Про майбутнє країни без майбутнього

Точка зору

Справи в колгоспі йшли погано, тобто не так щоб дуже погано—можна навіть сказати, що і добре, але з кожним роком все гірше і гірше.

Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкина.
Володимир Войнович

Аналітична записка, складена автором для президента України десять років тому, називалася "Про побудову могутньої держави в центрі Європи" (текст доступний для користувачів Інтернету по назві).

У той період нашої історії успішний варіант майбутнього представлявся реальним.На жаль, у нинішній момент ми маємо і в країні, і на "великій шахівниці" ситуацію принципово відмінну. Тому і заголовок, і підзаголовки будуть помітно менш оптимістичними…

Якість влади, або Чому в Україні неможливе те, що можливо в Сінгапурі

У поганому функціонуванні будь-якої організації завжди винен той, хто нею управляє. На кораблі це капітан, в господарському підприємстві—директор, у футбольній команді—тренер, в державі…Ну це дивлячись яка держава. Наприклад, Третім Рейхом управляв фюрер, Радянським Союзом—КПРС, в Україні основним суб'єктом влади є народ. Здається, ми знайшли винуватця усіх наших бід, проте тут потрібно уточнення.

Згідно Конституції України "народ здійснює свою владу безпосередньо, і…". Згадаємо: безпосередньо наш народ використав своє конституційне право лише двічі: в 2004 - м і в 2013 - м.Обидва майдани були формою примусу, який здійснював "носій суверенітету" по відношенню до підлеглих йому владним структурам, відповідно до статті 69 Конституцій, де так прямо і сказано: "і інші форми безпосередньої демократії". Далі, після Майдану реалізовувалася друга частина цитованої вище фрази : "…і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування". Тобто фактично усі ці роки владу в країні здійснював не сам народ, а ті його представники, яким він цю владу довіряв. Можна констатувати, що народ завжди робив невдалий (для себе) вибір. Чому?

Відповідь на це питання дуже проста. У - перших, наш народ не делегує своїх представників зі своїх лав унаслідок своєї політичної неписьменності. (Це характерно, у тому числі, і для молодого покоління українців. Одиничні виключення лише підтверджують цю закономірність.) У - других, роблячи свій вибір серед тих кандидатів, яких пропонують засоби масової інформації, народ обмежує круг обираних лише тими особами, які здатні платити мільйони за свою кампанію. Таким чином, обирані і виборці діляться на два супротивні класи—клас імущих обираних і клас незаможних виборців. Особливістю України є те, що між двома цими класами немає відчутного прошарку—середнього класу, який в розвинених країнах має фінансову можливість вносити свої корективи у виборчий процес. Тобто "власником заводів, газет, пароплавів" виступає обмежене коло осіб.

Можна стверджувати, щоголовною бідою нашої країни є висока концентрація капіталів. Для того, щоб представити зримо, що це таке, скористаємося методом, запропонованим російським економістом В.Галиным.Як говорить сам автор, "метод грунтований напорівняльноюоцінці долі станів мільярдерів Forbes в сукупному доході їх країн. За останній, в даному випадку, узятий сумарний ВВП цих країн, накопичений з початку неоліберальної революції, тобто за останні 20 років". У своїй книзі "Остання цивілізація" Галин приводить наступну таблицю.

За даними на 2012 р., які, підозрюю, принципово не змінилися, лідерами в концентрації капіталів були Росія, Чилі і Україна. На протилежному кінці цієї перевернутої піраміди—країни з найвищим Індексом людського розвитку (ИЧР), який щорічно публікується у рамках Програми розвитку ООН. Є про що замислитися?

