Хто такі ці ультрас?

Сектор свободи

На вітчизняній території цей рух почався в 1980 - е. Тоді ще не було ні ідеї, ні атрибутики(просто намагалися одягнутися в кольори клубу), ні транспарантів. А про піротехніку і образливих "кричалках" навіть говорити було небезпечно. Зате було бажання підтримати команду на виїзді. Молоді люди збиралися в групки і подорожували по Союзу услід за командою. Правда, в СРСР це не заохочувалося(можна було і з внз вилетіти), тому їздили на свій страх і ризик. Зате пригод вистачало.Чужим фанатам ні місцеві уболівальники, ні прості забіяки радими не були, тому хочеш або ні, а захищатися доводилося. А побитися з москвичами—чим не "війна за незалежність" для радикальної української молоді?

Заявити про себе так, щоб і на полі, і за межами бачили, хто тут хазяїн—ось мета тих, хто називає себе ультрас. При незалежності вони побачили, як це робиться у світі, де "шизеть"(так красномовно називають справжній спосіб хворіти) почали з 1960 - х. "Ти хочеш співати, як в Англії, і робити шоу, як в Італії"?—запитували, говорять, молодих іспанських ультрас при вступі в рух. Схожі орієнтири були і у нас. Проте в 1990 - е на авансцені ще був футбольний хулиганизм і колотнечі на будь-який смак.

Тоді ж були і виїзди в Москву, про які хулігани згадують : "Їдемо в звичайному режимі:поголовне пияцтво, набіги міліції на станціях, чиї - те розбиті особи, калюжі крові і сльозоточивий газ". Тодішні легенди рябіють описами колотнеч(іноді жартують, що в "махачах" з росіянами загартовувався фанатский патріотизм). Але з часом виникли нові правила, і на перший план вийшли ультрас. Так, ультрас і хулігани(яких ще називають "хулз")—це різні речі. Для перших основне—підтримка команди на поле, шумні акції, для других—"набіги" на групи суперників, сутички. Хулз—ця бойова меншість, але по них завжди судять про усіх. Про них знімають фільми, де фанати показані жорстокими бойовиками. Єдиної структури у ультрас теж немає. Є різні групки, а іноді і окремі люди, які разом планують різні акції. Усі рішення приймаються колегіально. Вони досить різні, хоча усіх зрівнює футбол.

Ще багатогранніші самі люди.Після кіно про фанатів чекаєш побачити яких - те маргіналів і невдах. Але насправді все далеко не так. "Юристи, лікарі, менеджери, депутати місцеві є…просто вони на вихідні вибираються від дружин і дітей сюди—розповідає фанат ФКА "Динамо" по прізвиську Школа.—Поза цим у них звичайне життя. Багато студентів приходить в рух. Це коли - те фанати були тільки вихідцями з робочого класу".

Для чого вони приходять? Одні шукають свободи, хто - те бунтує проти системи. Хто - те просто любить футбол і не хоче сидіти серед людей, які хльостають пиво і йдуть, як тільки команда пропустила м'яч(таких фанати називають "кузьмичами").

Вступних іспитів або випробувань в русі не проводять."Приходиш "на сектор", підтримуєш команду, катаєшся на виїзди, знайомишся з людьми, береш участь в життя "движа"—от і все—розповідає координатор однієї з груп динамівських ультрас Микола Панков.—Випадкові люди і налагоджені просто помахати кулаками самі відсіваються. Тут не бійцівський клуб. А дисципліна ще жорсткіша, ніж на іншій частині стадіону". На фан - секторах не люблять алкоголь(де - те просто обсмикнуть, а де - те і стусана дати можуть). Обдурив товариша або зганьбив рух—на вихід. Новачків Микола відразу попереджає: "Тут свої правила і принципи. Не дотримуєшся або порушуєш—відпливаєш з "движа". Бувають ще любителі "підрізувати"(вкрасти, простіше кажучи) що - те по дорозі на матч. Таких, якщо є докази, карають фізично". На секторі свої правила. Їх не диктують усьому стадіону, але для учасників руху вони—закон.

Катати і шизеть

Але головне для ультрас—футбол. Якщо інші його дивляться, то тут в нім беруть участь і називають це "околофутболом". Це і матчі фанів, і розробка продукції, але головне—підтримка на стадіоні. Це називають "шиза". Дійство і справді ірраціональне: справжній ультрас не стримує емоцій. Інакше навіщо сюди приходити?

"Не переставати співати і підтримувати команду, як би вона не грала. Не сідати під час матчу. Відвідувати усі матчі: і домашні, і виїзні. Бути вірним своїй трибуні"—це кредо ультрас. Інші атрибути—вторинні.

