Народний суд. Як люди без мантій і погон вершать людські долі

Відколи в Україні з'явився суд присяжних, пройшло більше року. На відміну від відомого фільму Микити Міхалкова «12» , де дюжина присяжних вирішує долю молодої людини, звинуваченої у вбивстві, в українському суді вершителів доль з народу всього троє. І рішення вони приймають не самі, а під пильним контролем двох професійних суддів. За це, і не лише, багато юристів називають український суд присяжних, що встиг розглянути трохи менше 20 справ, бутафорією.Як кореспондент «Репортера» я побувала на засіданнях такого суду і поспілкувалася з самими присяжними, намагаючись розібратися, в яких реаліях вершиться народне правосуддя в нашій країні.

—У засіданні оголошується перерва до 16:00,—скоромовкою пробубонів головуючий суддя Петро Іванович Заруба, закрив теку і швидко покинув зал. Він досить молодий, але нарочито серйозний.

—А нам що—чекати цілу годину? Коли ж ми тепер додому-то потрапимо?—обурено шепочуться між собою п'ять жінок. Наймолодшою з них років 38. Самою старшою—за 60. Хто вони в звичайному житті—строгий секрет. У будівлі Дарницького районного суду міста Києва ці жінки—судді з народу. Троє основних і двоє запасних. Останні є присутніми на усіх засіданнях на той випадок, якщо хтось з основних отримає відведення. Але рішення приймати лише трьом. Вже четвертий місяць в ролі присяжних вони вирішують долю людини.

Підсудний К. звинувачується в замовному вбивстві. Загрожує йому від 9 років до довічного. На початку 2000-х він заснував цех по виробництву дроту в невеликому містечку під Харковом.Знайшов приміщення, поступово закупив устаткування на мільйони гривен. Але тільки бізнес зміцнів, як його тут же відібрали. Сам К. переконаний, що це було рейдерське захоплення, ініційоване людьми, наближеними до головного прокурора області. Сотні скарг і звернень в міліцію, прокуратуру, до народних депутатів результатів не приносили. К. був доведений до відчаю і «замовив» обласного прокурора. За версією адвоката, одна громадська організація по боротьбі з корупцією запропонувала громадянинові К. украй зухвалу схему: вони інформують СБУ про нібито запланованому К. замовному вбивстві, ті підсилають підставного «кілера» , а сам К. при зустрічі детально викладає йому суть свого бизнес-конфлик-та, пояснюючи, що насправді він нікого вбивати не збирався, а усього лише хотів бути почутим. Правда це або ні, але в результаті К. заарештували, звинувативши в замаху на замовне вбивство.Сторона звинувачення у відсутність реального наміру убити людину не вірить. Тепер питання
у тому, чи повірять в це присяжні.

—Скажіть, ви укладали з підприємством N договір на постачання п'яти тонн металу?—підсудний К. ставить питання черговому свідкові.

—Так, робив висновок.

—Як же так?—вставляє головуючий суддя.—Свідок, ви ж тільки що говорили, що не мали ніяких відношень з цим підприємством!

—Ем-м-м…—свідок переминається з ноги на ногу.—Я не зрозумів, що означає «стосунки» .

Обвинувачений К. з торжествуючою посмішкою дивиться в зал. Він упіймав свідка на брехні, і це—його маленька перемога. Він зустрічається поглядом з власною матір'ю. Вона теж тут, в залі, і теж посміхається. Мініатюрна старенька з розпатланим сивим волоссям, в поношеному светрі. Вона дивиться на сина ласкаво і з гордістю.Так, немов він тільки що приніс їй щоденник з хорошою відміткою. Здається, вона не помічає, що йому вже 38 і що замість шкільної лави він сидить на лаві підсудних в залізній клітині залу суду. Мені шкода цю жінку. І сина її теж шкода.

А ось по особах присяжних вгадати, що вони відчувають до обвинуваченого, неможливо. За столом поряд з двома професійними суддями сидять три звичайні жінки. Правда, лише однієї з них вистачило великого суддівського крісла з високою спинкою і краю суддівського столу. Що розчервонілася і огрядна, вона сидить в нім, примружуючись і хмурячи брови. Схоже, налагоджена вона критично. Дві інші сидять на скромно приставлених з боків стільцях. Їм явно незручно—одна нервово притискає до колін сумку, інша теребить хустку. Ніхто з трьох в ході засідання питань не задає.

