Донбас" і навперебій розповідають, до якого саме місця потрібно прикласти вухо. Інші (таких було особливе багато на початку війни) називають головним рецептом приборкання норовливого силу.

"Є історія, вважатимемо її легендою цієї війни.У червні одне з невеликих шахтних селищ, не захоплений Російською Федерацією, був захищений блокпостом української армії. Щоночі з різних будинків селища блокпост обстрілювався: то з автоматів, то з мінометів. Воїни приїжджали і не розуміли, що таке, що відбувається.Один з українських воїнів був місцевим і сказав: "Я розв'яжу цю проблему". Він зробив шибеницю, поставив біля блокпоста на площі. Уранці місцеві жителі принесли бійцям кашу, вареники, ковбасу. І сказали: "Ну, хлопцi, шо ж ви не сказали, шо ви—влада"! Тот, з місцевих, запитав, показуючи на шибеницю: "Хлопці, прибирати будемо"? Вони порадилися і сказали: "Нi, гань постоїть. А то забалуємо". Так от, спочатку шибениця, а потім школа. Ось так сюди може прийти чужий бог". Це—історія від письменника, професора, доктора наук, уродженки Донецька Олени Стяжкиной.

"Більше рішучості, більше волі.Політика політикою, але ментальність Донбасу сприймає тільки твердість, рішучість. Якщо ще простіше—народ Донбасу розуміє тільки силу, як би грубо і цинічно це не звучало. Толерантність тут не в шані. Давайте дивитися правді в очі: Янукович раком ставив цей Донбас, тут люди до цього звикли". Це—інструкція від простого, як автомат Калашникова, уродженця Константиновки, колишнього командира добробата "Артемівськ", а нині депутата ВР Костянтина Матейченко, розказана їм "Українській правді" ще минулого року.

А ще є думка Іларіона Павлюка, що відвоював в "Гарпуні" і повернувся до журналістики і режисерства. "Сила там є більшою цінністю, ніж свобода. Я хотів би помилятися. Тому що це насправді дуже страшно. Але там тебе поважають, коли ти перестаєш бути ввічливою людиною, а стаєш просто людиною з автоматом. І ця повага не є страхом.Воно є щирим".

Залишу ці думки без коментарів, бо не претендую на знання особливостей характеру жителів окремих районів Донецької і Луганської області. У одному населеному пункті я почув три різні версії з приводу місцевих настроїв. Думка військового: "Та тут кожен другий сепар. Кожен таксист, кожне хлопченя—розвідник. Будь-хто тільки сидить і чекає, коли орки повернуться". Точка зору місцевого активіста : "Після того, як звідси вибили бойовиків, більше половини—за Україну, це точно. Вони вже наїлися Новороссией". Роздуми обивателя в місцевій кафешці: "Ну, відсотків десять за "ДНР", відсотків, думаю п'ять—за Україну. Іншим—наплювати. Аби не стріляли. І не чіпали".

Але і тих, кому ніби як не все одно, зрозуміти не завжди просто. Був влітку в Сартане, незабаром після жорстокого обстрілу.Щоб зрозуміти, що "прилітало" з боку Новоазовска, "звідти", напевно, не треба бути трассологом. Проте усі місцеві, готові говорити про наліт, наполегливо твердили: "Це "укры". У прифронтовому селі на Луганщині, розмочаленому артой, напівпорожньому і напівголодному, офіцер розповідав, як вони влаштували засідку на отруйника колодязя, яким користувалися військові. Це виявилася бабуся, з якою вони регулярно ділилися їжею. "І вона нас кожного разу щиро дякувала, із сльозами, таке не зіграєш". Один з російських телеканалів тиражував таке ж щире обурення бойовика, який, приголомшуючи зброєю, обурювався, чому Київ стільки часу не платить йому зароблену пенсію. Він не жартував. І не грав.

Не знаю, наскільки можу довіряти власним суб'єктивним відчуттям, але мої довоєнні враження війна лише підтвердила.

"Ваші"—коли йшлося про українських військових."Ті"—коли необхідно було позначити в розмові дээнеровцев. Саме такими термінами оперувала офіціантка в кафе недалеко від Красноармейска навесні 14 - го. Пізніше я стикався з такою ж маркіровкою в Попасной, Лисичанську, Артемівську. І, як мені здається, це не було спробою приховати свою симпатію до творців "новороссии". За моїм скромним розумінням, останні не являються для більшості населення дійсно "своїми". І ми теж.