На жаль, головна біда, як і належить, не одна. Можна засмучуватися з приводу кількості великих власників, але ще більшою проблемою є їх якість.Читаючи мемуари сінгапурського диктатора, важко уникнути відчуття його негативного відношення до якого - або варіанту еміграції з острова. Дійсно, Англія для нього—чужа культура, Китай—чужа ідеологія, Малайзія—перманентно вороже середовище. Тобто ця людина просто була вимушена створити на мініатюрному (за нашими мірками) майданчику державу, безпечну і комфортну, у тому числі і для себе особисто. Інша річ українські або російські правителі: вони купують нерухомість в Європі, вони тримають капітали в зарубіжних банках (чи компаніях), їх діти знаходяться в західних країнах частіше і більше, ніж на батьківщині. Навіщо людині, що має багато грошей, намагатися що - те перетворювати в Україні, якщо його у будь-який момент готова прийняти інша країна, з незрівняно більш високим рівнем життя? Тому, у разі чого, вони легко збігають в ті ж Штати або як мінімум в Австрію.Тобтонаша правляча бізнес - еліта є "відцентровою орієнтованою".Тоді як бізнес - еліти успішних країн являються "доцентровими".Щоб не сперечатися, де тут причина, а де слідство, згадаємо, як в період "Великої депресії" уряд Рузвельта ввів жорстокий прогресивний податок. Але ніхто з тамтешніх олігархів не змінив громадянство.

Відсутність реальної опозиції

Під час Помаранчевої революції ми могли спостерігати, як на місця, звільнені колишніми олігархами, приходять представники такого ж великого бізнесу. Нинішній правлячій коаліції опонує "Опозиційний блок", в якому першу скрипку грають такі ж мільйонери. Більше того, якщо раптом починає надмірно проявляти активність не зрозуміло чия відносно скромна партія, ми відразу ж шукаємо її таємного спонсора: потрібно ж знати, чиї інтереси вона має намір захищати.Тобто ми розуміємо, що на зміну нинішнім олігархам може прийти тільки інший не менш великий капітал. Чи можливо розірвати цей порочний круг?

Дмитро Выдрин одного разу сказав, що перемогти великий бізнес може тільки малий бізнес. Це твердження здається парадоксальним, оскільки величини виглядають незрівняними. Проте досвід Фрідріха Райффайзена, що організував в 1846 р. селян на створення першої кредитної спілки кооперативів, говорить про зворотний. У нашій країні теж час від часу робляться спроби об'єднання суб'єктів малого бізнесу. При цьому показове відношення влади як до акцій таких об'єднань, так і до малого бізнесу в цілому. Тут можна згадати, наприклад, розгін "податкового майдану" при Януковичі, неодноразові спроби звуження "упрощенки" або урочисті звіти київського мера про ліквідацію тисяч торгових точок, тобто тисяч робочих місць.(Згадаємо, що сінгапурський диктатор поступив з точністю до навпаки: не ліквідував торгові місця, а побудував для торговців спеціалізовані павільйони.) Чому українська влада поводиться так само? Тому що серйозно сприймає попередження Выдрина? Не зовсім. Така поведінка правлячих еліт цілком природно для держав, що знаходяться на нижчому ступені розвитку інститутів.

Лауреат Нобелівської премії по економіці Дуглас Норт про мотиви говорить так: "Природна держава вирішує проблему насильства, створюючи пануючу коаліцію, яка обмежує доступ до цінних ресурсів…і контроль над цінними видами діяльності…надаючи його тільки елітам". І далі:"Використання природною державою привілеїв і рент для підтримки пануючої коаліції вимагає обмеженого доступу, який попереджає появу опозиційного громадянського суспільства, здібного вплинути на політику уряду".

У державах вільного доступу все відбувається абсолютно інакше. Наприклад, Адміністрація у справах малого бізнесу в США щорічно витрачає 20 млрд дол. на позики і гарантії на підтримку приватних компаній Сполучених Штатів. У Україні така підтримка теж, здається, є. Ось що про це говориться в звіті дослідження, проведеного Crown Agents : "…бюджетні кошти, що виділяються на розвиток малого і середнього підприємництва і приватного сектора, дуже обмежені. Так, в 2012 р. загальний об'єм бюджетних витрат у вказаному напрямі склав 14,5 млн грн, а в 2009–2011 рр.—ще менше.Крім того, упродовж тривалого часу в цій категорії державної підтримки спостерігається використання засобів не за цільовим призначенням".

Українським олігархам не потрібна сильна опозиція, томузростання малого бізнесу—відповідно, і середнього класу—цілеспрямовано стримуватиметься.

