Патріотизм – це не просто одягнута вишиванка, це те, що у серці

Інтерв’ю одного з тих, які на заклик Батьківщини з перших днів стали на її захист, яке журналіст районної газети «Кривоозерщина» взяв у мого доброго товариша і заступника голови райдержадміністрації Дмитра Попова напередодні Дня захисника України.

— Дмитро Дмитрович, Ви були призвані по мобілізації у першу її хвилю. Минуло більше півтора року. За цей час змінилася армія, змінилися люди. Як Ви сприйняли повістку до військкомату?

– Те, що Росія, сусідня, колись дружня нам держава, «ввічливо», як зазначали самі росіяни, вторглася в нашу Батьківщину і розпочала агресію проти України, ніяк не вкладалося в голові. Враховуючи небезпеку прямого військового вторгнення в Україну і агресії в Криму, коли 17 березня був підписаний Указ про часткову мобілізацію, я розумів, що мене призвуть до війська. Вже через три дні у дверях своєї квартири я побачив повістку, яка була прикріплена скотчем. У мене не виникло питання наскільки законним було її вручення. Для мене це було не важливим, адже захищати свою країну – мій обов’язок. Я прибув до Центрального районного військкомату (м. Миколаїв), отримав мобілізаційний припис і чекав подальших наказів. 1 квітня у телефонному режимі мене сповістили, що наступного дня із речами я повинен прибути до РВК.

Мене доправили до військової частини, де я раніше проходив службу. Приблизно через тиждень внутрішні війська були реформовані у Національну гвардію. Тож я став нацгвардійцем із військовою спеціальністю – водій.

— А коли саме Ви проходили строкову військову службу?

— Пам’ятаю, ще змалечку у мене було дві мрії – отримати права водія та відслужити в армії. У лавах Збройних сил служив мій дід, служив мій батько. Це і для мене було принциповим. Я хотів пройти військовий гарт, відчути військову дисципліну, ну і стати справжнім чоловіком. Тому на військову кафедру не вступав, а по закінченню вузу у 2005 - 2006 роках проходив службу у внутрішніх військах у військовій частині Миколаєва. Сюди ж направили мене і по мобілізації.

– Які завдання Ви виконували під час служби у Національній гвардії.

— за 4 дні мобілізації до нашої частини призвали близько 1500 чоловік. Це були люди різного віку, різного статку та соціальної приналежності. Ніхто не знав на скільки нас призвали. Чи то на 10 днів, чи на 45. Враховуючи розвиток подій у Криму, я відчував, що період нашої служби буде довгим. Мирні люди, які і подумати не могли, що у 21 столітті доведеться зі зброєю в руках воювати проти російського агресора, по-різному ставилися до умов служби. Бо служба на блокпостах серед поля і в спеку, і в холод, і в сніг, і в дощ, іноді без води і їжі стала для багатьох серйозним випробуванням. Адже умов не було ніяких. Набуті колись військові навички вже давно нами майже не використовувалися. Тай підготовка, яку нам проводили, мала б бути кращою. Харчувалися у встановлених наметах — поки одні закінчували сніданок, інші вже ставали в чергу за обідом. Але службу несли справно за графіком.

Хочу відзначити, що якісний стан нашої армії, зокрема, і Національної гвардії, де я служив, за останній період виріс на очах. Все це вселяє надію і впевненість, що буде менше втрат, що ми переможемо.

Наша частина виконувала завдання по охороні стратегічних об’єктів Миколаївщини. Це були під’їзди до Миколаєва із Херсонського напрямку, зі сторони Харкова та Дніпропетровська, охорона складів з боєприпасами та інше. Всі ми були стрілками і зі зброєю несли службу на блокпостах. Так, я спочатку стояв на Галіцинівському блокпості, потім на блокпосту на Кірова. Нашим завданням на блокпостах була вогнева підтримка співробітників ДАІ, які мали законні права перевіряти транспортні засоби. Випадки були різні: з автомобілів нерідко вилучали зброю, яку могли використати проти мирного населення у нашій області.

9 травня 2014 року я разом із своїми друзями отримав наказ їхати до Криму (це була вже окупована росіянами територія) для перевезення нашої техніки, яку «так люб’язно» віддавала нам Росія, спочатку загарбавши частину української території. На той час ще не було оголошено антитерористичної операції, події на сході країни тільки розвивалися. Їдучи беззбройними на півострів, ми не знали, що нас там чекає. Кожен думав, чи зможе повернутися додому.

Протягом 5 днів ми, військовослужбовці із різних військових частин нашої держави, ремонтували та виводили техніку на українську територію. Адже російська сторона зібрала нам всі неробочі машини, бронетранспортери та інше, які тільки могли. Гнали техніку своїм ходом.

Пам’ятаю, приїхавши на підконтрольну Україні територію, полегшено зітхнули, адже були вдома. В таких ситуаціях починаєш цінувати рідний дім і переосмислюєш багато речей. Розумієш, що патріотизм — це не просто одягнута вишиванка та виконання українських пісень, це те, що у серці спонукає тебе робити для своєї країни добрі, корисні справи, своїми вчинками підтверджувати любов до Батьківщини.

Хоч я не брав участі у антитерористичній операції, але всі поставлені переді мною завдання виконував сумлінно. Адже кожен на своєму місці може принести користь своїй державі. Головне, не бути байдужим.

– А Ваші однополчани, яких було направлено у зону бойових дій на сході України, що розповідали.

– Наші хлопці у зоні АТО побували у різних ситуаціях, багато з них не повернулися. Те, що вони зробили для України і нас з вами, не можна виміряти нічим…

У серпні минулого року наші бійці – мої товариші - попали в оточення. Аби зберегти життя особового складу, без зброї вони перейшли кордон з Росією, адже офіційно Росія не була визнана країною агресором. Російські прикордонники, виписавши штраф, одразу передали наших хлопців в руки чеченців. А ті знущалися над ними… Деяких наших бійців невдовзі обміняли на російських десантників, інші перебували в полоні до лютого 2015 року, є й такі, які вважаються зниклими безвісти…

Коли ми зустрічали з полону наших побратимів, офіцери розповідали, як над ними знущалися. Ми не могли їх обійняти, хлопці так були понівечені, ребра поламані...

— Чим Ви займалися після демобілізації?

- Демобілізувався я 18 березня 2015 року. Вийшов на своє попереднє місце роботи на посаду начальника відділу еколого-освітньої роботи рекреаційного благоустрою національного природнього парку «Білобережжя Святослава». Потім пішов у відпустку. Під час відпустки отримав пропозицію – посаду заступника голови Кривоозерської РДА. Тож 3 червня цього року я офіційно на цій посаді.

Мобілізація стала для мене неоціненним досвідом. Тож я намагаюся допомагати тим людям, які, як і я, служили Батьківщині, захищали її цілісність і незалежність. Звичайно, не можна допомогти всім і одразу. Але це моя робота і певні зобов’язання, які я виконую добросовісно.

Користуючись нагодою, хочу привітати кривоозерців, своїх однополчан, всіх, хто боронив і боронить нині нашу землю із святом Захисника України, яке не випадково святкується в день Покрова Божої Матері, яка завжди була захисницею українського війська ще з часів козацтва. Всім нам здоров’я, мирного неба, щасливою долі на нашій українській землі. Впевнений, ми переможемо, адже захищаємо свою Батьківщину.

Наталія Белінська, «Кривоозерщина»