Який у нас Президент?

У публікації щодо болючої для України газової проблеми наводилася стаття "Газова угода це добре чи погано? Або за що сидить Тимошенко?", у якій В.Ющенко був згаданий як "третій президент". Одразу ж виникло питання "А як же тоді М.Грушевський?"

З офіційної точки зору нібито абсолютно логічне роз’яснення надається сайтом Президента України: «Пост президента України був заснований 5 липня 1991 року постановою Верховної ради УРСР «Про вибори президента Української РСР». 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому, одночасно з проголошенням незалежності України, народ віддав перевагу президентській формі правління. Того дня був обраний перший Президент нової Української держави – Леонід Кравчук. У липні 1994 року, в результаті дострокових виборів Президента, країну очолив Леонід Кучма. Він був Главою держави 10 років, вигравши й наступні президентські вибори – 1999 року. У грудні 2004 року Президентом України було обрано Віктора Ющенка. 7 лютого 2010 року Президентом України обрано Віктора Януковича» [1].

При цьому зазначається, що «Останнім Універсалом, від 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки» [1].

З іншого боку, як же тоді Президенти Української Народної Республіки? Чи варто громадянам сучасної України оминати пам’ять справжніх патріотів, які своєю діяльністю намагалися всіляко наблизити час відновлення незалежної української держави? І не за своєю волею вимушені були очолювати уряд УНР «в екзилі», а не на Батьківщині.

При цьому варто зазначити, що відповідно до Конституції сучасної Української Держави «Україна є республікою» [2]. Та й за радянських часів УРСР (або до 1937 р. - УСРР), хоч фактично і була лише однією з безправних «провінцій» Радянського Союзу, формально була державою, що входила до складу іншої федеративної держави – СРСР, зокрема:

- у Конституції УСРР 1919 р. йшлося про її наміри увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки [3];

- Конституцією УСРР 1929 р. визначалося, що «Українська соціялістична радянська республіка входить до складу Союзу радянських соціялістичних республік як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу. Суверенітет Української соціялістичної радянської республіки обмежений лише в межах, зазначених в Конституції Союзу радянських соціялістичних республік і лише в предметах, що їх віднесено до компетенції Союзу радянських соціялістичних республік; поза цими межами Українська соціялістична радянська республіка здійснює свою державну владу самостійно» [4];

- Конституцією УРСР 1937 р. зазначалося, що «поза межами статті 14 Конституції СРСР, УРСР здійснює державну владу самостійно, зберігаючи Повністю свої суверенні права» [5];

- Конституцією УРСР 1978 р. також визнавалося, що «Українська Радянська Соціалістична Республіка - суверенна радянська соціалістична держава», яка разом з іншими республіками «об'єдналась у Союз Радянських Соціалістичних Республік – єдину союзну багатонаціональну державу» [6].

Тобто, починаючи з проголошення політичної незалежності у 1918 році, Україна має статус республіки, і навіть після фактичної окупації у 1920 році її території військами Радянської Росії, продовжувала зберігати формальний державний статус. Саме цей формальний статус УРСР як держави дозволив їй у 1945 році у числі перших підписати Статут і увійти до складу групи з 51 держав-засновниць Організації об’єднаних націй, зокрема, як відомо, глава делегації УРСР міністр закордонних справ Д.Мануїльський головував у Першому комітеті на конференції у Сан-Франциско, де були розроблені Преамбула та Глава 1 «Цілі та принципи» Статуту ООН [7].

Певним прикладом з одного боку історично-поважного, і з іншого політично-стриманого відношення до минулого своєї країни може бути сусідня до України Польська Республіка, яка також мала у своїй історії різні періоди, зокрема на офіційному сайті Президента Польщі Броніслава Коморовського у якості його попередників з рівною повагою перераховані Габріель Нарутович, Станіслав Войцеховський, Ігнацій Мостиський, які займали цю посаду до ІІ Світової війни; президенти Польської республіки в екзилі Владислав Рачкевич, Август Залеський, Станіслав Островський, Едвард Рачинський, Казімєж Саббат і Ришард Качоровський, комуністи Болеслав Берут і Войцех Ярузельський, та президенти сучасної Польщі Лех Валенса, Александр Квасневський, Лех Качинський [8].

