Незручні питання до нової хвилі мобілізації

Днями я спостерігав, як представники військкомату в нашому під'їзді організували засідку на мого сусіда, молодого хлопця, батька двох дітей. Засідка виявилася невдалою: сусід давно не живе за цією адресою, винаймає квартиру в іншому кінці міста. Але троє дорослих здорових дядек доба очікувала 27 - літнього чоловіка в під'їзді, намагаючись відловити його і відправити до військкомату. Це краща ілюстрація природи нашої влади і нинішньої української держави.

Людська цивілізація постійно розвивається. І цей розвиток виражається формулою «від рабства до свободи». У минулі часи вважалося, що одна людина може належати іншому, і тому на ранньому розвитку нашої цивілізації існувало рабовласництво і кріпацтво.Чоловіки вважали своїм майном жінок, а білі американці–африканців. Ще зовсім нещодавно багато хто з нас вважав себе власністю держави. У СРСР ми були обмежені практично у всьому: в праві на пересування, у свободі вибору місця проживання, в праві на свободу слова, совісті, переконань. Проста людина була в самому низу піраміди, а згори були генсеки, партія, чиновники, міліція. Навіть главу Жеку ми вважали начальником.

Але час невблаганний. Простій людині з кожною епохою, з кожним століттям, з кожним роком дістається все більше прав і свобод. В майбутньому ж людина належатиме тільки собі. Якщо Україна хоче увійти до клубу цивілізованих країн, вона повинна стати країною вільних громадян, де життя людини належить тільки йому, а не президентові, чиновникові або дядькові з військкомату.

Саме тому заклична армія–це рудимент рабства. У Україні він досі збережений.Наші політики не бажають брати приклад з держав, що зуміли від нього позбавитися, адже заклик дуже зручний для тих, хто при владі, в який би демократичний одяг вони не виряджалися.

Кожного дорослого українця змушують віддати декілька років життя, здоров'я і саме життя, нічого не пропонуючи натомість. І кому віддати? Державі. Зграї злодійкуватих чиновників.

«Але як же обійтися без заклику, коли на нас напав підступний ворог? Хто нас усіх захистить? - заперечать мені патріотичні громадяни. - Як інакше перемогти Путіна з його нескінченною кількістю закличного гарматного м'яса, яке може просто захлеснути нас під час військової агресії і стерти з лиця землі нашу батьківщину?». Це цілком здійсниме завдання. Було б бажання.

Армія вільних людей завжди була ефективніша за армію рабів. Згадайте хоч би хрестоматійний історичний приклад:декілька тисяч вільних греків у Фермопилах протистояли сотням тисяч рабів під проводом ксеркса.

Для відміни призову США знадобилося 10 років в'єтнамської війни, в якій заклична армія показала слабку боєздатність. Янкі довелося поступитися в'єтнамцям, що гірше оснащеним, але мають більш високу мотивацію. Сьогодні в американській армії служать виключно добровольці - контрактники. І це найсильніша у світі армія.

Міф про те, що, якщо українську армію перекласти на контрактну основу, в ній нікому буде служити, демонструє усю неповноцінність нашої нинішньої влади. Люди завжди ділилися на мирних громадян і людей війни. Для одних узяти в руки зброю, воювати, йти у бій під кулі і вбивати ворога є природним зайняттям. А інші для себе цього не мислять з - за властивостей психіки, світогляду або релігійних переконань.У будь-якій країні, і вже тим більше в сьогоднішній Україні, завжди є достатня кількість людей, які готові присвятити себе військовій справі і зв'язати своє життя з армією.

Доброволець, він же контрактник, значно ефективніше, ніж призовник. Звичайно, і призовники, потрапивши на фронт, рано чи пізно теж перетворюються на бійців. Хто - те з них дезертирує, багато хто просто безглуздо загине, але інші таки стануть солдатами. Але не занадто велика розкіш для нас воювати не умінням, а числом?

Чую ще один аргумент проти: на контрактну армію немає грошей. Тут відповідь проста: не треба красти. Так, контрактник дорожче коштує, але і чисельність контрактної армії може бути меншою. У чотири рази менша за чисельністю армія добровольців і професіоналів може стримувати армію призовників, що перевершує за чисельністю. Згадаємо фінський досвід.

Тільки нашій державі і военно - політичному керівництву куди вигідніше мати залежних, не обговорюючих накази і не представляючих небезпеки для влади хлопчаків, яких, як гарматне м'ясо, можна кидати в діри, які утворилися з, - за некомпетентності військового начальства.

Добровольці невигідні нинішній українській владі. Вони пішли на війну по своїй волі і свідомо піддали своє життя ризику. І якщо аморальне військове керівництво зраджує державні інтереси, домовляється з ворогом і віддає злочинний наказ, наприклад, про так звану демілітаризацію, вони мають моральне право не лише обговорювати, але і не виконувати такий наказ, а то і зовсім відправити таке начальство «у відставку». Тому що надто багато крові було ними пролито і надто багато друзів загинуло, захищаючи ось цей рубіж. І тому що вони самі прийняли рішення тут бути.

І коли після цього політики в односторонньому порядку створюють буферну зону, виводячи звідти артилерію і танки і залишаючи там тільки солдат із стрілецькою зброєю і мінімальним боєкомплектом, а супротивник не збирається нічого демилитаризировать, це означає відступ. Рівно на ту територію, з якою відведуть війська і важку артилерію, зайде супротивник. Грати в цій ситуації в дипломатію і в мирні домовленості з Путіним–злочинний обман. Перемоги беруть не за столом переговорів. Спочатку виграють битви, а після цього супротивникові пред'являються умови. Тільки для цього потрібно бути у владі не бізнесменом, а державним діячем.