Цілеспрямоване руйнування економіки

Здається, давно вже ніхто не оспорює, що для становлення сильної держави необхідно розвивати виробництво. Норвезький економіст Эрик Райнерт в книзі "Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними", зокрема, посилається на дев'ять правил Філіпа фон Хорнигка, сформульованих ще в 1684 р. При цьому сам Райнерт ключовим вважає правило номер два, в якому вказується:"Усі ресурси, існуючі в країні, які не можна використати в їх природному стані, повинно обробляти в межах країни; оскільки промислові товари зазвичай стоять в 2–3–10–100 разів дорожче, ніж сировина". Аналізуючи економічну історію лідерів, норвежець стверджує, що "усі країни, які сьогодні багаті, обов'язково проходили через період захисту національної оброблювальної промисловості". Відсутність такого захисту в слабкіших країнах означає їх деіндустріалізацію: "Ми можемо так сформулювати проблему бідності : Африка і інші бідні країни бідні, тому що ним відрізані або не дані можливості розвивати капіталізм як систему виробництва". З точки зору Райнерта, Україна—це "колонія", тобто "країна, яка спеціалізується наневигідній торгівлі:на експорті сировинних товарів і імпорті високотехнологічних продуктів, будь то промислові товари або послуги наукомісткого сектора".

Проте реальні власники держави—олігархи, тобто—заробляють майже виключно на експорті сировини. Причин тому декілька. У - перших, вони зуміли вчасно приватизовувати добувну галузь, експорт продукції якої дає миттєву віддачу. У - других, створення переробних підприємств вимагає інвестицій, які не факт що окупляться до того, як ці об'єкти у тебе відберуть. (Навіщо "відцентровому" власникові зайвий ризик?) У - третіх, переробка означатиме створення нових робочих місць для висококваліфікованих і, відповідно, високооплачуваних працівників. А це означає, знову ж таки, зростання середнього класу.

Як тут не згадати, що в числі своїх 13 "Правил економічної емуляції і розвитку" Райнерт називає і "відносне пригнічення…груп, зацікавлених у виробництві сировинних товарів"?!

Іноді доводиться чути нарікання на те, що українська олігократія замість того, щоб займатися економікою, займається ідеологією. Не можу погодитися з цим, оскільки, усупереч офіційним твердженням, кампанія декомунізації переслідує не ідеологічні, а меркантильні цілі. Переконуючи громадськість і суспільство в негативному впливі нашого загального соціалістичного минулого, реальні власники держави прагнуть, в першу чергу, позбавити суспільство його соціальних завоювань, а саме: суспільної власності і соціальних пільг. При цьому старанно насаджується міф про нібито принципову неможливість ефективного функціонування державних підприємств. Тут все просто:підприємства, що є власністю усіх громадян України, руйнуються з метою подальшої їх приватизації олігархами. А згортання соціальних програм має на меті скорочення витрат державного бюджету. Потому як чим менше буде цих витрат, тим більше можна буде вкрасти. Залишається лише додати, що "десоциализация" України є антиконституційним процесом.

Плач усіх останніх урядів з приводу відсутності засобів на соціальні програми виглядає смішним, оскільки вони ніколи не намагалися заробляти для цих програм гроші. Не повторюватимемося про держпідприємства, які ці уряди розорили, продали і проїли. Поговоримо про такий резерв, як наука.

Бездарно керованій незалежній Україні в спадок від так само бездарно керованого СРСР дістався величезний об'єм науково - дослідницьких інститутів і внз, які десятиліттями давали ефективну віддачу у вигляді нових технологій.У цивілізованому світі наукомісткі технології забезпечують відчутний приплив матеріальних засобів. Власне, для цієї держави і інвестують в науку. Але тоді виникає питання: чому немає відчутного впровадження інновацій? Документально можу підтвердити, що Україна має величезну кількість необхідних економіці розробок. Але інтерес до них проявляють, як правило, не вітчизняні, а зарубіжні структури. Чому ж не свої? На це питання ще в середині минулого століття відповів Й.Шумпетер: "Прогрес має на увазі руйнування тих капітальних вартостей, з якими конкурує новий товар або новий метод виробництва. В умовах сучасної конкуренції старі виробничі потужності мають бути пристосовані до нових умов (процес, що вимагає додаткових витрат) або знищені.Але в галузях, де немає досконалої конкуренції і виробництво контролюється декількома великими концернами, у останніх є досить можливостей для того, щоб відбити атаки, яким піддаються їх капітали, і уникнути збитків на капітальних рахунках; коротше кажучи, вони можуть потягатися і з самим прогресом". Тобто Шумпетер підтверджує те, про що ми говорили на самому початку: головна біда нашої країни—висока концентрація капіталів.