І офіційним сайтом Президента Литовської Республіки серед її керівників згадуються Антанас Смятона (1919-1920), Аляксандрас Стульгинскис (1922-1926), Казис Гриню (06.1926-12.1926), Антанас Смятона (1926-1940), Йонас Жямайтис (1949-1954), Альгидрас Бразаускас (1993-1998), Валдас Адамкус (1998-2003), Роландас Паксас (2003-2004), в.о. президента Артурас Паулаускас (04.2004-07.2004), Валдас Адамкус (2004-2009) та діючий президент Даля Грибаускайте. При цьому Йонас Жямайтис був признаний фактично виконуючим обов’язки Президента Республіки головою Литовської держави, яка боролася проти окупації, спеціальною декларацією Сейма Литовської Республіки у 2009 році [9].

Серед голів Естонської республіки поруч із прізвищами сучасних президентів Леннарта Мері (1992-2001), Арнольда Рюйтеля (2001-2006) та Томаса Хенрика Ільвеса (з 2006 р.) та керманичів держави у 1918-1939 рр. також містяться імена Юрі Улуотса, Августа Рея, Александера Варми, Тиніса Кінта та Хейнріха Марка, які були керівниками держави у екзилі [10].

Таким чином до переліку українських президентів крім Михайла Грушевського і чотирьох президентів сучасної української держави мають входити президенти УНР в екзилі Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький та Микола Плав’юк. Зокрема у переданій Президенту України Леоніду Кравчуку 22 серпня 1992 р. останнім Президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком «Грамоті про складання повноважень і припинення діяльності Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі», так і зазначено, що «…з 14-15 березня 1992 року врочисто проголошуємо всьому народові в Україні і в розсіянні сущому про складення повноважень і припинення діяльности Державного Центру УНР в екзилі, які він виконував упродовж 72 років поза межами України» та «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки» [11-12].

До речі президентський статус «першого президента» є зовсім не однозначним. Зокрема на початку 90-х років ХХ ст. побутувала думка, що визнати на державному рівні М.Грушевського першим президентом України заважав Леонід Кравчук, який вважав таким самого себе. Наводяться його висловлювання щодо того, що «Першим президентом України є я. А ось президентом Української Народної Республіки був обраний Грушевський, і не народом, а депутатами. І був він на цій посаді одну ніч. Тобто ніяких документів, підписаних президентом Грушевським, немає. Тому більшість дослідників цієї проблеми вважають, що Грушевський не був першим президентом взагалі» [13]. Також вважається, що після обрання у липні 1994 р. Леоніда Кучми Президентом України його адміністрація на чолі з Д.Табачником почала активно використовувати міф про президентство Михайла Грушевського з метою зниження значення його попередника і опонента Леоніда Кравчука і «після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося» [14].

Прихильники цієї позиції стверджують, що «кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент – голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України – тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР» [10].

У цьому плані потрібно зазначити, що як відомо Українську Центральну Раду було утворено 4 березня 1917 р., і Михайло Грушевський був обраний її головою двічі – заочно у березні 1917 р. та 19(06) квітня 1917 р. практично одностайним рішенням Всеукраїнського національного конгресу.

Про утворення Української Народної Республіки було оголошено 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалом Української Центральної Ради, яким визнавалося, що «Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів» та «До установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству - Генеральному Секретаріятові України» [15].

Незалежність Української Народної Республіки було проголошено 9(22) січня 1918 р. IV Універсалом Української Центральної Ради, яким, у зв’язку з тим, що «петроградське правительство народніх комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі своє військо, красногвардійців-большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство», визнавалося, що «однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Россія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки. Власть в ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і салдатів, та наш виконуючий орган однині матиме назву Ради Народніх Міністрів» [16].