Уперше опинився в Криму і Донбасі відразу після проголошення незалежності. Перше відчуття—на півострові розвал СРСР велика частина населення сприйняла хворобливо, в гірницькому краю його, по - моєму, не помітили. Київ залишався для тамтешніх жителів таким же далеким, як Москва. Подальші відрядження лише підтвердили це враження.

Ніскільки не ідеалізую жителів інших регіонів. Скрізь були і є свої казнокради, шахраї, подвижники і донкихоты."Львівські бандити не гірші і не кращі за луганських"—ділився враженнями приятель, що мав нещастя близько спілкуватися і з тими, і з іншими. Скрізь критикували владу і будували плани на майбутнє. Але у будь-якому іншому місці зв'язували ці плани з новою українською владою і новою українською державою. Скрізь ти почував себе в Україні, але в Лисичанську, Горловці і Волновахе розумів, що ти на Донбасі.

Не покидало відчуття, що люди, що зустрічаються мною, в масі своєї не відчували себе громадянами цієї країни. У них, по - моєму, просто не було приводу замислитися про це. Вони, здається, ніколи не вважали себе ні українцями, ні росіянами. Вони були жителями Донбасу. Вони байдуже прийняли зміну прапора і грошової одиниці, зафіксувавши це як неминучу даність. Більшість ніколи не виїжджала за межі краю. Хазяї регіону ніколи не впускали у свою вотчину чужаків.Так було простіше грабувати, доїти, управляти, торгуватися з Києвом за преференції і дотації. Вони підгодовували горезвісний регіональний патріотизм, збільшуючи дистанцію між Києвом і іншою Україною. Тому від Києва періодично вимагали "почути Донбас", ігноруючи той факт, що столиця була така ж глуха до голосу Полісся, Волині, Слобожанщини або Поділля.

Немає точного вимірника патріотизму. Важко заміряти його реальний рівень, скажімо, в Харкові, Запоріжжі або Одесі. Але там людей тих, що усвідомили або усвідомлюють себе громадянами країни стає відчутно більше. Миколаївський колега днями дуже точно помітив: "В нашому місті за останні півтора роки багато що змінилося. Не те, щоб люди змінили свої погляди. Швидше, вони їх набули. Раніше багато хто просто не замислювався про те, що таке Батьківщина".

У Донбасі приводом замислитися могла стать війна. Але для більшості так і не стала. З'ясовно.У квітні минулого року на блокпосту біля Красноармейска плечистий хлопець у балаклаве, тільнику і маскхалаті, прикрашеному георгіївською стрічкою, гаряче переконував мене: "Залиште нас в спокої! Ми ваших виженемо, сунутимуться росіяни—їх виженемо. Самі розберемося! Янукович—му…ак. Але він наш му…ак. А ви ж його незаконно скинули! І тепер нациков присилаєте, які учора сім'ю на блоці розстріляли"!

Він, по - моєму, був щирий і у своїй готовності "гнати росіян, якщо сунутимуться". І у своєму регіонально - патріотичному бажанні захищати "свого му…ака" від кровожерних нациков. Де він зараз, цікаво? Жене, напевно, бурятів і осетинів через кордон…

Прапори і душі

Не покидає відчуття, що багато хто помиляється, оцінюючи те, що відбувалося і відбувається в Донбасі.Досить масові проукраїнські мітинги в ще не окупованому Донецьку і пізніше в звільненому Маріуполі схильні були приписувати збільшеному патріотизму. Можливо. Але ризикну посперечатися, посилаючись на власні враження. У буржуазному Донецьку це було, частково, протестом середнього класу, що побоювався підривання порядку, що склався, інтуїтивно (і небезпідставно) жахнувся прийдешньому беззаконню. У Маріуполі—захисна реакція, страх перед повторенням нетривалого, але "яскравого" правління "Чечена" - Борисова. Це, швидше, інстинктивне, ніж усвідомлене. Яке повільно, але вірно проникає в уми і серця жителів більшості регіонів. Що - те що відчули в душі в 2014 - м і що не дають цьому почуттю померти в 2015 - м. Незважаючи на лукаве базікання і волаючу безпорадність можновладців.

Ми ритуально наділяємо жителів Донбасу нав'язаними шаблонними звичками, неіснуючими достоїнствами і придуманими гріхами. Що не усі, що поїхали звідти—патріоти, і що не усі, що залишилися там—"сепары". Не усі, хто в Києві не чіпляє синьо - жовтий прапорець на лобове скло машини з номером АН або ВВ, симпатизує захарченкам і теслярським. І не усі, хто ходить на проукраїнські мітинги в Краматорську або Сєвєродонецьку, готові пожертвувати заради країни чим - те, окрім півгодинного стояння під українським прапором.