Підсудний намагається розвинути свою маленьку перемогу, але суддя різко обриває його.Питання, що стосуються рейдерського захоплення бізнесу, суд до уваги не бере.

Яке це—судити?

Григорію Дмитровичу Ковальову 88 років. Напівжартома, він говорить, що прожив дещо абсолютно різних життів. Все тому, що не працював в одному місці довше за сім років. Після війни очолював пожежне відділення в Миколаєві, потім працював мастером-конст-руктором у Баку, головним інженером високогірного радгоспу в Курдистані, викладав в технічному училищі, пройшов через Вищу партійну школу в Києві і став головою Ленінського рай-исполкома в рідному Миколаєві. А коли вийшов на пенсію, став народним засідателем в суді. За 15 років роботи затвердив не один смертний вирок.

У СРСР рішення в кримінальних і цивільних справах в судах першої інстанції приймалися колегіально суддею і двома народними засідателями. Останніх вибирали «з народу» —на загальних зборах робітників і службовців, строком на два роки.У незалежній Україні поняття «народний засідатель» продовжувало існувати до 2010 року.

—Перше засідання з моєю участю розпочалося із скандалу. На мій погляд, хлопцю вісім років присуджували незаконно. Я тоді написав особливу думку до Верховного суду—розповідає Ковальов. Розмовляємо з ним в заставленій книгами вітальні невеликої квартири в центрі Миколаєва. У сусідній кімнаті працює дружина мого співрозмовника—відомий в місті історик Октябрина Федорівна Ковальова.

—І як, допомогло?

—Та ні, хлопець таки відсидів. Але совість моя була чиста. Судіть самі: він працював охоронцем на залізниці, всю ніч супроводжував потяг із станції Водопій на старий же/д вокзал. Дорогою додому зайшов в нічний ресторан перекусити, а там сидять троє. Випадково зачепив їх стіл, і почалася заваруха. Він давай бігти, а на вулиці ще двоє. Ось він і вистрілив в повітря, щоб злякати.А виявилось, це працівники міліції були на зустрічі з сексотами. Таке непорозуміння—за напад на міліцію при виконанні отримав термін.

—Але надалі до моєї думки прислухалися—розуміли, що я людина принципова—додає Григорій Дмитрович.—Раз судили банду колишніх майстрів спорту з веслування—відомі, шановані в місті спортсмени вбивали на замовлення.

—Ви не боялися?

—Розправи? Боятися можна, коли кривиш душею. А я ніколи не переступав через совість. Коли зібрався йти з посади голови райвиконкому, мені говорили: «Ти що, божевільний? Ніхто з такої роботи добровільно не йде» . А я не міг інакше. Викликали мене в обком партії, і заввідділом говорить: «Серед міста залишився п'ятачок—єврейське кладовище за зоопарком. Це в твоєму районі. Ти його знеси до едрене матері. Ми тобі вимову запишемо, але місто від цього вы-играет» .На таке я піти не міг. А кладовище це досі є.

—А засідателем чому погодилися бути?

—Мені було цікаво, що людей приводить на лаву підсудних. Цей світ мало вивчений—у них свої закони, своє суспільство. На 11-ій Військовій вулиці у нас в місті, наприклад, була школа кишенькових злодіїв.

—Григорій Дмитрович, яке це—судити людину?

—Я не зустрічав таких людей, які б не розуміли, що заслуговують покарання. І у більшості випадків я погоджувався із загальним рішенням. Судді теж, знаєте, різні бувають. Одна була—90% розстрілів на її совісті. Вона була упевнена, що захищає суспільство. Вона гордилася тим, що у неї вистачає мужності ухвалювати смертні вироки. Напевно, по-своєму вона була права, але розуміти я її не хочу.

—Але ж ваш підпис теж стояв під цими вироками?

—Звичайно, це ж суд. Там сперечатися не можна було.Якщо три відморозки задушили стару за 50 рублів, хіба є таким покидькам місце в суспільстві? Или якщо людина убила власну матір, яка йому самому життя дало?

І доводилося погоджуватися.

На прощання Григорій Дмитрович запитує:

—Ви, напевно, помилилися, прийшовши до мене. Присяжні вирішують тільки, винен підсудний або не винен. А ми на рівних з суддями приймали рішення про міру покарання. Це різні речі—розумієте?

