І вічний "Мінськ"...

Уявіть, що ви намагаєтеся описати фабулу мексиканського "мила" після перегляду одній - єдиній серії, ну, скажімо, 257 - й. Не знаючи, звідки їсти пішла Хуанита, і хто кому—Педро, ви гарантовано не розберетеся в хитросплетіннях режисерського задуму. Ваше оповідання буде невитіюватим переказом, любительською чорно - білою фотографією одного фрагмента велетенської мозаїки, що складається з сотень тисяч елементів.

Саме так часом виглядали думки експертів, що намагалися дати оцінку прийнятому Верховною Радой пакету документів, що стосуються особливостей місцевого самоврядування на неконтрольованих Києвом територіях Донбасу.

Підозріле ігнорування передісторії не дозволяє не лише прагматично оцінювати сенс схвалених парламентом актів, але і холоднокровно прогнозувати наслідки їх можливого застосування.

Итак, на вечірньому засіданні ВР прийняла три пов'язані між собою документи—Закон "Про внесення змін до статті 10 Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" і дві постанови—"Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької і Луганської областей, в яких встановлюється особливий порядок місцевого самоврядування" і "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької і Луганської областей тимчасово окупованими територіями".

Щоб зрозуміти, що саме набуло букви закону і чому, необхідно повернутися хоч би на декілька "серій" назад.

Конкретно—у червень минулого року. Саме тоді був обнародуваний "план Порошенко", що припускав децентралізацію влади в регіоні (у тому числі і шляхом внесення змін до Конституції); заходи по додатковому захисту російської мови;проведення дострокових місцевих і парламентських виборів; узгодження призначення керівників державних адміністрацій з представниками Донбасу; створення робочих місць в регіоні і відновлення інфраструктури. Але—після роззброєння незаконних озброєних формувань, відведення іноземних військ і озброєнь, звільнення адмінбудівель і відновлення контролю над межею.

Порошенко позиціонував себе як "президент світу" і тому повинен був запропонувати деякий мирний план, який можна було б показати не лише громадськості, але і Заходу, що не бажав ескалації і не квапився виділяти необхідні для української економіки кошти. Те, що план нездійснимий (оскільки очевидно суперечив задумам Москви і планам сепаратистів), на Банковій розуміли —це був ритуальний крок.

Люди з оточення українського президента, з якими доводилося обговорювати "план Порошенка" переконували тоді:Главковерх готовий до силового вирішення питання. Але необхідно пройти шлях до кінця: показати готовність до мирного врегулювання—переконати Захід в незговірливості протилежної сторони—перейти до активної військової фази. При цьому "план Порошенка" міг бути реалізований, але після військового звільнення неконтрольованих Києвом територій і розглядався як можливий механізм післявоєнного заспокоєння бунтівного регіону.

Звертаємо увагу: призначення Гелетея і Муженко, картинне звільнення Краматорська і Слов'янська відбулися вже після обнародування мирного плану Порошенком. У липні минулого року джерела в АП стверджували: міністр оборони і начальник Генштабу переконували Главковерха, що у ВСУ вистачить сил і засобів для військового вирішення конфлікту в Донбасі.Наскільки можна судити, план полягав в поступовому витискуванні супротивника до держкордону, встановленні послідовного контролю над територіями, що звільняються, і повномасштабному оточенні Донецька і Луганська. Такий варіант президентові подобався. Безумовно, бентежив російський чинник. Але ті ж джерела в АП переконували: президент хоч теоретично і допускає, але не вірить в повноцінне вторгнення і масштабну участь частин ВС РФ у бойових діях. А з найманцями і що розкладаються зсередини бандами сепаратистів військові обіцяли впоратися. "Президент готовий воювати, і вірить в швидку перемогу"—переконували мене співрозмовники. Жартували, що парад на честь Дня незалежності запланований не лише в Києві, але і в Донецьку.Или не жартували?

