Обложена фортеця

Закономірним стає питання: «А воно того коштувало?». Адже студенти на Майдані були ініціаторами і головною силою опору бандитської влади, а тепер їх позбавили стипендії. Відповідь проста і важка. У - перших, студенти стояли не за стипендію, а за зміни системи в цілому. У - других, усі системні зміни проходять завжди хворобливо. У - третіх, у нас йде війна.

Те, що у нас на більшій частині країни не стріляють і не рвуться снаряди, зовсім не говорить про те, що країна не воює. Війна йде і йде давно. Відкриті бойові дії–одна з фаз сучасної війни. Війни гібридної, що поєднує в собі економіку, культуру, фізичні, інформаційні і зовнішньополітичні диверсії; війни, початої ще кілька років тому.Путінський режим зовні намагається відмежуватися від своєї участі у війні з Україною. Намагається у своїй непричетності переконати світ і, передусім, своє населення. Але, проте, війна з Україною триває.

За всю історію людства ще не було випадку, коли в умовах війни в країні ріс рівень добробуту населення. Зазвичай він завжди падає. Усвідомлення цього факту повинне позбавити нас ілюзії, що у нас повинно швидко все налагодитися. Як би не старався уряд, які б складні і непопулярні рішення воно не приймало, але зупинити падіння життєвого рівня, а тим більше підвищити рівень життя в Україні в найближчій перспективі неможливо.

Найсвіжіша наша історична пам'ять про період погіршення життя під час війни відноситься до Другої світової. Черги, картки, порожні трудодні, нестача елементарних речей, у тому числі продуктів харчування.Причому, більшою чи меншою мірою страждали усі країни - учасниці війни. Незважаючи на поневіряння під час війни наш народ вистояв, розуміючи, що поразка–це смерть. Такі ж почуття випробовували і німці у кінці війни. Звідси, незважаючи на усю очевидність неминучої поразки, німці відчайдушно билися.

Великобританія знаходилася в ще складнішій ситуації. Вона повністю залежала від постачань по морю і з початком дії «вовчих зграй» німецьких підводних човнів створилася загроза повної блокади. Проте, патріотизм і бажання битися не слабшали, і Великобританія вистояла. І справа не лише в особі Уїнстона Черчіля, хоча його б характер нашому Петру Порошенку зараз точно б не завадив. Річ у тому, що британці не хотіли жити в нацисткою Європі, хоча Гітлер пропонував укласти мир і тоді усі поневіряння б закінчилися. Це був їх усвідомлений вибір. Ось і нам зараз треба підтвердити свій.

На суб'єктивний погляд автора, не можна перекладати усю відповідальність за економічні труднощі на нинішній уряд Арсенія Яценюка : воно отримало найгіршу спадщину від попередніх урядів. Усі ми розплачуємося зараз за «епоху золотих батонів». Країна просто розграбована. І якщо у Росії є ще золотовалютний «жирок» , накопичений за продаж енергоносіїв за завищеними цінами (у ом числі і нам–авт.), то у нас такого немає. Значить, у нас вже немає ніякого іншого виходу, окрім як тимчасово затягнути тугіше за пояс і провести корінні зміни в країні. Іншого часу у нас не буде, і ось чому.

Складність положення в Україні полягає в тому, що у нас існує необхідність одночасно боротися з економічною кризою, вести війну за незалежність, міняти систему економічних і політичних стосунків.Ще одна трудність полягає в тому, що одночасно треба отримати схвалення виборців і проводити непопулярні реформи. Більшість політиків України цього свідомо уникали.

У цьому коренитися одна з основних проблем України після надбання незалежності. У нас були хороші стартові можливості і певний запас міцності. Він допоміг би нам пережити реальну перебудову радянською індустріальною енерго - і матеріаломісткої економіки на сучасну високотехнологічну постіндустріальну. Але усі президенти і їх уряди від Кравчука до Януковича займалися приватизацією, а просто кажучи–дерибаном. При цьому структура економіки не реформувалася. Це відбувалося з тієї причини, що кожен хотів продовжити свою присутність «Олімпі» і продовжити розтаскувати національне надбання. Непопулярні реформи позбавили б їх підтримку виборців і тоді доступ до «годівниці» припинився б теж.Ось і тягнули вони з реформами до останнього, поки вистачало запасу міцності основних фондів. «Голод Батоныч» у своїй жадності переплюнув усіх і остаточно добив економіку країни.

