Судьи и Психи

прочитання: 7637
18.12.2020 12:56

В жизни несколько смущает тот факт, что прокурор всех обвиняет, а судья всех судит. По должности, правда. Однако невольно закрадывается крамольная мыслишка, что в таких обстоятельствах личности и прокурора, и судьи должны быть кристальными, безупречными, справедливыми и психически здоровыми.

Цитата дня: Не дай мне бог сойти с ума.

Нет, легче посох и сума;

Нет, легче труд и глад.

Александр Пушкин

В прошлую пятницу, 11 декабря, правозащитник Ильченко А.М. пикетировал психиатрическую больницу на «Володарского» с требованием к врачам-психиатрам – начать лечить судей!

Мимо этого факта гражданская журналистика равнодушно пройти не могла. Да и последние события, связанный с Конституционным Судом Украины, подлили масла в кострище интереса к оригинальному информационному поводу правозащитника.

Поговорим с Анатолием Михайловичем, задав несколько простых вопросов.

Гражданский журналист (сокр. Гран-ж): Анатолий, что сподвигло вас выйти с плакатом под стены психиатрической больницы?

Правозащитник А. Ильченко: Я переконував психіатрів в необхідності провести примусовий огляд суддів.

Гран-ж : С какой такой стати?

Правозащитник А. Ильченко: У мене велика практика участі у розгляді справ судами і тривалий досвід перебування з психічно хворими. Я зустрічав багато прикладів абсурдних висновків суддів викладених у рішеннях судів, які вказували на наявність у них психічних розладів. Але я не лікар, тож і довелося звертатися до психлікарні.

Гран-ж : Почему таким способом?

Правозащитник А. Ильченко: Я не відразу став з плакатом біля поліклініки. Спочатку я подавав заяву головному лікареві. Я просив провести психіатричний огляд суддів і наводив приклади їхніх абсурдних висновків викладених у судових рішеннях.

Гран-ж : Можно конкретно указать на абсурдные решения?

Правозащитник А. Ильченко: Судді, від першої до касаційної інстанцій, визнавали правомірною видачу дубліката документа, за умови, що самого документа ніколи не було. Безумовно судді знали лексичне значення слова «дублікат» і розуміли, що не може бути другого примірника документа (дубліката), якщо не було першого (оригіналу). Тож визнати правомірною видачу дубліката ніколи не існуючого документа судді могли тільки за наказом голосів. Буває таке, що психічно хворі чують голоси, це називається слуховими галюцинаціями. Під впливом галюцинацій хворі можу ще й не таке натворити.

Судді, від першої до касаційної інстанцій, визнали правомірним затримання мене поліцією, бо дійшли до висновку, що я зайшов до приміщення «Укртелекому», в якому перебував прем’єр-міністр Гройсман. Справді ж я був затриманим ще до прибуття Гройсмана до «Укртелекому», а отже й не міг зайти до того приміщення. Зрештою у справі не було жодних доказів того, що я зайшов у приміщення, в якому був Гройсман. Однозначно, що через хворобу судді не могли орієнтуватися в просторі і часі, тож не змогли з’ясувати усі обставини справи.

Судді вирішували питання, який диплом мені можна видати замість радянського диплома, якого я дотепер не отримав. Звісно, судді знають, що закони не мають зворотної дії в часі. Суді знають, що мені, випускникові 1981 року, не можна видати ні диплом спеціаліста, ні диплом бакалавра, бо ці освітні рівні були встановлені законом лише у 1991 році. Але усі судді, від першої до касаційної інстанцій, дійшли до висновку, що університет зобов’язаний видати мені диплом спеціаліста з кваліфікацією бакалавра. Диплом спеціаліста з кваліфікацією бакалавра. Чи ж не абсурд? Судді знають, що їхні висновки, а відтак і рішення, абсурдні, але непохитно відстоюють їх. Оцінивши в сукупності симптоми, які я виявляв у них, я дійшов до висновку, що вони психічно хворі. Саме тому я звертався до головного лікаря психлікарні.

Гран-ж : И какова реакция главного врача на Ваше обращение?

Правозащитник А. Ильченко: Головний лікар повідомив, що психіатри не можуть обстежити суддів, бо вони не звертаються до психлікарні.

Після цього я отримав іще одне абсурдне рішення. Суть спору була такою: У червні 1991 року Рада Міністрів Української РСР затвердила зразок посвідчення для реабілітованих. У жовтні 1992 року Кабінет Міністрів України вніс зміни до постанови 1991 року. Я реабілітований. Видане мені посвідчення не відповідає ні першому, ні другому затвердженим зразкам. Тож у Києві, у громадському транспорті, від мене вимагають плату за проїзд, хоча реабілітовані мають право користуватися громадським транспортом безоплатно.

Мер О.Ф. Сєнкевич вперто відмовляється обміняти видане мені посвідчення на посвідчення затвердженого зразка. Довелося судитися. Справу розглядала суддя Птичкіна, яка відмовила у зобов’язанні виконкому міської ради обміняти видане мені посвідчення.