24 серпня, коли Главковерх, міністр оборони і начальник Генштабу милувалися на Хрещатику колонами техніка, перекинута через кордон російські війська приступили до повномасштабного оточення Иловайской угрупування. (Участь частин ВС РФ у боях з українськими силовиками неодноразово підтверджувалася, обнародуваний днями відеозапис допиту бійцями батальйону "Донбас" військовослужбовок 6 - й окремої танкової бригади і 31 - й окремий десантник - штурмової бригади—лише одно з доказів).

26 серпня, коли положення українських військ стало критичним, Петро Порошенко зустрічається в Мінську з Володимиром Путіним. Про деталі переговорів було відомо трохи, але після повернення глав держав у свої столиці в пресу потрапляє інформація про можливі швидкі переговорах за участю глав держав, міжнародних посередників і представників т.з. "ДНР" і "ЛНР".В якості місця їх проведення називається Мінськ. Раніше було прийнято рішення про проведення у білоруській столиці переговорів у форматі ОБСЄ—Росія—Україна, де повинні були обговорюватися питання про повноцінний допуск зарубіжних експертів до місця катастрофи "Боїнгу", обміні полонениками і уточненні характеру роботи ОБСЄ. Тепер уточнювалися не лише склад учасників, але і порядок денний. Вголос заговорили не про тимчасове припинення вогню, а про довгострокове перемир'я і готовність Києва йти на серйозні поступки заради призупинення масштабних бойових дій.

1 вересня в Мінську в ході засідання трибічної контактної групи представники т.з. "ДНР" і "ЛНР" уперше заговорили про свою готовність залишатися частиною єдиної України. У відповідь на особливий політичний і економічний статус.

3 вересня, коли наше угрупування вже було розгромлене, а обіцяний "коридор" перетворився на братську могилу для сотень українських бійців, відбулася телефонна розмова між Порошенком і Путіним. Того ж дня президент РФ заявив, що у нього є план мирного врегулювання конфлікту в Донбасі. Впливовий український політик, що розмовляв в ті дні з президентом, на умовах анонімності повідомив: "Готується закон про "особливий статус". Шукають прийнятну форму, щоб не виглядало як капітуляція. Потрібний передих. Не пам'ятаю Петра Олексійовича таким розгубленим…"

5 вересня в Мінську був підписаний "Протокол за підсумками консультацій Трибічної контактної групи відносно спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П.Порошенко і ініціатив Президента Росії В.Путина".

У пункті 3 протоколи значилися—"Провести децентралізацію влади, у тому числі шляхом ухвалення Закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" (Закон про особливий статус).

Закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" був прийнятий 16 вересня, що називається "Через коліно". З порушеннями регламенту і процедури. У закритому режимі. ЗМІ цитували звернення Порошенка до депутатів: "Ці закони необхідно ухвалити. Якщо цього не зробити—війна продовжиться і в цьому буде винен кожен з вас особисто". У швидку перемогу, потрібно думати, вже ніхто не вірив.

Напередодні голосування президента намагалися переконати. Окремі представники депутатського корпусу пропонували два варіанти. Радикальний—ввести воєнний стан і почати повномасштабне відбиття фактичної агресії.Компромісний—оголосити відторгнуті території тимчасово окупованими, негайно приступити до фактичної делімітації умовної адміністративної межі і її зміцнення. Як варіант—ввести особливий порядок самоврядування на звільнених, а не на окупованих територіях для стимулювання місцевого населення. Але, ні в якому разі, не брати на себе божевільних політичних і непідйомних економічних зобов'язань відносно територій, які неможливо контролювати.

