For hearts and minds

Поки триває історія з Донбасом, з тими, хто живе посеред зони бойових дій (а люди дійсно повертаються в покинуті літом будинки—за деякими оцінками, населення Донецька вже близьке до довоєнного) відбуваються страшні речі.

І це не лише обстріл, перебої з водою, світлом, постачаннями ліків і продуктів, відсутність роботи—кожен третій житель обласного центру вже безробітний (на периферії ще гірше), порожні кишені з - за паралічу фінансової системи і блокування соціальних виплат.

Є ще одно явище, про яке мало говорять, але яке придбаває цілком реальні контури. Не виключено (що незабаром для усіх стане очевидним)—ми отримаємо наймасовіший у світовій практиці випадок "стокгольмського синдрому".

Міжнародні спостерігачі і парламентери, з якими мені довелося спілкуватися, в один голос твердять: в цьому конфлікті головна війна йде не за території або одиниці знищеної техніки і живої сили супротивника. Головні бої йдуть за те, що фахівці, що відпрацювали в якості парламентерів у багатьох гарячих точках, називають "hearts and minds". Тобто, за серця і уми місцевого населення.

І на цьому фронті справи йдуть не так щоб дуже благополучно. М'яко кажучи. Можливо, навіть ще гірше, ніж на полях битв.

Спочатку ідея відділення Донбасу і створення особливого суб'єкта була маргінальною і радикальною навіть серед тих, хто навесні штурмував адміністративні будівлі і гучно оголошував післямайданну владу перехідного періоду нелегітимній.Вимоги учасників протестів були украй різноманітні, майже по Салтыкову - Щедрину—"чи то Конституції, чи то севрюжина з хріном", проте на територіальну цілісність країни в переважній більшості випадків не зазіхали.

Але потім сталося те, що сталося—перші постріли, "референдум", проголошення "республік", висунення військ на Донбас, АТО, російська інвазія, а по суті—війна…

Питання, наскільки самі жителі Донбасу винні в тому, що сталося—занадто спірний і, мабуть, вже не актуальний. Зрозуміло, намальовані цифри підтримки на "референдумі" не говорять взагалі ні про що—цей захід поспішно готувався і занадто своєрідно проводився, щоб говорити про тих, що піддаються перевірці об'єктивних результатах.

Факт залишається фактом: мільйони людей, не покидаючи своїх домів, потрапили на війну. Десятки тисяч стали класичними біженцями і залишили країну.Сотні тисяч змінили регіон проживання і набули статусу "внутрішньо переміщених осіб" (IDPs, Internally Displaced Persons).

Незалежно від політичних поглядів і самоідентифікації, формально усі вони залишалися громадянами України. Тобто, мали право розраховувати на підтримку з боку влади, у тому числі за допомогою екстрених заходів і інноваційних рішень.

Що вони отримали?

Три місяці без бюджетних зарплат і соціальних виплат. Що поставило багатьох (особливо представників соціально уразливих шарів) на грань виживання. Фізичного виживання. На Донбасі зареєстровані випадки смерті від голоду самотніх людей похилого віку і дітей. У центрі Європи, в XXI столітті.

Блокування казначейських рахунків місцевих органів влади. Це добило комунальну інфраструктуру, що і без того дихала на ладан. Яке - як тримається Донецьк.Судорожно латають діри промислово розвинені міста, наприклад, Ясиноватая, де жінки - залізничниці за дві доби самовідданою працею відновили водопровід.

Периферійні городки і селища залишилися без водопроводу, і невідомо як входитимуть в зиму. Що відмітно, це стосується не лише окупованих, але і звільнених територій.

Правовий захист державою Україна своїх громадян і зовсім стала поняттям ефемерним.

Нещодавно були зроблені дуже важливі кроки: розроблена процедура переоформлення соціальних виплат на звільнених територіях і можливість там же брати участь у виборах. Ще декілька великих медичних установ Донецька, за деякими відомостями, після довгої перерви отримали зарплату і медикаменти.

По суті, сьогодні це єдині тонкі ниточки, що зв'язують Донбас з українською державою.