На проблему інноваційної політики України необхідно дивитися і з іншого боку: нашедержава створює умови, стимулюючі відтік наукових розробокзовні. Тільки за перші 17 років незалежності з України поїхали 626 докторів наук. За даними Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO), рівень міграції серед інноваторів в п'ять разів перевищує середній. Основною приймаючою країною є США.

Нинішня ситуація в економіці України є кризовою. Криза не означає, що потрібно скласти руки і померти. Українські економісти прекрасно знають, що потрібно робити в умовах кризи. Ось, наприклад, що говорить директор департаменту Інституту економіки С.Кораблин про те, якій має бути політика при падінні попиту і виробництва : "Про це знають усі студенти: центральний банк повинен нарощувати грошову пропозицію, а уряд—бюджетні витрати з можливим зниженням податків". Взагалі - те усе це відомо з часів Дж.М.Кейнса і випробувано на практиці ще Ф.Д.Рузвельтом. І ось тут читач повинен подумати, що нашим урядам постійно бракує розуму або освіти, але я знову не погоджуся: вони у нас дуже розумні і усі прекрасно знають. А економіку руйнують цілеспрямовано.Навіщо?

Африканський сценарій для України

Африканський континент в другій половині минулого століття пережив епоху розгулу демократії. Величезні території, насичені неосвоєними природними ресурсами, до Другої світової війни були розділені між власниками декількох імперій. До нещастя, в числі цих власників не було громадян держав—"кінцевих бенефіціаріїв" великої війни. Тому постало питання про переділ. Природно, мали місце інвестиції в технологію переділу, яку, не мудруючи лукаво, охрестили "національно - визвольним рухом". За результатами цього руху ставлеників метрополій відправили по будинках, а на територіях, що звільнилися, провели перші демократичні вибори. Природно, як і належить в умовах демократії, перемогли в цих виборах ті, в кого інвестували "кінцеві бенефіціарії".Навіщо інвестували? А щоб допомогти аборигенам, нарешті - те що звільнився від колоніального гніту. Для цього, звичайно ж, було необхідно спочатку побачити законний, демократично обраний уряд. Потім цьому уряду давали кредити, які благополучно розкрадалися, а коли наставав момент платежу, пропонували нову позику.

У своїй книзі "Сповідь економічного вбивці" Джон Перкинс пояснює, що кредити країнам третього світу даються зовсім не для того, щоб їм допомогти. Мета кредитування бідних країн—створення безнадійних боржників, що досягається шляхом збагачення осіб, правлячих цими країнами, оскільки кредити завжди в тому або іншому ступені розкрадаються.

На підтвердження цієї тези колега Джоуля.Перкинса, колишній головний економіст консалтингової фірми McKinsey Джеймс С.Генрі в книзі "Ілюзія списання боргу" приводить малюнок, що зримо показує співвідношення сум кредитів, отриманих конкретними державами, і сум, виведених в офшори олігархами держав, - одержувачів.

"До початку 1990 - х—говорить автор—загальна сума неоподатковуваного податками приватного капіталу, що витік з країн третього світу, перевищила вартість усього непогашеного зовнішнього боргу третього світу". І ось тут - те, усупереч заяві Фукуямы, тільки і почалася справжня "Історія". Тому що з'явився цілий сонм прагнучих кредитів : люди, що зробили свої перші "не зовсім чесні" мільйони на привласненні загальнонародної власності, абсолютно природно повинні прагнути максимально примножити здобуте і, вибачте за вульгаризм, "звалити". (Вище ми говорили про "відцентрову" еліту.) Само собою, що діставати гроші найпростіше, "освоюючи" кредити, які бере те, що належить олігархам держава;а надійно зберігати здобуте можливо тільки за межами країни походження багатства.