Зобов'язання були і справді масштабні—Закон "Про особливий порядок" припускав "право мовного самовизначення"; право органів самоврядування, виконавчих органів і територіальних громад самостійно укладати договори про прикордонну співпрацю з адміністративно - територіальними одиницями Російської Федерації;особливий порядок призначення керівників судів і органів прокуратури, що передбачає "участь органів місцевого самоврядування"; створення так званої "народної міліції"; спеціальний режим фінансування "відмінний від загального економічного режиму"; зобов'язання про "створення нових робочих місць, відновлення інфраструктури, переорієнтації промислового потенціалу; залучення інвестицій і кредитів" (встановивши при цьому, що витрати на держпідтримку є захищеними статтями Держбюджету). Інший, "суміжний" закон, прийнятий в той же час ("Про недопущення переслідувань…" звільняв від кримінальної відповідальності сепаратистів і учасників незаконних озброєних формувань. За умови, що ці особи здали державним органам зброю і боєприпаси, звільнили адміністративні будівлі і випустили на волю заручників. Амністія не поширювалася на осіб, що скоїли тяжкі злочини.

Банкова пояснювала свою зговірливість нехитро:

—воювати не готові, потрібний передих; зберемося з силами

—ще повоюємо;

—на ухваленні подібних законів настоюють Захід і, в першу чергу Берлін, зацікавлені в заморожуванні; без політичної і фінансової підтримки ЄС І МВФ наша економіка не витримає;

—Росія давить і у неї є інструменти для тиску; але Мінські угоди змусять її брати на себе частину відповідальності, а порушення домовленостей може привести до масштабніших санкцій;

—треба виграти час, щоб почати реалізацію реформ;

—Закон "Про особливий порядок" все одно не виконуватиметься, в нього закладені "пастки".

Про "пастки".Закон "Про особливий порядок" передбачав проведення 7 грудня на неконтрольованих територіях місцевих виборів, на які (як вважали в Києві) Москва і сепаратисти не підуть. Крім того до нього повинен був додаватися список територій, де застосовуватиметься "особливий режим самоврядування".

Вибори не відбулися. Список територій Рада не затвердила. А тому закон, хоч і прийнятий, підписаний президентом і обнародуваний, не застосовувався.

Але те, що українська влада розглядала як "пастку" для супротивника, виявилося "пасткою" для неї. Законом "Про особливий режим…" теоретично малося на увазі, що нові повноваження набувають сили після нових місцевих виборів на відторгнутих територіях. Але чітка смислова і тимчасова прив'язка була відсутня. Більше того—у завершальних положеннях було записано чорним по білому "Закон набуває сили з дня його публікації".У листопаді Радбез рекомендував президентові відмінити закон, але зроблено це не було. З осені минулого року закон в офіційній базі законодавства був забезпечений позначкою "чинний". Весь цей час він був таким, що діє, просто не застосовувався.

Итак, "Мінськ - 1" подавався Банковій як компроміс, необхідний для передиху. А передих потрібний був для запуску реформ і посилення військової потужності. Вийшло? Оцінювати глибину військової думки при плануванні військових операцій останніх місяців пропоную читачеві самостійно. Оцінювати наскільки ми просунулися в реалізації реформ з вересня—теж.

Розрахунок на те, що після "першого Мінська" Москва поводитиметься обережніше, не виправдався. Розрахунок на те, що "Мінська - 1" буде досить для отримання довгожданого кредиту від МВФ—теж.

А потім був наступ на ДАП і Дебальцево, і виник "Мінськ - 2".Знадобився новий передих…Все повторилося з абсолютною точністю. Втрата часу, втрата ініціативи, втрата територій. Непоправні людські втрати.

Тільки цього разу з особливим цинізмом від нас письмово зажадали зробити те, що ми вже не просто пообіцяли, а записали в законі. Але не виконали. Тому що не збиралися. І тому що просто не могли. Ми ж вигравали час. А для чого?

І якщо в документах "Мінська - 1" була абстрактна згадка про абстрактний закон, то в документах "Мінська - 2" фактично цитувалися норми вже ухваленого, діючого закону. Про мову, амністію, народну міліцію, трансграничну співпрацю etc. І встановлювалися конкретні часові рамки—до якого терміну що Київ зобов'язаний виконати. У тому числі—відводилося не більше 30 днів на законодавче закріплення списку територій з особливим режимом самоврядування, який Київ "забув" скласти минулого року.У чому каверза? Після обнародування цього списку чинний закон де - факто можна застосовувати. Попри те, що він суперечить Конституції, що не визнає ніяких особливих статусів. Попри те, що в Києві могли вважати точкою запуску закону нові місцеві вибори. Адже в Москві і саморобних "новоросских" столицях можуть вважати інакше—прямого, залізобетонного зв'язку між новими виборами і новими повноваженнями в законі не спостерігалося.

