Луганські щоденники, без змін

прочитання: 7346
29.03.2021 10:19

Волію продовжити традицію, започатковану блогером Юрієм Юріним, - друкувати в блозі розділи власних книжок. За результатами моєї роботи в районі «лінії зіткнення» власне в 2019 році народилась книжка «#ЛУГАНСЬКІ ЩОДЕННИКИ». Веду мову про територію, формально контрольовану урядом України. Принаймні, ці міста сьогодні так називають. Вчора телефонував товаришам в Лисичанськ, Станицю Луганську, Золоте. Питав, чи щось змінилось в кращий бік. Відповідь – НІЧОГО. Стало ще гірше, бо бідніше. Отож читайте.

І. Промайнуло пів сторіччя, і я повернувся на Луганщину, до краю, де прожив перші роки після народження в м. Золоте. Взагалі у мене, окрім Миколаєва, де я мешкаю від 1976 року, є і батьківщина – Галичина, і матьківщина – Південна Слобожанщина (передана від Харківської області новоутвореній Луганській в 1937 році). В Миколаєві похований мій тато. А в обох зазначених регіонах лежать в українській землі мої пра-пра-прадіди та їхні наступники. Серед слобожанців принаймні 6-ть поколінь були українцями, що навіть не розуміли російської мови. Посеред галичан, окрім українців, траплялись поляки та австрійські німці. Західні пращури по-європейські володіли щонайменше 3-ма мовами. Намагаюсь їх наслідувати )))

Поспішаю до новенького потягу «Київ – Лисичанськ». Вперше бачу в українському залізничному вагоні вакуумний унітаз. Тому туалет ніхто не закриває на стоянках. Перед Лисичанськом радіо розповідає про заснування містечка на початку 18 століття українськими козаками. На цьому всі сучасності закінчились.

Стоянка біля залізничного вокзалу позбавлена асфальту. Колеса машин скрегочуть від гравію. Взагалі 100-тисячний Лисичанськ, що поповнився 17-ма тисячами внутрішньо-переміщених осіб (ВПО), розтягнувся вздовж річки Сіверський Донець на сорок кілометрів. Тому стан міських автошляхів повинен бути пріоритетом № 1 для будь-якої влади. Одначе гірших доріг, аніж в Лисичанську, немає навіть в Миколаївській області. В містечку прокладені не дороги, а козацькі напрямки руху, без тротуарів.

Більшість осіб на вулицях складають пенсіонери, котрі живуть в минулому. Тобто, в їхній молодості, коли в Лисичанську ще ремонтували дороги, будували житло, успішно працювали нафтопереробний, скляний, содовий, молочний заводи, вироблялись якісні пиво, хліб та «РТИ». Саме так скорочується сполучення «рєзіновиє тєхніческіє іздєлія». Аналогічну назву має й мій мікрорайон. Ніхто нікуди не поспішає. Час зупинився в 70-х роках минулого віку.

Бабусі в маршрутках є здебільшого україномовними (користаються південно-слобожанським діалектом), як і прибиральниці у дворах багатоповерхівок. Двірнички з ЖЕК зодягнуті в помаранч: ми здобули, разом нас багато, живемо по-новому, справедливість є, за неї варто боротись зі скотиняками та клоунами. Тут ніхто не чув про ОСББ, управителів, бюджети участі, індивідуальні лічильники на теплових приладах. В місті навіть будинкові тепломіри лише почали з’являтись. Житловий фонд знаходиться в жахливому стані. Як і маршрутні автобуси, дороги, одяг аборигенів. Враження – цвинтарне. Де ж ті мільярди, вкрадені на «відновленні, модернізації Донбасу»?

Місцеві люди є дуже доброзичливими. Їм все однаково: якою мовою говорити, який прапор повісити на раді. В місті навіть не знають, як кроти виступають в кубках. Коли найбагатший «українець» Р. Ахметов говорить, що за бразильських гастарбайтерів вболіває увесь «дамбас», я не знаю, про який даунбас йдеться. Ми з сином мордовських татарів мешкаємо в різних Донбасах. Ахметов – в київських та лондонських маєтках. Я – в районі «РТИ» на східному краю Лисичанська.

Якщо передати одним словом все, що читається в очах мешканців Лисичанська, Рубіжного, Кремінної, Старобільська, Попасної, Золотого, Щастя, Айдару, Станиці Луганської, Біловодська, це буде БЕЗНАДІЯ. Молодь втікає. До Києва та Харкова. Є й мігранти до Москви. Автобус «Сіверськодонецьк – Москва» щодня вирушає на північ. Війни ж немає. Коли потяги зі Львова мчать до РФ, переповнені заробітчанами, то чому не поїхати до Москви на мешканцям Донбасу?