Втім, підтримка команди—це ціле мистецтво. У хід йдуть банери, плакати і прапори, якими прикрашають сектор, пісні і "кричалки", піротехніка. Все, щоб команда і стадіон бачили цю підтримку. Учасники фанатских груп говорять:"Дивитися, що ти нікому не цікавий—хіба це додасть мотивації команді"? Місце в турнірній таблиці, кубки—неважливо. Традиції, емблема, дух клубу—ось що головне. Команду повинне надихати те, що навіть незважаючи на поразку з нею завжди її фани. Тих, хто хворіє, "тому що вони почали вигравати" або—"вони ж чемпіони"!, називають глорами(від gloryhunter—мисливець за славою)—і саме їх, а не "кузьмичей" насправді зневажають.

Піротехніка для фанатів—це викид емоцій. Нею тут показують радість, вірність, привертають увагу. Її згодні не кидати в інших, згодні гасити і погоджувати. Але відмовитися—ніколи! А ще—цей засіб протесту. Так, ультрас можуть виразити невдоволення грою або діями судді(наприклад, "зарядити" про нього лайливу "кричалку"). Їх логіка проста: все заради глядача.

З боку виглядає так, ніби ці люди думають, що головні на стадіоні вони, а не футбол. Але тут просто інший світогляд. "Зараз роблять з футболу театр—скаржаться ультрас.—Театр, де центром є сцена, а глядачі іноді демонструють підтримку". Для справжнього ж фаната футбол—це рок - концерт або фестиваль, де глядачі майже такі ж учасники, як і виконавці. І якщо фан - зона мовчить—концерт провальний…Як би не старалися музиканти.

Ці люди не менше інших хочуть побачити красивий гол або вдалий захист, не пропустити момент. Але у них своя місія, без якої, переконані вони, команді буде важчий. Тому хто - те коштує спиною і заводить сектор, хто - те піднімає розтяжки або барабанить. Дивляться матч через плече, але не обурюються. Тому що вірять: буде перемога. І яка - те її частинка належить стадіону, який "гнав наших вперед".

Звичайно, від такого стилю в захваті не все. Мало радості від нецензурщины і завіс з армійських(!) димових шашок. Потому до активних фанів раз у раз висувають їх же вимогу: "Дайте усім хворіти так, як їм зручно"! Ультрас парирують: лаються і так усюди, а піротехніка не так і заважає. Кожна із сторін почуває себе істинною вже багато років.

А домовлятися можна б, але ультрас, мовляв, все одно не вкладаються в "сучасний футбол". Гасло "Проти сучасного футболу"! тут завжди в шані. "Ми пам'ятаємо часи, коли футбол був справжньою грою, а не глянсовою картинкою, коли грали хлопці з сусіднього двору"—звучить в їх колективному маніфесті. Сучасний футбол—це і дорогі квитки, і переходи гравців в клуб - суперник, і чотири—що мало—українця у складі збірної. Самі фанати наполягають: останній докір—це не ксенофобія, просто "нашим хлопцям" грати ніде.І головне—втрата щирості, коли гравці імітують гру і падіння, а фанатам не можна виразити почуття. Футбол "як коли - те" тут готові відстоювати і словом, і "файером", кинутим на поле.

Меж і меж для переживань немає. Для ультрас те, що команда грає за 500 кілометрів, не привід пропускати гру. "Я пробив Х виїздів"—саме цим в першу чергу похвалиться досвідчений фанат. І додасть: тут і проявляється, хто є хто. Удома усі хоробрі і надійні. А ось на виїзді…

"Катати на виїзд" по рідній країні можна на чому завгодно. Класика—виїзд на "собаці", тобто електричці, куди фани радісно набиваються(як блохи на собаку—звідси і назва).

Саме поїздки по Україні і підняли патріотичний дух цієї неоднозначної субкультури. Втім, вони готові виправити "сталі патріотами" на "були патріотами".Адже ультрас і до того співали патріотичні пісні, ходили на марші 14 жовтня, вивішували банери на захист української мови і тому подібне

Ворожий футбол

Стосунки фанатів гідні окремого посібника з міжнародних відносин. Ультрас усіх команд з ким - те дружать або ворогують, існують альянси і конфлікти. Околофутбол—це ще і протистояння. "Як виник футбол? Тоді, коли хлопці з однієї вулиці вирішили помірятися силами з хлопцями з сусідньою—нагадують фанати.—А тепер вистачає хлопців, які хочуть помірятися силами…за межами поля". Сучасна політична ситуація в Україні спровокувала перемир'я між ультрас. Сьогодні в основному усі діють єдиним фронтом. Втім, ще півроку тому тут була ціла система.

