Пригнічуюча меншість

Винайшли її у Великобританії у кінці XIX століття. Уряд розпорядився ставити на німецьких товарах позначку "зроблено в Німеччині"–щоб британські громадяни могли пізнати продукцію потенційного супротивника і бойкотувати її. Проте вийшло з точністю до навпаки: масовий споживач оцінив добротність усього німецького, і напис "made in Germany" стали рахувати своеобразным знаком якості.

Як бачимо, на патріотизм населення можна покластися далеко не завжди. Ймовірно, тому Росія, що встала з колін, пішла іншим шляхом: жителеві РФ просто не залишають вибору, забороняючи турецькі помідори, угорських гусей, польські яблука і французькі сири. Так надійніше!

Сьогоднішня Україна балансує між Англією XIX століття і Росією XXI століття–між вірою в цивільну свідомість і категоричним "низзя".Ми закликаємо до бойкоту "Коки - Коли", але забороняємо російські телесеріали.

Майже два роки добровільно утримуємося від купівлі ворожих продуктів, але потім мимоволі вводимо ембарго у відповідь. Звемо співвітчизників на вибори, але в той же час забороняємо КПУ. З одного боку рахуємо українця патріотичним і відповідальним громадянином, з іншою–безрозсудним дитятей, якого треба насильно захищати від зла.

Хочеться помилитися, але, схоже, чаша вагів все - таки схиляється у бік примусу. Наприклад, та ж декомунізація виявилася б просто неосуществима на добровільних засадах.

Чи можна представити "Комсомольську правду", що міняє назву унаслідок масового читацького бойкоту?

Столичний ТРЦ "Більшовик", що перетворився на "Космополіт" з, - за різкого відтоку відвідувачів?

Виробників "Радянського шампанського", що зіткнулися з катастрофічним падінням попиту і вимушених вжити заходи?

Или хоч би успішний місцевий референдум про перейменування Кіровограду в Ингульск?

Боюся, що ні. Добрим словом і забороною можна добитися більшого, ніж одним добрим словом.

Проблема в тому, що українці з активною громадянською позицією–що виходять на Майдан, що воюють, волонтерствующие і країни, що просто сперечаються про долі, у фейсбуке–складають меншу частину населення.

Діючи спільно, пасіонарна меншість стає потужною силою.Воно здатне повалити президента - негідника, дати відсіч зовнішньому агресорові, налагодити постачання цілої армії, добитися прийняття найважливіших законів. У такі хвилини меншість відчуває себе більшістю і сміливо говорить від імені усієї країни.

Але коли ті ж небайдужі громадяни виступають в ролі рядових споживачів або виборців, їх вплив різко падає. Пасіонарії розчиняються в сірій обивательській масі.

Ти принципово відмовляєшся від російських товарів, недоречних фейєрверків або "Коки - Коли", а твої сусіди продовжують усе це споживати.

Ти з надією чекаєш місцевих виборів, а твої співвітчизники по - колишньому продаються за гречку, голосують за "Опозиційний блок" або пасивно сидять удома.

Твій власний телевізор покрився товстим шаром пилу, але варто заради інтересу включити ТБ, і ти бачиш продукт, призначений для дрімучої глядацької аудиторії.

Будівельник нової України виявляє під боком паралельну реальність, абсолютно іншу країну–байдужу і эгоцентричную. Країну, для якої усе пережите за останні два роки майже нічого не означає. Країну, що живе по-старому, незважаючи на чужі сльози, кров, подвиги і страждання.

Так що ж з нею робити? Переконувати і освічувати? Или забороняти і не пущать?

Практика свідчить, що активній меншості набагато легше пролобіювати законодавчу заборону, чим займатися переконанням обивателів. Тим більше що в умовах війни антиринкові і недемократичні методи виглядають виправданими.

Зрозуміло, що відповідна риторика в Україні звучить все голосніше, і пропозиції по наведенню ладу сиплються одно за іншим.

Обмежити виборче право, усунувши від голосування найбільш відсталу частину населення.

Заборонити не лише дряхлу Компартію, але і одіозний Оппоблок.

Відібрати ліцензію у "Інтера", що образив наші почуття своєю новорічною програмою.

Закрити радіостанції з неправильним репертуаром.

Вигнати Московський патріархат з Киево - Печерської лаври або взагалі заборонити його діяльність. І так далі і тому подібне…

Коли мова заходить про закручування гайок, активісти виявляються більшими державниками, ніж сама держава. Як правило, їх порив передує рішенню зверху.

Спочатку починається стихійна боротьба з радянською символікою, потім ухвалюється закон про декомунізацію. Спочатку стартує цивільна блокада Криму, потім торгівлю з анексованим півостровом забороняють офіційно.

Фактично пасіонарна меншість освоює ту ж роль, що і правляча верхівка в РФ: генератор нових заборон і обмежень.

І російського, і українського обивателя доводиться гнати у бажаному напрямі з - під палиці, але в Росії палиця знаходиться в руках Путіна, а в Україні–у руках громадськості.

Війна зіграла з нами злий жарт: громадяни, з такою працею що відстояли власну свободу, вимушені обмежувати чужу. Проте переживань із цього приводу не помітно. Навпаки, багатьом активістам імпонує роль колективного Ли Куан Ю або Пак Чон Хі, такого, що змушує відсталих співвітчизників до прогресу. І про це варто говорити чесно і відверто, не виряджаючись в псевдодемократичний одяг.

Скільки ні міркуй про абстрактний "народ", відповідальність за долю країни лежить на плечах ініціативної меншості. Меншість визначає, що таке добре і що таке погано.

Перед меншістю бояться міністри, депутати і великі чиновники. Від меншості залежить, чи відбудуться в Україні реформи, і які саме.Меншість повинна вирішити, де проходить межа між особистою свободою і національними інтересами.

Небайдужа громадськість намагається контролювати те, що усе, що відбувається в країні: роботу парламенту і реформу поліції, євроінтеграційний процес і положення на фронті, прибирання снігу і боротьбу з МАФами.

Але в ситуації, що склалася, особливо важливо, щоб активна меншість навчилася контролювати саме себе–свої емоції, амбіції, бажання і можливості.

Інакше, загравшись Ли в колективного Куан Ю, дуже легко докотитися до колективного Володимира Володимировича.

Михайло Дубинянский Українська правда