У Конституція Української Народної Республіки, прийнятій 29 квітня 1918 р. в останній день існування Української Центральної ради зазначалося, що «Верховним органом власти УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і формують органи виконавчої і судової власти УНР», «Вища власть виконавча в УНР належить Раді Народніх Міністрів», «Голова Всенародніх Зборів, як їх представник, іменем Республіки сповняє всі чинності, звязані з представництвом Республіки» та «Уряд Голови триває весь час, поки не будуть скликані нові Збори і буде вибраний ними Голова» [17].

Таким чином вже на момент виникнення незалежної Української Народної Республіки М.Грушевський займав посаду голови Української Центральної Ради, яка і продовжувала «правити» українською державою, оскільки Українські Установчі Збори так і не були зібрані. При цьому на цю посаду він був обраний делегатами Всеукраїнського національного конгресу – представницького органу усіх українських губерній, різних верств населення, політичних партій, громадських рухів, селянських спілок, студентських громад, товариств, кооперативних організацій та представників українських громад з територій поза межами України.

При цьому оскільки на момент переходу влади до гетьмана П.Скоропадського Всенародні Збори, що мали вибиратися «загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений» так і не відбулися, статус М.Грушевського як голови Української Центральної Ради УНР і після прийому Конституції УНР залишався незмінним. Зрозумілим також є те, що жодного формального згадування посади «президент» у зазначених документах не містилося, тобто перебуваючи головою вищого органу державної влади Української Народної Республіки Михайло Грушевський міг вважатися Президентом УНР і фактично виконував відповідні функції, але формальної можливості отримати цей «титул» просто не мав.

Діяльність Гетьмана Павла Скоропадського «тимчасово до обібрання Сойму і відкриття його діяльності» формально обумовлювалася «Законами про тимчасовий державний устрій України», відповідно до яких «Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави» [20], що робить зрозумілим визначення його у якості вищої посадової особи України того часу, оскільки «Сойм» також не було «обібрано».

Досить цікавим є перебування у статусі президента і його опонента та наступника - Симона Петлюри. Наприклад Василь Іваніс у своїй книзі, що так і називається «Симон Петлюра – президент України» (Торонто, 1952 р.), зазначає, що «коли військові й політичні керівники УНР різними способами перебралися до Старо-Костянтинова, то в ньому відбулася (26.XI.1919) політична нарада, у якій взяли участь члени уряду, представники політичних партій та військових частин. В цій дуже тяжкій ситуації найхарактеристичніші були промови прем'єра І.Мазепи та президента, головного отамана С.Петлюри», аргументуючи це тим, що «при залишенні В.Винниченком головування в Директорії, на його місце обрано С.Петлюру. Отже до обов'язків Головного Отамана (Головна Команда) Української Армії на С.Петлюру з 11 лютого 1919 року покладено ще й обов'язки Голови Директорії, що відповідало президентові в європейському розумінню» [21].

Розповідаючи про еміграційний період життя і діяльності С.Петлюри, В.Іваніс також зазначає, що «Треба було подбати про утворення поважного політичного українського осередку в Парижі. Цьому питанню велику увагу присвятив президент С.Петлюра». Практика такого звернення до голови Директорії підтверджується і листуванням, зокрема автором наводиться лист А.Марґоліна до С.Петлюри від 12.02.1920 р., що починається зі звернення «Глибоко поважаний Пане Президенте» [21].

У свою чергу, виходячи з такої логіки, Президентом України можна вважати і самого Володимира Винниченка, який займав посаду голови Директорії з листопада 1918 р по лютий 1919 р. При цьому зрозумілим є те, що посадові обов’язки голови Директорії дійсновідповідали президентським і у сучасному розумінні, і у розумінні представників країн тих часів, де було введено президентську посаду – США, Франції, Польщі та інших країн, з якими УНР проводила дипломатичні переговори на той час і у подальшому, але зрозумілим є також і те, що ні В.Винниченко, ні С.Петлюра, будучи найвищими керівниками органів державної влади України, у формальному плані президентського статусу не мали.

Після поразки у 1920 р. військ України від «красногвардійців-большевиків», «петроградське правительство народніх комісарів» таки «привернуло під свою владу вільну Українську Республіку» (за текстом IV Універсалу), і почався з одного боку – відлік діяльності Державного урядового центру УНР в екзилі (від нім. «exile» – вигнання), з іншого – радянський період історії нашої країни.