Те, що сталося в Раде 17 березня, було спробою виправити власну колишню помилку. З одного боку—зобов'язання, узяті на себе в Мінську. З іншою—розуміння, що ніякі нормальні вибори на тих, що розширюють свою територію т.з. "ДНР" і "ЛНР" нереальні, а забезпечувати "захищене фінансування" сепаратистського краю фізично неможливо і політично злочинно.

Єдиний вихід—ставити нові "пастки".Одночасно з переліком територій парламент прийняв зміни до Закону "Про особливий режим…", у якому нарешті - те, у березні 2015 - го, а не у вересні 2014 - го, безпосередньо передбачив, що:

—нові правила самоврядування окремі території придбавають тільки після позачергових місцевих виборів;

—вибори проходять за українськими законами відповідно до вимог ОБСЄ і Бюро демократичних ініціатив і прав людини;

—кампанія проходить тільки після виведення усіх НВФ, найманців і озброєнь з території України.

Тобто ставилися заздалегідь нездійсненні для тієї сторони умови. Розумно? У безвихідній ситуації—так. Але розумніше було не заганяти себе у безвихідь із самого початку.

Мав український парламент право вносити зміни до закону? А хто його може обмежити в цьому праві? Але цим кроком Київ дав привід Москві докоряти собі в порушенні домовленостей "Мінська - 2".

І питання не в тому, хто правий. А в тому, чи порахує це порушенням фактичний гарант угод—Берлін. А від позиції Меркель багато в чому залежить, наскільки довгим виявиться черговий передих. Явно не остання.

Про Захід—трохи пізніше. А доки два слова про третій документ—постанові "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької і Луганської областей тимчасово окупованими територіями". Його невиправдано гаряче коментують, хоча його PR - навантаження, м'яко кажучи, сильно поступається смисловим.

У - перших, сусідство словосполучень "тимчасово окуповані території" і "особливий порядок місцевого самоврядування" виглядає дикий.У - других, якщо вони окуповані, то чому це не позначити прямо в законі (вже коли в нього все одно вносилися зміни), чим визначати їх статус в окремій постанові. У - третіх, в проект постанови була внесена поправка, згідно якої окремі території Донбасу вважаються "тимчасово окупованими (…) до моменту виведення усіх незаконних озброєних формувань, Збройних сил Російської Федерації, їх військової техніки". Проте в тексті постанови на сайті ВР ще учора ця поправка чому - те був відсутній. Припустимо, технічне непогодження. Але (і це в - четвертих) в тексті зміненого закону "Про особливий режим…" згадки про Збройні сили Російської Федерації, їх військову техніку немає. Тільки НВФ, бойовики і найманці. Непогодження, проте.

Але це деталь. На жаль, подія минулого тижня в парламенті важко назвати принципово важливим або принципово новим.Прийняте 17 березня—усього лише слабкий відгомін прийнятого раніше. Запізніла робота над колишніми помилками. Спроба звільнитися від нездійсненних зобов'язань. Фіксація небажання (на щастя) йти на поводі у ворога і невміння (на жаль) нав'язати йому власний порядок денний.

"Воювати не хочете, миритися не умієте, гроші просите, реформи не проводите. Вимагаєте посилення санкцій, а самі їх не вводите. Чи варто ставити тій же Меркель в провину, що вона не хоче влізати в третю світову заради країни, у якої така влада? ",—процитував одкровення західного дипломата один з депутатів коаліції.

Чого варто Києву чекати від Заходу?