Військовому керівництву здається, що покликане в армію «гарматне м'ясо» не зможе з'явитися під їх садибами і кабінетами зі зброєю в руках, щоб розібратися, хто тут зраджує національні інтереси. І це велика помилка.Революційні події так нічому не навчили наших політиків. Нинішня влада вже примудрилася образити кожного добровольця, не реформувавши армію, не налагодивши необхідного забезпечення бійців, переклавши його на плечі волонтерів і простих громадян, не вичистивши корупцію і свої бізнес - інтереси з владних кабінетів, сховавши своїх синів в Раде або в чиновницьких кабінетах, не забезпечивши гідної оплати, страховки і не забезпечивши сім'ї загиблого. І саме влада, а зовсім не Путін, наближає той самий «третій Майдан». І ситуацію не виправити канализированнием добровольчих сил і заміною їх невмотивованими призовниками.

До речі, сьогодні у влади з'явилася ще дві закличні «фішки».

Перша–закликати в армію неугодних критиків. За останній час досить велика кількість журналістів, громадських активістів і блогерів отримала повістки з військкоматів. І це–звичайна політична дурість.Людина, яка критикує владу і сміється над нею з екрану телевізора, насправді цій владі не так страшний–він хоч трохи приспускає пару народного невдоволення. А той же журналіст, який пройшов фронт, залишився живий, навчився поводитися зі зброєю і придбав бойових товаришів, може перетворитися на непоганого політичного діяча, здатного змісти цю владу.

Інша тенденція–розмови про те, що на фронт треба посилати людей, що провинилися перед законом, - колишніх прокурорів - хабарників, продажних міліціонерів, контрабандистів, титушек. Це теж дурість, тому що у результаті ми отримаємо замість захисників мародерів і військових злочинців. Армія - це не покарання і не виправна установа. Це особлива соціальна структура, де виховується еліта, і вхід туди дозволений тільки тим, хто може пройти серйозний життєвий відбір.

У справі військового будівництва головнокомандувачеві за минулі півтора роки необхідно було зробити два важливі кроки.

Крок перший–відправити у відставку колишнє вище військове керівництво. Генерали, вирощені в атмосфері корупції і національної зради, на війні неефективні, неавторитетні і шкідливі. Їх шлях усіяний безглуздими солдатськими жертвами. Їх повинні були змінити боєздатні, не продажні, компетентні, тобто що уміють перемагати і завойовувати авторитет у армії і суспільства воєначальники. Фронт вже створив необхідний кадровий потенціал таких офіцерів. Треба знайти їх і дати їм необхідну владу.

Другий крок–необхідно було перетворити на справжні кадрові частини добровольчі батальйони, які нинішня влада намагається ліквідовувати. Як? За гроші. Як це робиться у всьому світі.Треба було зрівняти поняття «доброволець» - людина, що пішла захищати свою батьківщину в пасіонарному пориві, і «контрактник» - людина, яка свідомо готова присвятити себе військовій справі, зробивши його своєю оплачуваною професією. Відмінити примусовий заклик і оголосити масштабний набір контрактников.

Ви говорите, не підуть? Запропонуйте гідні умови контракту : високу оплату, сучасну форму, висококласне озброєння і спорядження, соціальний пакет, перспективу кар'єри, високий соціальний статус, якісне навчання і подальшу освіту, гарантії держави для сімей. І ви отримаєте черги у військкоматів з хлопців, що бажають служити в українській армії, незалежно від того, чи є вони добровольцями - патріотами або просто хочуть стати професійними військовими і цим заробляти собі на життя. Виникне необхідність конкурсу, а не вилову ухильників.Набори в нову поліцію показали, що це можливо. Альтернативи у нас просто немає: в армії повинні служити тільки контрактники–патріотичні, добре навчені і оснащені, високооплачувані і підтримувані суспільством.

А з іншим чоловічим населенням державі необхідно було укласти особливий контракт на випадок війни. Контракт, приписуючий кожному чоловікові закличного віку стати солдатом великої резервної армії територіальної оборони. Як в Швейцарії. Професійна армія воювала б в зоні АТО. А армія резервістів під час оголошення війни займала оборону по усій Україні. Кожен підрозділ такій резервній армії захищало б свою свій дім, район, місто, область. Тут мотивація виникає сама собою. І це робило б безглуздими спроби будь-якого агресора.

Тільки для цього потрібно проводити справжню військову реформу, а не створювати картинку для телебачення, проводячи паради і передачу військової техніки під камери, повертаючи в армію «історичні» військові звання. Повернення історичних традицій–це непогано. Але тільки ця дія другорядна. Коли горить будинок–безглуздо обговорювати, яку картину повісити на стіну у вітальні, треба спочатку загасити пожежу.

Усім нам потрібно вирішити, в якому країні ми живемо. У країні, де кожен з нас–раб правлячого класу, де в наш будинок стукається держава, претендуючи на наше майно, наші заробітки і право розпоряджатися нашим життям і долею, що має, або в країні, де держава являється найнято нами для забезпечення нашої свободи і безпеки. У країні, де не треба буде проводити заклик, який сьогодні перетворюється на ганебний вилов на вулицях гарматного м'яса.У країні, здатній створити і управляти прекрасно оснащеною контрактною армією, яка протистоятиме агресорові, що перевершує за чисельністю.

Вірю, що ми побудуємо таку державу. Тільки, очевидно, вже не з цією владою.

Сергій Гайдай, політтехнолог, директор по стратегічному плануванню агентства Гайдай.Кому