Я б ризикнув припустити, що за час війни і патріотів, і апологетів "російського світу" в Донбасі стало ще менше. Багато хто не готовий пробачити руйнувань, голоду і смертей. Одні не готові пробачити цього неспроможній (поки) київській владі, інші—карикатурний донецький - луганською.

Знаю хлопця, що щиро вважав Донецьк Україною, але що залишився в неукраїнському Донецьку, відмовився від запланованого переїзду на "материк" після того, як очманілий снаряд, що прилетів з українського боку, поховав усю сім'ю його близького друга. І поховав його минулі уявлення про Батьківщину. Знаю іншого хлопця, уродженця Донбасу, мобілізованого у ВСУ танкіста, що ховав біля серця прапорець "ДНР". Тепер він носить біля серця навіть не синьо - жовтий, а червоно - чорний. Після того, як його, ризикуючи життям, витягнув з машини, що горіла, однополчанин, уродженець Галичини.

Події останніх років повинні були стати приводом більшості жителів Донбасу замислитися про те, що означає для них Батьківщина, країна, держава. Але про це важко думати, коли "прилітає", коли голодуєш. "Аби не стріляли"—виправдана теза для тих, хто навчився визначати боєприпас по звуку.

Світ, на жаль, недосяжний.Перемир'я примарне. Можливо лише замиряє. Воно реалістичніше, ніж міфічні переговори про світ. З Москвою домовитися неможливо—вона наполегливо відмовляє нашій країні в існуванні. У Донецьку і Луганську домовлятися ні з ким. Лубкові "лідери" несамостійні і неспроможні. Навряд чи вони—виразники дум більшості населення, де природним чином росте відсоток тих, хто за те, "щоб не стріляли". Трудноосуществим процес перемир'я, схожий, скажімо, з північноірландським—ні з ким домовлятися. Готові домовлятися, представляють тільки себе і не хочуть світу. Ті, що бажають світу неповноважні домовлятися.

Стена—дуже погана штука, але альтернативи їй доки не видно. Якщо розглядати її не як самоціль, а як інструмент. Несхожі один на одного берлінська і корейська стіни дали можливість двом частинам різних країн побудувати, по суті, різні світи. Незрівняні.Що прискорило обвалення однієї стіни, і рано чи пізно обрушить іншу.

Замиряє в Донбасі поява такої стіни, очевидно, припускає. Але воно припускає і багато що інше. Законодавче визнання відторгнутих територій окупованими. Здатність не брехати власним громадянам. Відмова від декоративних виборів і фактичної легалізації сепаратистів. Зобов'язання повернути втрачені території і визнання того, що це станеться не скоро. Готовність дійсно допомогти тим, хто вже покинув рідні краї і тим, хто зважиться на це, розуміючи, що інакше йому доведеться жити за стіною. Чесне визнання того, що держава об'єктивно не може містити тих, хто живе на території, цією державою не контрольованої. Реалізацію ефективної програми створення робочих місць на звільнених територіях. Реалізацію дієвої програми адаптації внутрішньо переміщених осіб. Жорстоку і негайну боротьбу з контрабандою.Припинення загравань з тими, хто розпалював сепаратизм. Побудова стіни, а не тину, через який снуватимуть ДРГ, контрабандисти, провокатори і просочуватися зараза сепаратизму. Забезпечення ефективної безпеки лінії розділення. Вибудовування точної дипломатичної лінії поведінки. Розробку реалістичного плану поступового повернення окупованих територій. І запуск реформ, без яких усе вищеописане неможливе. Важко? Безумовно. Але альтернативи, по - моєму, немає. Жорстоко? Так. Але саме про це треба говорити, усупереч обивательському бажанню відволікатися на Тетерука з Кужель і Соболєва з Маричкой.

Держава, з різних причин, не змогла забезпечити виконання завдання по збереженню цілісності країни. "Мінський план" в існуючому виді веде до подальшого її руйнування. Батьківщину не вибирають.Але чесна влада повинна надати тій частині країни, яка, з різних причин не замислювалася про поняття "Батьківщина", шанс про неї подумати. Надати право вибору місця проживання. Жорстокий, але, напевно, необхідний крок. Без якого одна частина населення не зможе знайти своїх між "вашими" і "тими". Без якого інша частина населення, що ховає прапорець певного кольору в задній кишені, можливо так і не випробує потреби носити його біля серця.

Це адже війна не за території, а за людей, правда? Це адже війна, правда? І вона не завершена?

Сергій Рахманин "Дзеркало тижня"