Довгожданий транш від МВФ нарешті - те отриманий—і це єдиний відчутний результат "Мінська - 2". Говорити про перемир'я як про досягнення мова не обертається.І не лише тому, що що відбувається зараз важко назвати повноцінним перемир'ям—люди продовжують гинути. Беда в іншому—втрата Дебальцево, смерть великої кількості людей в оточенні сталася вже після "Мінська - 2". А, отже, заявлена мета —відвертання загибелі людей —не досягнута.

Захід—Берлін і Брюссель, по суті, закрили очі на фактичне грубе порушення домовленостей. І закривають очі на ігнорування бойовиками зобов'язань по відведенню важкого озброєння. Посилення санкцій обіцяють у разі "подальшої ескалації". А що це означає? "Якщо буде здійснена спроба захоплення Маріуполя…" Тобто Дебальцево можна, а Маріуполь немає? Можливе захоплення Пісків, Авдеевки, Станиці Луганської або, скажімо, Артемівська—це ескалація або ні?

У Берліна і Брюсселю немає іншого плану вирішення конфлікту окрім "мінського формату".У Києва, схоже, немає ніякого. Тому Берлін так чіпляється за "Мінськ", а Київ—за Берлін. Залишитися наодинці з Москвою страшно. Тим більше що Обама виявився близьким за духом Петру Олексійовичу. Такий же "президент світу".

Чи варто докоряти Заходу? Ні. Це не війна Обами і не війна Меркель. У них інші інтереси, природним чином не завжди співпадаючі з українськими.

Канцлер Німеччини, що насправді зробила для України менше ніж нам хотілося б, але більше ніж Київ розраховував рік тому, зацікавлена в заморожуванні конфлікту. За всяку ціну.

У Європі так думає багато хто. І не лише тому, що нікому не потрібна повноцінна Третя Світова. Але і з більше приземлених міркувань. ЄС страждає від санкцій не менше ніж Росія. Шукає приводу їх ослабити. У ідеалі—відмінити. "Мінський формат" такий привід надає.У цьому інтереси багатьох європейських столиць співпадають з інтересами Москви. Але не з нашими. Бо "заморожування", що супроводжується "закриванням очей" розв'язує руки Путіну.

Щоб продовжити життя мертвонародженому "Мінську" на заході готові закривати очі на атаки бойовиків. І на спробу Києва піти від фактичного виконання мінських угод.

Щоб продовжити життя мертвонародженому "Мінську" на заході готові закривати очі на атаки бойовиків. І на спробу Києва піти від фактичного виконання мінських угод.

Нам не варто розраховувати на повномасштабне кредитування і повноцінне політичне заступництво, поки реформи не стануть відчутними. Нам не варто розраховувати найближчим часом на постачання летальних озброєнь. Поки Київ не продемонструє готовність повноцінно воювати.Нам не варто розраховувати на миротворчий контингент доки в Києві не з'явиться власний план мирного врегулювання (якщо вже вибрали "президента світу"), а не варіації на тему планів Путіна і Меркель. Максимум на що може доки розраховувати Київ—розширення місії ОБСЄ до тисячі, уточнення її функцій, початок переговорів з Москвою про можливий допуск "місіонерів" до моніторингу межі. Ще непогано було б (з урахуванням реалій) переглянути інструкції співробітників місії ОБСЄ. Їм заборонена робота в нічний час. І тому пригнічуюча частина фактичних порушень режиму припинення вогню ними не фіксується: вночі бойовики стріляють з гаубиць, а ОБСЕшники сплять…

Якщо все буде як завжди, якщо українська влада не зробить зрозумілу спробу перетворитися з об'єкту в суб'єкт, з жертви в трудівника і воїна…Буде новий "Мінськ", новий "передих", нові "пастки".Нова ефектна, але від того не менш нудотне базікання замість твердих вчинків. Нові втрати. Часу. Територій. Довіри. Людей.

Країну втратити не дамо.

Сергій Рахманин "Дзеркало тижня"