З іншого боку історія наших сусідів говорить про те, що суспільство готове видати кредит довіри правителям і терпіти непопулярні реформи. Лех Валенса і Людвіг Бальцерович на рубежі 90 - х минулого століття проводили такі реформи в Польщі. Вони дістали назву–шокова терапія. Дійсно, полякам було не солодко перші пару років, але потім Польща зміцніла і стала тим прикладом успіху, на який нам би варто було орієнтуватися. При цьому польське суспільство не було веселкове - наївним і критикувало реформістів - сміливців в кожному їх кроці.

Інший приклад–це Хорватія того ж періоду. Тоді вона воювала з сепаратистськими сербськими околицями, яке безпосередньо підтримувалися Сербією.Схожа з нами ситуація, чи не так?! Як і Україна, країна воювала, потребувала корінних реформ. Президент Франьо Туджаман отримав кредит довіри і був обраний двічі, хоча в деяких містах Хорватії місяцями не було електрики і води. Хорватія вистояла, повернула захоплені території і ступила на шлях реформ.

Петро Порошенко отримав на президентських виборах більшість вже в першому турі–це великий кредит довіри. Він обіцяв швидке закінчення війни, люстрацію, реформи і рух в ЄС. Замість цього були непрозорі призначення, невиразні перемир'я, Иловайский котел «любі друзі–2» , ексрегіонали у виборчому списку «Блоку Петра Порошенка» і торгівля по новій коаліції. В результаті - кредит довіри тане на очах, а рішучості в проведенні реформ немає. По суті, все зводиться до діяльності Арсенія Яценюка як прем'єра.На нього усі надії як на людину, що узяла на себе усю повноту відповідальності. Чи стане він українським Черчілем і Бальцеровичем–поки не відомо, але чекати від його дій швидких змін на краще не стоїть. Вирішити потрійний гамбіт: війна, економічний і системний кризи–не просто.

Не наша провина в тому, що почалася війна і що ми повинні зазнавати усі ці труднощі. Агонізуюча імперія намагається продовжити свій вік, що йде, за рахунок маленьких звитяжних воєн. Україна силою духу героїв змогла зупинити їх «маленьку і звитяжну». Тепер війна перейшла в позиційну, затяжну. Багато хто починає ставити питання, а що буде дальший? Як нам поводитися і на що сподіватися?

Усі ми зараз живемо як в обложеній фортеці. У ній завжди поступово вичерпуються припаси. Від цього падає бойовий дух, може початися паніка. Не можна сидіти і чекати:у фортеці ми повинні постійно налагоджувати господарське життя, міняти модель споживання, боротися із злодіями. Особливо великих - треба до стінки…Це остудить усі потенційні наміри. Головне, щоб у Коменданта фортеці (тобто Президента–авт.) була політична воля навести порядок.

В процесі господарської і громадської діяльності повинні брати участь все, тоді результат буде кращий. У - перших, загальна справа нас усіх більше об'єднує, а в - других, на місцях нюанси видніші. Люди, що опинилися в обложеній фортеці на межі виживання, волею - проти волі замислюються над підвищенням ефективності своєї діяльності. По суті, ми цього хотіли із самого початку. Та тільки перебування в комфортних умовах на користь не йшло. Отже–ця війна і облогове положення є нашим природним запобіжником і стусаном під зад.Розвивайся або помри!

Наше завдання як обложеній фортеці: витримати натиск супротивника і своєю стійкістю змусити його відступити. Так, на нашій стороні весь світ, він співчуває нам і різною мірою підтримує. Але воювати за нас ніхто не буде. Це ми теж повинні усвідомити. Обложена фортеця повинна вистояти, тільки тоді вона переможе.