"Народні республіки" проблем того самого народу, заради якого все нібито затівалося, вирішувати також активно не прагнули. Максимум, на що їх вистачило—перегрызться між собою за право розподіляти гуманітарну допомогу з Росії. І дуже здивуватися тому, що, виявляється, є і інші гуманітарні організації, окрім російських. Плюс незграбні спроби брати під контроль соціальні об'єкти : лікарні, школи, дитячі сади.

Силові питання давалися бойовикам "республік" легше. Блокпости, патрулі, мобільні групи посилення, короткий перелік простих і жорстоких покарань для тих, хто тут вважається злочинцем—деяка ілюзія порядку зберігається, у великих містах розгулу криміналу і масового мародерства не спостерігається.

Але є одна принципова різниця. України на цих територіях немає, а ДНР і ЛНР—залишилися. Так вирішили Путін і Порошенко.

І чим довше зберігається таке положення, тим великі масштаби придбаває явочна легітимізація "республік" в очах місцевого населення. Горезвісний "стокгольмський синдром" примушує бачити у бойовиках людей, здатних знову надати нехай непривабливий, але структурний вид навколишньої дійсності, що змужніли на фронті.

І підписаний президентом Порошенко закон про особливий статус визнає за ними право встановлювати тут свої порядки.

Право, яке давно вже не оспорюється багатьма місцевими жителями. Просто тому, що інших порядків тут немає.

У Донецьку більше не вважається негожим подзвонити в "поліцію ДНР", наприклад, у разі ДТП. Хоча раніше це було рідкісним явищем, водії, як правило, з'ясовували стосунки між собою.

Люди похилого віку за звичкою оббивають пороги колишньої ОГА з пачками документів і питаннями з приводу пенсії і запису на отримання гуманітарної допомоги.

За розпорядженням "міністерства освіти" самопроголошеної республіки школи 1 жовтня відкрилися. Закінчилося це, нагадаємо, трагічно—того дня снаряди потрапили в одну з шкіл Київського району, загинули три людини: учитель біології, бойовик і батько, який привів свою дитину на лінійку.

Працівники комунальних служб вже цілком звично в робочому порядку звертаються до польових командирів за супроводом і охороною під час ремонтних робіт в небезпечних районах.

Вони ж, і не лише вони, буденно дзвонять в "МНС ДНР" і просять прислати саперів, коли виявляють боєприпаси, що не розірвалися. Сапери, що характерно, приїжджають. Це один з окремих випадків, коли в невизнаній республіці є ефективно діюча структура.

Більше того—вже з'являються перші, хто за звичкою поспішає продемонструвати вірнопідданські настрої.

—Але я хочу сказати, що я за нашу владу!

—Це яку?

—Ну, за ДНР…

Головний чинник, що допомагає поволі затверджуватися на Донбасі влади "республік"—сильна девальвація запитів і потреб населення. У благополучні часи у громадян завжди більше претензій до держави і потреб взагалі. Зараз же основне очікування дуже ємко сформулювала продавець вуличного фастфуду : "Потрібно, щоб був світ, і щоб у людей була робота".

Це правда, втомленим від війни мільйонам людей більше нічого не треба. Їх hearts and minds на першому етапі завоює той, хто дасть їм усе це. Їм, по суті, все одно, хто це буде.

Багато розумних аргументів про нежиттєздатність "республік", про недоліки проживання в невизнаних утвореннях погано сприймаються людьми, які готуються зустріти зиму у бомбосховищах в обнімку з дітьми і небагатим добром.

Необхідність виживання паралізує здатність роздумувати абстрактно, у тому числі і про питання самоідентифікації. Скажемо відверто: великого числа патріотів, для яких "Україна" є деяким абсолютом, тут немає. Донині жителі Донбасу не без зусиль прийняли нашу країну як константу громадського буття, але у своєму відношенні до неї до кінця не визначилися.

Це не робило їх менш повноправними громадянами, але робило украй уразливими для маніпуляцій.

Що визначилися, у більшості своїй, регіон вже покинули.

Що залишилися ж, під дією горезвісного "стокгольмського синдрому", йдуть все далі від України. І роблять це так само, як пришли на війну—не покидаючи своїх домів.

Євгеній Шибалов, "Дзеркало тижня"