Як швидко мільярдери посткомуністичних країн вписалися в загальносвітову картину виведення засобів в офшори, показує лондонська газета The Guardian, що опублікувала карту на підставі досліджень Дж.С.Генри. На 2010 р. наш, український, вклад склав усього - те 167 млрд дол. Проте немає межі досконалості. У вересні минулого року голова Нацкомісії по цінних паперах і фондовому ринку Тимур Хромаев сказав в одному з інтерв'ю, що з України в офшори виведені тільки "за останні 18 місяців де - те півтрильйона гривен".

Не потрібно, проте, розуміти буквально, що виводяться в офшори тільки розікрадені кредитні гроші. У Україні є і інші способи відбирання мільярдів. Наприклад, 7,48 млрд дол.—за заявою Ю.Тимошенко, "гроші, які були виведені із золотовалютного резерву в офшори" ще урядом Азарова. А 17,6 млрд було виведено вже через рефінансування комерційних банків урядом Яценюка.

Усі останні роки наша держава, з одного боку, успішно брала у борг, з іншою—створювало умови для виведення капіталів з України. Динаміка зовнішнього боргу сьогодні, втім, виглядає "не так щоб дуже погано—можна навіть сказати, що і добре…", в усякому разі В.Пинзеник на своєму сайті приводить малюнок, де добре видно послідовність зниження зовнішнього боргу держави з 142 млрд дол. на початок 2014 р. до 119 млрд дол. на початок поточного.

Ось тільки можливості наші вже не ті, оскільки валовий внутрішній продукт вже не той, що недавно. І Віктор Михайлович далі показує інший малюнок, з якого видно, що державний борг на початок 2015 р.досягав вже 70,3% ВВП країни.

Економісти вважають ризикованим державний борг, 35% ВВП, що перевищує. За оцінкою аналітиків Bank of America Merrill Lynch на 31 липня 2015 р., Україна входила в трійку самих ризикових позичальників.

Итак, резюмуємо. У світі існує добре відпрацьована система занурення держав третього світу до боргової ями, з якої немає і не може бути виходу. Ініціативу при цьому частенько проявляють кредитори, які зацікавлюють розпорядників кредитів можливістю виведення засобів в "безподаткові гавані", з дотриманням анонімності вкладів. Аналогічний сценарій застосовується і відносно України.

Оскільки для погашення поточних платежів по кредитах країнам з погано керованою економікою, як правило, необхідно брати нові позики, кредитори дістають можливість пред'являти боржникові усі нові і нові економічні і інші вимоги.Відповідно, Україною управлятимуть ті, хто дає сьогодні кредити. Томувигідно не лише розпоряджатися отриманими коштами, але і давати у борг.

Україна без українців

Існує, до нещастя, одно обставина, яка дещо утрудняє плани продажу України. Це—народ, який часом згадує, що він—"основний суб'єкт", і починає заважати. З метою мінімізації перешкод реалізується стратегія мінімізації суб'єкта.

Згідно з останнім прогнозом Департаменту з економічних і соціальних питань ООН, населення нашої країни послідовно зменшуватиметься. Якщо в 2015 - м нас було приблизно 44,8 млн чоловік, то в 2020 - м буде близько 43,7 млн, в 2030 - м—40,9 млн, в 2050 - м—35,1 млн, а в 2100 - м залишиться тільки 26,4 млн чоловік.

Неважко здогадатися, що, окрім природного спаду населення в 700 чоловік в день, ця тенденція забезпечена також і штучними чинниками. Причин декілька, але зупинимося на тих, які відносяться до сфери державної політики.

У - перших, українці приречені на часткове вимирання у зв'язку з планомірним погіршенням якості життя. Як повідомила заввідділом Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Л.Черненко, "в 2015 р. в порівнянні з 2014 - м рівень бідності за оцінкою фактичного прожиткового мінімуму виріс майже удвічі—з 29,8 до 59,3%". Потрібно чекати, що тенденція збережеться і в поточному році у зв'язку з новими тарифами, які уряд вводить в обмін на нові кредити. При цьому цікавий момент підкреслює директор Інституту демографії Ела Либанова :"Найбільше нові тарифи ударять по тих категоріях населення, які не матимуть права на субсидії, так званому середньому класі—ці люди в результаті стануть реально бідними". Випадковість або тонкий розрахунок?

