Жити по - старому

Особливо тепер, коли усі обговорили річницю вступу Петра Порошенка в посаду і підвели перші підсумки його президентства. Окремі резонансні призначення з числа варягів доки не змогли переламати ситуацію.

Де нова українська еліта? Де сміливі реформи? Де рішучі перетворення? За що стояли на Євромайдані?

Дійсно–за що? Без відповіді на це питання важко оцінювати поточне положення, і відповідь не така очевидна, як може здатися.

У масовій свідомості Євромайдан асоціюється з рухом за радикальні зміни і радикальне оновлення країни. Але це не зовсім так–точніше, зовсім не так. Навпаки, взимку 2013-2014 роки Майдан чинив опір радикальним змінам. А ініціював їх тодішній президент Віктор Янукович.

У якому - те сенсі Віктора Федоровича можна назвати головним українським революціонером. Саме він, що підганяється кремлівськими товаришами, спробував зруйнувати колишній порядок і створити щось нове. З розворотом зовнішньої політики на 180 градусів, зі знищенням внутрішньополітичної конкуренції, з побудовою поліцейської держави і введенням незамінного правління.

Фактично це була своєрідна революція згори, покликана перетворити Україну міні - Росію. І вона зустріла опір як в українському суспільстві, так і серед вітчизняних еліт.

Раптова відмова від євроінтеграції і ривок в объятья Москви шокував нас саме тому, що до цього Україна–у тому числі і Україна Януковича–роками декларувала абсолютно інший курс.

Жорстоке побиття студентів потрясло країну саме тому, що нічого подібного в Україні раніше не було.І мільйони громадян розуміли, що якщо не повстати проти цих інновацій, то відтепер так буде завжди.

По суті Євромайдан був не революційним, а охоронним протестом. З такою ж основою можна назвати "революціонерами" російських білогвардійців, що виступили проти більшовицької влади і її насильницьких експериментів.

Але охоронний характер Майдану із самого початку виявився за межами російського розуміння. Бо для Росії усі кроки, що робляться Януковичем, були нормою. А для України–екстремістською політикою, ломкою засад, що склалися, і нехтуванням усіх вітчизняних традицій.

У 2010-2012 роках українців неодноразово намагалися вивести на вулиці. Прогресивні уми мріяли про нову еліту, лаяли корупцію і відсталість, марили про реформи і членство України в ЄС.

Проте жадання змін так і не змогло мобілізувати пасивне і розчароване суспільство.А неприйняття змін–змогло. Сотні тисяч людей вийшли на Майдан, щоб захистити стару Україну, яка при усіх своїх недоліках була затишніша і людяніша за проросійську химеру, що створюється Януковичем і До.

Але від консервативного протесту не можна чекати занадто багато чого, якими б героїчними жертвами він не супроводжувався.

Логічним підсумком Євромайдану стало б усунення президента - екстреміста і повернення українського життя в звичне русло.

З традиційною багатовекторністю замість беззастережного підпорядкування Кремлю.

З конкуруючими олігархами замість монолітної Сім'ї.

З політичними дебатами замість барикад.

З виборчими бюлетенями замість палиць "Беркуту" і коктейлів Молотова.

Цей результат був практично досягнутий, і після втечі Януковича країна готувалася повторити шлях, пройдений в 2005 році.Швидше за все, другий Майдан приніс би ті ж плоди, що і перший, розчарувавши вітчизняних пасіонаріїв і прогресистів. Але послідувало озброєне втручання РФ, і з'ясувалося, що шляху назад у нас немає.

У лютому 2014 - го на сцену вийшов ще більший революціонер і радикал, ніж знешкоджений Янукович. На відміну від Віктора Федоровича, Володимир Володимирович намірився ліквідовувати не лише звичну Україну, але і звичний світовий лад.

Анексія Криму і гібридна війна на Донбасі перевернули наше уявлення про реальність. Замість повернення в старе комфортне середовище ми опинилася в абсолютно екстремальних умовах.

І колишня Україна–м'яка, розслаблена, беззуба, компромісна–виявилася нежиттєздатною.

Прийнято вважати, ніби Євромайданом скористалися "не ті люди", що прийшли на Банкову і Грушевського після скидання Януковича. Це не цілком вірно.

Консервативний за своєю суттю, Майдан привів до влади саме тих, кого і повинен був привести–політиків старої формації. Проте в новій військовій реальності їм довелося грати абсолютно невластиві ролі.

Хитрі бізнесмени повинні стати самовідданими патріотами, сумовиті чиновники–талановитими командирами, майстри політичних междусобойчиков–геніальними стратегами. Виходить прямо скажемо, непереконливо.

Український істеблішмент нагадує героя кінокартини "Лють"–молодого стенографіста, помилково зарахованого кулеметником в екіпаж танка М4. "Мене учили друкувати із швидкістю 60 слів в хвилину, а не стріляти по мертвих фрицам"!–скаржився цей невдалий персонаж.

Вітчизняна еліта теж не вчилася нічому тому, що життєво потрібне Україні зараз.Уміння і навички, придбані в кулуарах Верховної Рады, даремні не лише на Донбасі, але і в Мінську.

За твердженням українського керівництва, війна гальмує реформи і заважає жити по - новому. Але насправді війна заважає жити по - старому.

Чого гріха таїти, цього бажала б не лише правляча верхівка, але і значна частина суспільства. В усякому разі, Петро Порошенко, що отримав без малого десять мільйонів голосів, навіть у момент обрання не виглядав сміливим реформатором. Зате багато виборців зв'язували його солідну фігуру з мирним часом, із спокійним довоєнним існуванням.

Увы, за рік президентство Петра Олексійовича стало очевидно, що повернутися в минуле неможливо. У новому світі, що виник після анексії Криму, немає місця для колишньої України. Залишається лише рухатися вперед, інакше ми будемо роздавлені під колесами історії.

Нинішню Україну не назвеш революційною країною, що душиться консервативним сусідом. Це не Угорщина - 1956 і навіть не Чехословаччина - 1968. Українська трагедія–іншого роду.

Перед нами країна, яку цілком влаштовував статус, - кво. Вона жила тихо і скромно, терпіла корупцію і застій, в'яло лаяла можновладців, задовольнялася відносними політичними свободами і декларативним рухом в Європу. Але будівельники нової імперії вирішили, що без цієї країни амбітний імперський проект не відбудеться.

Їй не залишили вибору. І тепер країна повинна змінитися або загинути–третього не дано.

Михайло Дубинянский Українська правда