Правовою основою діяльності Уряду УНР в екзилі насамперед були два закони, ухвалені Радою Народних Міністрів 12 листопада 1920 року – «Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». Відповідно до прийнятих законів було насамперед розмежовано функції законодавчої і виконавчої влад. Зокрема, у ст. 1 закону «Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» було зазначено: «Верховна влада Української Народної Республіки тимчасово організується шляхом нижчезазначеного розмежування та координування вищих Державних функцій поміж Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів» [18-19].

При цьому, якщо екзильний уряд, формально залишаючись владою незалежної Української Народної Республіки, фактично не мав впливу на перебіг подій на її території, то і уряд радянської України, який фактично відповідав за все, що відбувалося на території держави (як зазначалося раніше державного статусу УСРР-УРСР відповідно до Конституції не була позбавлена), не міг вважатися незалежним у своїй діяльності як де-юре, так і де-факто.

До речі східною з історією України є доля країн Балтії – Литви, Латвії та Естонії, які отримали незалежність після розпаду Російської Імперії і фактично втратили її у 1939 році після радянської окупації, зберігаючи після цього разом з Україною лише формальний статус незалежних держав у складі СРСР і керуючись такими самими підпорядкованими Москві урядами. Реальну незалежність відстояла лише Фінляндія, яка своїм героїчним супротивом у нерівній Радянсько-Фінській війні 1939-40 рр. забезпечила собі неналежність як до Радянського Союзу у якості Фінської або Карело-фінської РСР (як це сталося із Литвою, Латвією та Естонією), хоча як відомо на радянській території вже було сформовано маріонетковий «народний уряд», так і до підпорядкованих СРСР країн соціалістичного табору після ІІ Світової війни, як це сталося із Польщею.

Окремо потрібно підкреслити, що хоч фактично і відбулася узурпація влади в країні однією партією, вважати секретарів компартії, які за радянських часів реально виконували функції гауляйтерів України (від нім. Gauleiter), у формальному плані керівниками органів державної влади мабуть не варто. У тексті Конституції УРСР 1937 р. лише зазначалося, що «найбільш активні й свідомі громадяни з лав робітничого класу й інших верств трудящих об'єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка є передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних» та сумнозвісною 6 статтею Конституції 1978 р., що «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу» [5-6].

У нормативно-правовому плані щодо вищих органів державної влади УСРР-УРСР:

- Конституцією УСРР 1919 р. визначалося, що «органами центральної Радянської влади є Всеукраїнський З'їзд Робітничих, Селянських і Червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, Рада Народних Комісарів, при цьому «Съезд Советов является высшей властью Украинской Социалистической Советской Республики; в период между двумя съездами таковой властью является Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет Советов» (згідно оригіналу тексту, який був російською мовою) [3];

- Конституцією УСРР 1929 р., що «верховним органом влади Української соціялістичної радянської республіки є Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів», «Всеукраїнський центральний виконавчий комітет в періоди поміж Всеукраїнськими з'їздами рад є верховний законодавчий, розпорядчий та виконавчий орган влади Української соціялістичної радянської республіки» та «Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету є в періоди поміж сесіями Всеукраїнського центрального виконавчого комітету вищий законодавчий, виконавчий та розпорядчий орган влади Української соціялістичної радянської республіки» [4];

- Конституцією УРСР 1937 р. передбачалося, що «найвищим органом державної влади УРСР є Верховна Рада УРСР», «Верховна Рада УРСР обирає голову Верховної Ради УРСР і двох його заступників», а також «обирає Президію Верховної Ради УРСР», при цьому «Президія Верховної Ради УРСР підзвітна Верховній Раді УРСР у всій своїй діяльності» [5];

- Конституцією УРСР 1978 р. визнавалося, що «найвищим органом державної влади Української РСР є Верховна Рада Української РСР», яка «правомочна вирішувати всі питання, віднесені Конституцією СРСР і цією Конституцією до відання Української РСР» та ,«Верховна Рада Української РСР обирає Президію Верховної Ради Української РСР - постійно діючий орган Верховної Ради Української РСР, що є підзвітним їй в усій своїй діяльності і здійснює в межах, передбачених цією Конституцією, функції найвищого органу державної влади Української РСР у період між її сесіями». При цьому до повноважень Президії ВР УРСР, зокрема ратифікація і денонсація міжнародних договорів Української РСР, призначення і відкликання дипломатичних представників Української РСР в іноземних державах і при міжнародних організаціях, прийом приймає вірчих й відкличних грамот акредитованих при ній дипломатичних представників іноземних держав [6].

