Принципи етики держслужбовців або Чого нам бракує для щастя?

11 лютого 2016 року Кабінет міністрів України затвердив правила етичної поведінки державних службовців, про що свідчить відповідна постанова №65, опубліковане на урядовому порталі. І тут понеслася. Кожен висловлював свою думку, за або проти…Купа обурень, обурень проти обурень, обурень проти обурень проти обурень…

Принципи етики. Все красиво і веселково.

І все робиться на благо - для «відновлення громадської довіри до діяльності державних органів і посадовців» (ага, відновлювати ще–не перевосстановить).

І начебто «відповідна постанова враховує прогресивний і успішний досвід країн - членів ЄС.За основу акту узята введена в Республіці Польща модель гарантування максимальної прозорості діяльності державних органів. Прийняття акту вводить єдині обов'язкові вимоги до стандартів етичної поведінки, доброчесності в діяльності державних службовців, а також сприятиме недопущенню тиску з боку представників бізнесу або політичних сил на посадовців державних органів» - бла - бла - бла.

Так от чого бракувало чиновникам? Це вони чому злі були? - Тому що у них правил етики не було...

І пофиг на Закон про держслужбу з усіма принципами і правилами поведінки–це не те було, а ось тепер заживемо…Хоча це практично дубляж третин і п'ятою статей цього законодавчого акту.

Але ось конкретно один пункт про лояльність що припускає те, що утримується від будь-яких проявів публічної критики діяльності державних органів і їх посадовців викликав розбіжності і переливання із пустого в порожнє.

Так, директор Департаменту інновацій і інтелектуальної власності Міністерства економіки України Елена Минич публічно висловила нерозуміння і неприйняття цього пункту на своїй сторінці в Facebook.

Це, природно, викликало багато суперечок. Одні аплодували по той бік екрану, мовляв, так тримати, інші, передусім, підкреслювали, що такі кодекси для держслужбовців з приблизно таким же текстом є в усіх розвинених країнах світу і добре живуть же, не скаржаться, волали до того, що критика будь-якого органу своїм же службовцем - нонсенс, навіщо він тоді там працює? Здавалося б, думка розумна і цілком логічна:чому, власне, службовець критикуватиме свою ж установу?

У Законі про держслужбу навіть є схожий пункт в етиці поведінки : не допускати дій і вчинків, які можуть пошкодити інтересам державної служби або негативно вплинути на репутацію державного службовця, що, в принципі, переплітається яке - де з тим «злісним» пунктом. Так що, по суті, це не що - те нове. Думаю, якщо запитати держслужбовця, то він, ймовірно, підтвердить мої слова. І бачити в самому принципі що - те погане–неправильно.

Для більшості європейських країн це норма, бо, упевнена, будь-який керівник вимагатиме того від своїх підлеглих. Так повинно бути і у нас. Але обіцяти не означає одружуватися, а повинно не означає є.

І тут знову повертаємося в реальність - в нашу країну і умови, в яких доводиться жити. Тепер йдемо углиб, точніше в нашому випадку–у нетрі.Виходить, як завжди–принцип нормальний, але не для нас. Та і взагалі - таких пунктів, що викликають подібні протиріччя, може бути багато. А тому, що починається все з цього самого органу, який не функціонує, як задуманий.

І саме тому, а не з - за, наприклад, того ж принципу лояльності все йде прахом. Ми не лікуємо, а підліковуємо, не ремонтуємо, а затираємо в самих проблемних місцях. З дорогами у нас як: латали - латали місцями по трохи - трохи при крайній необхідності–долатались, що дороги так розбили–мама не горюй…Тепер потрібно або робити капітальний ремонт або прокладати нову дорогу по полях. Так і з усією державою: приймаємо правила, яким не можемо відповідати, латаємо діри, засипаємо ями–ще трохи і латати нічого буде...