У - других, вище ми також говорили про можливість виходу з економічної кризи із створенням великої кількості робочих місць—по Кейнсу. Влада цього не хоче, отже, можна стверджувати, що високий рівень безробіття створюється штучно.

Оскільки вказані дві причини роблять проживання в Україні нестерпним, тим самимстимулюється міграціяз цієї країни в країни успішніші. Що і відбувається.

До речі, якщо ще раз звернутися до згаданого вище прогнозу департаменту ООН, то можна помітити стійку тенденцію зростання населення США : з торішніх неповних 322 млн до 450 млн чоловік в 2100 - м. Як би є куди нам усім прагнути:у країну, на території якої вже півтора століття не було війни.

Війна як безвихідь

Війни починаються, як правило, з метою відбирання чужої власності. Коли власність відняла, і сторона, що відняла, довела силою своє право на те, що відняло, сторони—щоб уникнути подальших втрат—примиряються.

Нинішня наша війна—не виключення. Росія вже відняла у нас значну частину території і присвоїла великий об'єм майна України. Здавалося б, стратегічна мета досягнута і потрібно б спробувати досягти примирення. Проте навіть якщо б Україна примирилася з втратою Криму, що уявити важко, залишилася б величезна кількість гравців різного рівня, що прагнуть продовження бійні.

У - перших, ми знаємо, що первинні плани Росії не обмежувалися Кримом і Донбасом.Тому доки Україна по усіх статтях значно поступається агресорові, загроза розширення масштабів інтервенції зберігатиметься.

У - других, потрібно розуміти, що будь-яка війна вимагає щоденного оновлення "витратних матеріалів"—зброї, боєприпасів, техніки, обмундирування, палива, продуктів харчування і тому подібне Усе це хто - те робить і, отже, заробляє на цьому гроші.

У - третіх, держава, для того, щоб усе це купити, повинна де - те гроші знайти. Отже, запрацюють і кредитори, і ті, хто ці кредити "освоюватиме".

Плюс до цього існує безліч способів заробити на зловживання в процесі війни, про які час від часу розповідають посадовці СБУ, військової прокуратури і ін.

Тобто якщо перші керівники воюючих сторін знаходяться в патовій ситуації (оскільки Крим неможливо ні віддати, ні відібрати), то усі інші просто не можуть допустити втрати свого бізнесу.

Недивно, що будь-яка ініціатива, спрямована на припинення війни, натрапляє на протидію чиновників, силовиків або просто "професійних патріотів", що посилюють існуючі конфлікти.

До того ж цей форс - мажор має і політичні вигоди: доки є війна, можна не побоюватися третього Майдану, підсумком якого, очевидно, буде поглинання України Росією.

Безіл Лиддел Гарт, якого вважають класиком військової стратегії, детально описав, чим програшна стратегія відрізняється від виграшної. Сенс в тому, щоб вийти із стану війни до настання безповоротних змін.

Підсумовуючи усе вищесказане, можна констатувати, що у України немає майбутнього, оскільки:

—народ України ніколи не припустимо усунення олігархів від влади;

—олігархи ніколи не припустимо примноження середнього класу;

—олігархиніколи не припустимо розвитку нормальної (тим більше інноваційною) економіки;

—Україна приречена бути безнадійним боржником, оскільки в цьому зацікавлені усі як внутрішні, так і зовнішні гравці;

—активна частина населення України не боротиметься за її існування, оскільки не має наміру в ній жити;

—війна в тому або в іншому виді триватиме до повного руйнування економіки України, оскільки економічні можливості сторін незрівняні.

Держава Україна усією своєю економічною історією провокувало нинішню війну, планомірно розвалюючи власну економіку і власну армію. (Психологи знають, що жертва частенько сама провокує агресора своєю поведінкою.) Це бачили усі; як не самоубиться, розповідав багато хто, але запанувало ірраціональне. Жалко, звичайно. Могла б вийти хороша країна...

Юрій Гуленок ZN.UA