Ковальов, ймовірно, не знає, що присяжні визначають лише провину підсудного в таких країнах, як Англія, США, Канада, Австралія, Іспанія, Росія і багато інших, але не у нас. Як пояснив київський адвокат Дмитро Лошаков, введене в новий КПК поняття суду присяжних, по суті, було списано якраз з інституту народних засідателів, який зберігся в старому кодексі з радянських часів і був ліквідований, власне, із-за своєї неефективності.Класична модель суду присяжних має на увазі дві роздільні колегії: присяжні визначають провину підсудного, керуючись поняттям справедливості, а судді призначають покарання, виходячи з норм права. «Тільки такий суд присяжних можна було б вважати справжньою владою народу. А у нас просто поміняли назву суду народних засідателів на суд присяжних, закріпивши за останніми швидше чисто церемоніальну функцію—створення видимості участі народу в судовому процесі» ,—рахує Мулів.

«Дилетант я в цій справі»

—Нам ніби як не можна було розмовляти ні з ким. Але ми виходили палити, стояли осторонь з батьком убитої дівчини. Ми з ним ровесники. Так він без сліз говорити не міг. І досі він у мене перед очима—згадує Юрій Гнатович Кам'яних. Цього літа він в якості присяжного судді брав участь в першому подібному процесі в Миколаєві.

Розбирали вбивство.У село під Миколаєвом не так давно приїхав чоловік з Вінницької області. Ніде не працював, зате часто випивав у усіх на видноті. І ось одного разу зайшов він в господарський магазин і став вимагати там пляшку пива у борг. Отримавши від молодої продавщиці відмову, схопив з прилавка живець від лопати і забив їм дівчину до смерті. Їй було 27. У неї було двоє дітей, і вона чекала третього.

—Те, що він повинен сидіти у в'язниці, це точно. Батько дівчини під'їхав до магазину, коли цей мерзотник вийшов звідти увесь в крові. І батько, ще нічого не знаючи, дав вбивці закурити. Представляєте?—гарячиться Юрій Гнатович.

Разом з ним два з половиною місяці у справі розбиралися двоє професійних суддів і ще дві жінки-присяжні: пенсіонерка і підприємець. Зустрічалися шість разів. Двічі сиділи в судовому залі з дев'яти ранку до шести вечора. Вирок оформляли три доби.

—Дали йому 12 років за це.Ми коли голосували, вибирали: 9 дати, 12 або довічно. Йому вже за 50—довічне не треба: за 12 років він і такий сам себе з'їсть—розповідає Кам'яних.

Юрій Гнатович сидить на самому краю стільця, говорить багато і швидко. Здається, він намагається скоріше піти.

Юрій Гнатович Кам'яних говорить, що усе життя ловив злодіїв. Потому він так легко погодився бути присяжним в суді. У винності підсудного не сумнівався ніскільки

—У моєї дружини на роботі юрист, подруга наша, запитала, чи не хочу я стати присяжним. Приніс копії паспорта і коду, і мене в список внесли в райвиконкомі. По ходу, я там єдиний новенький був, а так усі, хто був колись в списку народних засідателів, автоматом і перейшли далі. Ось вони досвідчені вже. А я так, далека людина.

Трудову діяльність Юрій Гнатович почав водієм на Суднобудівельному заводі ім. 61 комунара.Після армії відучився і вісім років працював диспетчером в аеропорту. За станом здоров'я був списаний. Тоді перекваліфіковувався в моряка—досі ходить в плавання за контрактом.

—Я все одно по півроку удома сиджу. Ось і погодився бути присяжним. Та і потім—я усе життя злодіїв ловлю. Навіть начальником народної дружини був, а в училищі—головним профспілковим босом—Кам'яних широко посміхається, оголяючи золоті зуби.

Якось в Таліні, розповідає він, в морехідному гуртожитку вкрали у одного хлопця ланцюжок золотий, кільце, спортивний костюм і сумку Adidas. Юрій Гнатович відразу зметикував, що сумка ще в гуртожитку—річ примітна, точно б бачили, як її виносять. Організували пошуки і знайшли зникле досить швидко. Тоді влаштували засідку і стали чекати, хто за краденим добром прийде.

—Прийшов один товариш. Ніколи б не подумав, що він міг таке зробити.Йому тоді візу закрили і відправили на Далекий Схід—уточнює мій співрозмовник.

—Ну там зрозуміло було, хто злодій. А в миколаївській справі зі вбивством вагітної продавщиці—як ви знали, що саме обвинувачений убив?—повертаюся я до нашої теми.