Фанатские війни виникали з різних причин.Є традиційні протистояння(а - ля "Динамо"—"Спартак"), є такі, де причину вже усі забули. Часто ворогують фани топ - клубів або команди з одного регіону. Іноді це і не ворожнеча, а виклик—як у боксі. Його кидають сильним суперникам, суто заради самоствердження. Ворогом може бути сама титулована команда—просто цікаво протистояти відомим. А мова, історія краю, позиція власника для сьогодення "околофутболиста"—дрібниці, не варті ворожнечі. Система альянсів стоїть на принципах "ворог мого ворога—мій друг". Хоча є і традиційні союзи.

У цій системі координат немає місця ненависті в нашому розумінні. Для них це що - те на кшталт того ж футболу, тільки жорстокішого. Іноді є злість до принципового суперника, іноді це азарт боротьби з сильнішим.

І не лише колотнечі тут важливі. Способів перемогти ворога у фанів множина.Околофутбол—це що - те на зразок турніру, зі своїми дисциплінами і перемогами. Матчі, де гостьовий сектор перекрикує домашніх фанів, гул стадіону не дає грати команді або ж влучні банери і "кричалки", ультрас записують на відео(!) і ставлять в приклад не гірше за "стрибки" із засідки на супротивників. Перемоги в "баннерных війнах" або перекрикуваннях цінні для уболівальників ще і тим, що часто допомагають команді отримати перемогу. "Не вірите? А чому тоді ніхто не хоче грати на порожніх стадіонах"?—діляться своєю логікою фани.

Те, що усі ультрас постійно б'ються, і те, що вони, навпаки, проти "махачей"—це два неправдиві перебільшення. "Це теж елемент культури. Соромно ж приїхати в чуже місто і ховатися за спини міліції. Ми повинні показати, що ми тут і не боїмося, шукайте нас. Але це не означає, що ми хочемо колотнечі"—говорить фанат по прізвиську Коривши. Схема нібито проста:"Ультрас атакують, коли їх атакують" (схоже, виконують це правило не все, якщо хто - те атакує?—Ю.П.). Якщо напали на тебе або товаришів, безчинствують—повинен битися. Але і тут обмеження: "махаются" тільки з порожніми руками і між собою. Потому "кузьмичей" і цивільних ніхто не чіпає, а приводити бійців, далеких від футболу—заборонено.

А ультрас…що ж, вони бачать в цьому деяку варіацію страйкбола(тільки з колотнечами замість стрільби). Надіваючи свою атрибутику і йдучи в "похід", вони немов підписують призначену для користувача угоду: "Згоден брати участь в сутичках". Іноді замість вуличних колотнеч влаштовують щось на кшталт рицарського турніру: домовляються, виїжджають в ліс, погоджують кількість бійців і б'ються стінка на стінку. Мотивація: довести що - те собі і іншим.

"Ми—не за політику"

Заслужити ж реальну ненависть вдалося зараз тільки міліції. Для одних фанів правоохоронці—це частина Системи, від якої вони бігли на сектор і з якою знову зіткнулися. Кого - те обурюють постійні підозри, обшуки на входах, ідеї іменних квитків і відеокамер. "Ми що, злочинці"?—кричать вони. А інші розповідять безліч історій : як кого - те за шарф "ультрас" вигнали із стадіону, кого - те без причини відправили до ділянки. Згадки ж про побиття фанатів(у 2006 році в Києві, через рік—у Ахтирці, де "Беркут" бив беззбройних)—це "важка артилерія фактів", якщо співрозмовник уперся—мовляв, міліцію чесні люди не можуть ненавидіти. Фанати згодні на стюардів, на охоронців стадіону—аби лише не бачити на секторі "космонавтів"(так прозвали МВДешников в спорядженні).Незгода зі свавіллям "органів"—одна з причин, чому ультрас вийшли на вулиці під час Майдану. І одна з причин, чому суспільство їх зрозуміло. Проте риса, яка у Франції і Італії давно перейдена—реальні напади на поліцейських з трагічним фіналом—у нас ще стоїть.

Країна немов і змінилася, але ультрас признаються: відношення до влади, системи, міліції, по суті, залишилося тим же. А новини з Росії про "загони міліції з фанатів" взагалі незаслужено не потрапили в підбірку "фейки місяця". Та і самі фанати змінилися, але не змінили принципів руху. Вони далекі від політичної кухні, але, як і все, збирають гроші для армії і підтримують солдатів морально: "Ми—не за політику, ми—за країну". Країна тепер їх розуміє, і новий нецензурний хіт—пісня про Путіна—вже викликає захоплення, а не обурення.Чому? Можливо, тому, що протест—тепер доля більшості населення? А може, суспільство визнає їх права? Так само, як переконані супротивники паління купували сигарети майдановцам. Вони ж захисники, їм можна трішечки більше...

Юрій Примачук, "Дзеркало тижня"