Тобто у жодному з наведених документів не йшлося про те, що головним носієм державної влади на території УСРР-УРСР є відповідний керманич компартії України, і, відповідно, у формальному плані вищими органами державної влади УСРР-УРСР виступали:

- у 1920-1929 рр. - Всеукраїнський З'їзд Робітничих, Селянських і Червоноармійських депутатів та на період між з’їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад;

- у 1929-1937 рр. - Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, на період між з’їздами – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет та Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету – у періоди між сесіями Всеукраїнського центрального виконавчого комітету;

- у 1937-1978 рр. - Верховна Рада УРСР та Президія Верховної Ради УРСР;

- починаючи з 1978 рр. - Верховна Рада УРСР та Президія Верховної Ради УРСР, що здійснює функції найвищого органу державної влади Української РСР у період між її сесіями.

При цьому, як і на початку незалежності М.Грушевський у 1918 р. як Голова Української Центральної Ради УНР виконував представницькі функції голови держави, так і наприкінці історії підрадянської України ці функції виконував голова Верховної Ради Л.Кравчук.

Окремо також треба підкреслити, що на відміну від інформації на офіційному сайті Президента України, у новітньому часі незалежність України було проголошено не 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі, а 24 серпня 1991 р. прийняттям Верховною Радою «Акту проголошення незалежності України» та Постанови «Про проголошення незалежності України», і на Всеукраїнському референдумі 1 грудня, де розглядалося лише одне питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?», її проголошення було затверджено підтримкою більш ніж дев’яноста відсотків учасників референдуму.

Наведене вище дозволяє дійти ряду висновків:

- відлік незалежності України у ХХ ст. було розпочато у 1918 році після проголошення Українською Центральною Радою IV Універсалу, яким було визначено, що «однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», за радянських часів формальний характер незалежності підтверджується її державним статусом, закріпленим Конституціями 1919, 1929, 1937 та 1978 рр.;

- прийнятим 24 серпня 1991 р. Верховною Радою «Актом проголошення незалежності України» було розпочато новий етап історії України, пов'язаний із одержанням Українською Державою фактичної, а не формальної незалежності;

- перебуваючи головою вищого органу державної влади Української Народної Республіки Михайло Грушевський міг вважатися Президентом УНР і фактично виконував відповідні функції, але формально не мав можливості бути «першим президентом України»;

- не має підстав до недооцінювання трагічних і героїчних подій підрадянського етапу історії Української Держави, але при цьому керівниками УСРР-УРСР у формальному плані варто вважати відповідні колективні органи державної влади та певною мірою у представницькому плані їх голів, ніж провідників української компартії, які фактично управляли республікою;

- посаду Президента УНР було введено Урядом Української Народної Республіки в екзилі, і оскільки Україна згідно Конституції є республікою і правонаступником УНР, і у цьому плані формальний відлік голів Української Держави, які носили б звання президента варто вести від Президента УНР Андрія Лівицького, враховуючи те, що Леонід Кравчук є першим президентом України після її виходу зі складу СРСР.

У 2010 році Президент Віктор Янукович переніс святкування Дня Свободи, запровадженого Президентом В.Ющенком з метою «утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей» [22], з 22 листопада на 22 січня, яке до цього відзначалося як День Соборності, - започаткувавши відзначення Дня Свободи та Соборності України [23].