—Коли його упіймали, на одязі була кров його і цієї дівчинки. Мене, правда, спочатку здивувало, чому на взутті немає крові. А потім зрозумів—він бив її із-за прилавка, і кров просто не потрапила на ноги. А експертиза довела, чия там була кров. Експертиза коштувала півтори тисячі гривен. Це ж доводить, так?

—Вам все було зрозуміло в ході судового розгляду?

—Ну говорю ж—дилетант я в цій справі. Пару разів задавав питання. Мене, наприклад, цікавило, чому це він за пивом пішов в господарський магазин, коли поруч продуктовий. Але мені ніхто не зміг відповісти.

—Як думаєте, навіщо підсудний вимагав суду присяжних, якщо точно знав, що винен?

—Я чув, як одна жінка інший говорила, що так суд затягується. А час, проведений в СІЗО, зараховують в загальний термін. Може, тому.

—Якщо вам ще раз запропонують бути присяжним, підете?

—Якщо час дозволить, кінцевий. Дві-три зустрічі в місяць для мене не проблема. Так хоч обстановку змінити можна, поки не в рейсі.

—А вам щось заплатили за суддівство?

—Не-а. Прислали потім папірець, де підрахували, що в цілому ми дев'ять днів відпрацювали. Можна було отримати якісь копійки.

Насправді присяжним за роботу в суді держава не платить нічого. За ними тільки зберігається заробітна плата на основному місці роботи за пропущені із-за суду дні.Юрій Гнатович як офіційно безробітний міг отримати оплату в центрі зайнятості з розрахунку середньої зарплати по місту. Але він цього робити не став.

Ілюзорна надія

Засідання у справі горе-підприємця К., нібито «що замовив» прокурора Харківської області, закінчується ближче до шести вечора. Жінки-присяжні виходять з будівлі суду разом. Їх ніхто не супроводжує. І якби хтось захотів вплинути на їх рішення—залякати або підкупити, запросто можна простежити за кожною до самого будинку і зробити це.

—Так, система суду присяжних ніби і непогана. Теоретично. Але практично треба робити «поправку на вітер» . Ми ж в Україні живемо—говорить представник потерпілого Вадим, дивлячись услід присяжним.—По-хорошому вони мають бути ізольовані, як за кордоном роблять. Навіть між собою поза дорадчою кімнатою про справу говорити не повинні. Але такі наші умови.

Звернутися до суду присяжних було рішенням самого підсудного. Але його адвокат, Павло Миколайович, в успіх затії вірить мало.

—Це ілюзорна надія для нього. За усі 14 років моєї особистої практики тільки одного разу суд ухвалив виправдувальний вирок. І те це був військовий суд, який тепер ліквідовували—зітхає він.—Судді в нашій країні завжди сприймали і продовжують сприймати прокурора як колегу, а адвоката як опонента. І присяжні ситуації не міняють. Вони не почувають себе рівноправними учасниками процесу, не знають законів, а тому суддя завжди може переконати їх, що вони чогось недостатньо розуміли.

Навіть статистично шансів, що підсудного К. виправдають, майже немає. Виправдувальні вироки в українських судах—велика рідкість: їх доля сьогодні не перевищує 0,13%.Заяви президента України, що новий КПК і введений ним інститут суду присяжних збільшать кількість виправдувальних вироків, поки залишаються лише заявами. Перший і єдиний випадок, коли в Сумах суд присяжних виправдав обвинувачений в подвійному вбивстві, випустивши його на свободу після більше півтора років, проведених в СІЗО, прокуратура тут же оскаржила. У апеляційній інстанції справа розглядатиметься вже без присяжних. Подібне оскарження у багатьох країнах світу згідно із законом просто неможливе.

Втім, сам факт винесення судом присяжних виправдувального вироку вже вселяє надію. «Немислима недовіра населення до судової системи і масові порушення в роботі правоохоронних органів, які, власне, в сумському вироку були детально описані, дають шанс на справедливість навіть при такій обмеженій формі суду присяжних» ,—говорить директор програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження» Роман Романов.

Доля підсудного К. вирішуватиметься ще не один місяць. А суспільству ще тільки належить з'ясувати, чи виправдана надія багатьох українців знайти в інституті суду присяжних притулок від беззаконня законного правосуддя.

Журнал «Репортер» №2(20) від 24 січня 2014

Фото Павло Свистельников для «Репортера»