У рішенні суддя зазначила, що моє посвідчення повністю відповідає зразку затвердженому Радою Міністрів Української РСР. Але ж на моєму посвідченні тризуб і назва держави «Україна». Проте суддя Птичкіна, вирішила, що посвідчення з тризубом і з назвою держави «Україна» є документом Української РСР. Не може людина із здоровим глуздом стверджувати що до 24 серпня 1991 року на документах був Тризуб. В Українській РСР був інший герб. До речі трійця суддів апеляційного суду також визнала посвідчення із тризубом і назвою держави «Україна» посвідченням Української РСР. Хворих суддів багато.

Судді не поновили моє порушене право на отримання посвідчення реабілітованого зразка затвердженого КМУ, тож мені недоступні деякі пільги, які законом надаються реабілітованим. Та я давно навчився не ображатися на хворих. Мені жаль усіх судів, які самі не знають, що пишуть у рішеннях, тож я повторно звернувся із заявою до психіатрів.

Гран-ж : И какова реакция главного врача на Ваше повторное обращение?

Правозащитник А. Ильченко: Така сама, як і на перше звернення. Я зрозумів, що психіатри не хочуть працювати. Вони ж знають, що хворі із маренням та із галюцинаціями не вважають себе хворими і до лікаря не прийдуть. А суддям треба допомогти. Зрештою законом передбачений примусовий огляд психіатром. Тож я і став з плакатом біля поліклініки.

Гран-ж : А какова реакция врачей?

Правозащитник А. Ильченко: лікарі підходили до мене, ми спілкувалися, вони мене розуміли. Але вони залежні від влади, а владі потрібні саме такі судді, якими вони є тепер. Тож не скоро доведеться побачити нинішніх суддів у палатах психіатричних лікарень. А отже, не скоро будуть справедливі й розсудливі рішення судів, які ґрунтуються на законі й здоровому глузді.

Начитавшись абсурдних рішень іменем України, я вже не хочу й України. Тож шкода від хворих суддів велика. Вважаю, що треба заборонити суддям проголошувати рішення іменем України. Нехай проголошують рішення своїми іменами. Наприклад «Іменем судді Птичкіної у задоволенні позову Ільченка до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради відмовити». Круто! Чи не так?

P.S. Грех говорить, что в Украине ситуация не меняется к лучшему, если за дело взялись правозащитник Анатолий Ильченко и независимые СМИ, такие как Преступности. Нет.

А если каждый из нас вспомнит о своих правах и обязанностях, проявит гражданскую активность?!

Как говорят у нас, на Украине: ''Гуртом і батька легше бити'' !

Психиатры бояться судей, может только за то, что судьи знают всю их галоперидоловую изнанку уж побольше нашего.

А пациенты психиатров – психи – судей не боятся вовсе.

Анатолий Михайлович на себе испытал все тонкости и прелести «лечения» в днепропетровской психиатрической больнице в годы горбачевской перестройки. 19 месяцев держали его, абсолютно психически здорового, вкупе с убийцами и насильниками, в жесткой галоперидоновой рубахе… А санитарами были зэки.

Таков его полет «над гнездом кукушки»….

Снова к Пушкину:

***

Да вот беда: сойди с ума,

И страшен будешь как чума,

Как раз тебя запрут,

Посадят на цепь дурака

И сквозь решетку как зверка

Дразнить тебя придут.

А ночью слышать буду я

Не голос яркий соловья,

Не шум глухой дубров —

А крик товарищей моих,

Да брань смотрителей ночных,

Да визг, да звон оков.

Предложения и комментарии на https://www.facebook.com/elena.kabashnaya

Блоги
Елена Кабашная

Гражданский журналист, издатель экологического вестника "Гражданин знающий"


В. Васляев, В. Ким и парк Лиманов (2)
В. Васляев, В. Ким и парк Лиманов (1)
Точка бифуркации и «дедовщина» в Николаевском горсовете
Правозащитники мэру и депутатам: «Постыдитесь! Не лезьте в карманы пенсионеров!»
Новогодняя открытка, адресованная градоначальнику А. Сенкевичу и прокурору Д. Левицкому
Судьи и Психи
Президент Владимир Зеленский, Виктория, не малоросс!
Тревожное заявление начальнику ГУНП в области Сергею Шайхету от скутериста
Сага о мальчике Саше с бычками, коте и колонисте Готлибе. Годы ученичества в СШ №2
«Получи, фашист, гранату!» Драма про старуху, ТЭЦ и Фемиду
Бег сквозь крысиные норы
«Мисливські усмішки» -1. Проездной билет на честные выборы
НЕ путайте гендерную идентичность с сексуальной ориентацией! Хроника секс-рабства
Повесть о том, как терновский «large nose» не проиграл в суде экс-СБУ-шникам
Власть – это всего лишь средство… Диалоги с Викторией Москаленко