При цьому у офіційному плані підкреслювалося, що «значення Свободи як невід'ємної складової незалежної України набуває особливого змісту і стає нерозривно пов'язаним з Соборністю наших земель» та «історичний момент і значимість Свободи та Соборності диктує необхідність підсилення цих складових Незалежності в свідомості народу, в нашій традиції та в історії нашої Державності» [24], не приводячи у якості аргументу того факту, що урочисте оголошення Великої Злуки УНР та ЗУНР у 1919 році було приурочено саме до річниці проголошення незалежності УНР. Хоча зрозуміло, що головною підставою для цього скоріше за все було бажання нівелювати відзначення на державному рівні програшу діючим тоді прем’єр-міністром В.Януковичем президентських виборів 2004 року екс-прем’єр-міністру В.Ющенку, але потрібно визнати, що завдяки цьому було відновлено історичну справедливість відносно оцінки важливості події проголошення незалежності України у 1918 році.

Таким чином 22 січня 2013 року у День Свободи та Соборності Україна мала можливість відзначати 95 річницю своєї незалежності та 94 річницю об’єднання УНР та ЗУНР, у той же час, нажаль, через відсутність спільної проукраїнської позиції між політичними суб’єктами сучасної України, ця подія викликала супротив як у умовно-патріотичної частини українського суспільства через скасування відзначення дати «Помаранчевої революції» (відзначенню цієї дати у контексті подій 2004 р. більш відповідало б визначення як Дня Демократії чи Народовладдя), так і їх опонентів, у яких вже випрацювалося майже рефлексивне несприйняття усього українського.

У той же час у нашого суспільства є ще час для усвідомлення того, що 22 січня 2018 року у День Свободи та Соборності Українська Держава разом із 99 річницею об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки має реальну можливість відзначити 100-річчя незалежності України.

Список використаних джерел:

1. Офіційний сайт Президента України [електронний ресурс] http://www.president.gov.ua/

2. Конституція України.

3. Конституція УСРР 1919 р.

4. Конституція УСРР 1929 р.

5. Конституція УРСР 1937 р.

6. Конституція УРСР 1978 р.

7.Международные организации системы ООН: Справочник / Сост. Титаренко А. А. — М.: Международные отношения, 1990.

8. Офіційний сайт Президента Польщі [електронний ресурс] http://www.president.pl/en/.

9. Офіційний сайт Президента Литви [електронний ресурс] http://www.president.lt/lt/prezidento_institucija/lietuvos_respublikos_prezidentas.html.

10. Офіційний сайт Президента Естонії [електронний ресурс] http://www.president.ee/et/.

11. Український парламентаризм на еміграції. Державний центр УНР: документи і матеріали, 1920-1992 / Упоряд. В.Яблонський. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2012. – 840 с.

12. 20 років тому Україна стала правонаступницею УНР [електронний ресурс] http://www.pravda.com.ua/columns/2012/08/22/6971248/.

13. Комаровский А. Грушевский первый президент Украины ? [електронний ресурс] http://www.proza.ru/2008/10/08/332.

14. Михайло Грушевський [електронний ресурс] http://www.ukrcenter.com.

15. ІІІ Універсал Української Центральної Ради [електронний ресурс] http://rada.gov.ua/

16. ІV Універсал Української Центральної Ради [електронний ресурс] http://rada.gov.ua/

17. Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) [електронний ресурс] http://rada.gov.ua/

18. Вовк Ю.Є. Правова основа діяльності уряду УНР в екзилі // Південноукраїнський правничий часопис. – №3, 2011. – С. 273-275.

19. Чехович В.А. Державний центр Української Народної Республіки. В кн.: Юридична енциклопедія. Том 2: Д – Й. – К.: “Укр.енцикл.”, 1999. – С.153 – 154.

20. Закони про тимчасовий державний устрій України [електронний ресурс] http://rada.gov.ua/

21. Іваніс В. Симон Петлюра – президент України / В.Іваніс. – Торонто: 1952.

22. Указ Президента України від 19.11.2005 №1619/2005.

23. Указ Президента України від 30.12.2011 №1209/2011.

24. Янукович скасував свято Помаранчевої революції [електронний ресурс] http://www.pravda.com.ua/news/2011/12/30/6878150/.